Валерій Павлович Лапікура - Непосидючі покійнички

Отак у приємній дискусії на загальнолюдські теми ми й дочекалися повернення нашого експерта. Цього разу його агресивність кудись зникла, більше того, він був виразно спантеличений.

— Наркотик є, товаришу генерал. Але я попрошу вас зранку підписати подання до Академії наук. У них там сильніші спектрографи.

— А наш що — не тягне?

— Потягне, як же! У цьому свинстві мало не половина таблиці Менделєєва! Я такого не те що не бачив — уявити собі не міг.

Генерал і тут виявився на висоті:

— Оце вам, товариші, ілюстрація до нашої розмови щодо прогресу. Проте підозрюваного доведеться шукати, як я здогадуюся, старим дідівським способом. Без особливих сподівань на Академію наук. Які будуть пропозиції?

І тут мене вкотре здивував Старий. Не тим, що висловився першим, не чекаючи, доки сформулює свою думку Полковник, а тим, що він запропонував:

— Є пропозиція всім піти додому і добряче виспатися. Бо ми вже тут і начекались, і набалакались, і насперечалися до кінця п’ятирічки.

Генерал негайно підтримав пропозицію нашого ветерана:

— Розумно, і я б сказав, мудро, товаришу підполковник! Візьміть мою „Волгу“ та особисто допровадьте капітана Сироту до ліжка…

Збагнувши, що розмова набула неофіційного характеру, Полкан наважився перебити начальство:

— І обов’язково прослідкуйте, щоб він перед сном сходив на горщечок!

З трьох варіантів припустимої реакції підлеглого на кпини вищестоящих: відгавкуватися, мовчати чи дякувати за критику, я вибрав четверту. Мовчав, але ствердно хитав головою. Бо сьогодні мені, здається, минулося. А щодо завтра — то, як казала моя покійна бабуся Наталя Артемівна, дасть Бог день, дасть і трудодень.

Щодо Підполковника, то він без тіні посмішки відрапортував:

— Єсть допровадити, вкласти і прослідкувати!.. Аби воно нам до ранку ще якусь свиню не підклало.

— От і добре, — втішився Генерал. — А ми з Рубіном і Полковником пішечки пройдемося. Тут недалеко і для здоров’я корисно. От ви, товаришу полковник, коли востаннє вночі вулицями гуляли, так би мовити, в приватному порядку, а не по службі? Либонь, ще коли під свою майбутню благовірну клинці били?

— А от і не вгадали, товаришу генерал! Моя, як ви кажете, благовірна, щовечора мене перед сном на пробіжечку випроводжує. Щоб форму тримав.

Генерал важко зітхнув:

— От бачиш, Рубіне, є ж на світі нормальні жінки, котрі про власних чоловіків турбуються, а не про всяких там хвостатих… не гарчи, це я не про тебе, а про ту куцу наволоч.

Ми зі Старим зрозуміли, що розмова між начальниками набуває приватного характеру, і тихенько вислизнули за двері. Всю дорогу до мого дому їхали мовчки, лише коли генеральська „Волга“ загальмувала біля під’їзду, мене раптом осінило:

— Товаришу підполковник, ну й ідіот же я!

— Точно. Тільки цього разу з якого приводу?

— Наш Музикант, напевне, десь поблизу зашився і чекає, доки я зроблю з балкону петлю Нестерова. Щоби потім тихенько цигарки прибрати, як минулого разу.

— То не ти ідіот, Сирота, то твій безпосередній начальник ще глузду не втратив. За твоїм Музикантом ось уже котрий день такі топтуни ходять — закачаєшся. Стара школа! Ну, а до дверей я тебе сьогодні сам допроваджу.

— Може, і в ліжечко покладете? І горщик подасте згідно з розпорядженням керівництва?

— Ну, ти не передавай куті меду. Пожартували — і досить. Я тільки старцям подаю, та й то справжнім, а не робленим.

Взагалі це добре, що Старий виконав наказ начальства не буквально. Бо вдома на мене чекала несподіванка. Поки я тупцяв у передпокої, знімаючи туфлі, мама вийшла з кухні і напівголосом, якось трохи винувато сказала:

— У нас гостя. Ти не подумай, це не я. Це Катерина, як і обіцяла…

Я нічого не зрозумів, але зайшов до кухні привітатися. За столом сиділа не двірничка, а незнайома мені жіночка, зодягнута в чорне. На її обличчі не було жодного сліду косметики, але не цим воно привертало увагу. Лише згодом я збагнув, що вся справа у виразі очей. В них не було жодного сліду забіганості, засмиканості і забацаності, так характерних для більшості наших сучасниць. Сама лише доброта аж світилася в погляді незнайомки.

— Я сестра Маріоніла з Фролівського монастиря. Мені спочатку Катерина все розповіла, а потім ваша мама.

— Що розповіла? Вибачайте, день сьогодні був тяжкий, я одразу й не второпаю…

— А нема за що вибачатися. Ворожать на вас, от і все.

До мене почало потихеньку доходити. Справді, двірничка Катерина щось казала про черницю, котру вона приведе, якщо під дверима з’являться поламані голки.

— То ви, ще раз перепрошую, з приводу отого сміття, що під килимком валялося? Варто ж було турбуватися…

— А таки варто. Бо крім отого, як ви кажете, сміття, на вас вже мабуть і заупокійну молитву замовили, мов на померлого.

— Хто, де, коли? А головне — звідки ви знаєте, що то на мене? Як я не помиляюся, церква — то не каса Аерофлоту. Прізвищ не вимагають, лише імена. А хіба мало в Києві рабів Божих Олексіїв? Ви ж свідоцтва про смерть теж не просите показати.

Сестра Маріоніла відповіла