Валерій Павлович Лапікура - Непосидючі покійнички

— Ну добре вже, добре. Досить хвалити, а то ще наврочиш, — сором’язливо подав голос Полкан.

А Генерал зареготав так, що його Рубін зірвався на ноги.

— А ви що, товаришу полковник, вірите в забобони? — уїдливо поцікавився Генерал, витираючи веселі сльози. — А може ви, не дай Боже, ще й на тещу ворожите?

Тут уже засміялися ми всі за винятком Рубіна. Проте за хвилину наш веселий настрій мов рукою зняло. Увірвався наш експерт-токсиколог і заволав з порогу:

— Товаришу генерал, дозвольте, я товаришу капітану у вухо дам!

— Не поможе. Ви його краще словами, словами дістаньте.

— Сирота, бодай би тобі і всім твоїм… ну, коротше, ти що — здурів? Нема у нас іншої роботи, як твої сигарети патрати? Чисті вони, розумієш — чисті. Крім нікотину — нічого зайвого.

Тиша була така гнітюча, що її можна було полапати руками. Першим порушив її Генерал. Він потягнувся так, що аж кісточки захрустіли, і зауважив:

— Непогано посиділи. Сказав би — змістовно. Навіть додому йти не хочеться. Може нам капітан Сирота ще що-небудь розкаже? Наприклад, про справжній стан справ із розслідуванням вбивства на узвозі? Бо скоро і я буду, як мій Рубін, у собачому розпліднику ночувати.

За що я себе поважаю, а часом навіть люблю, так це за здатність максимально концентруватися в саме абсолютно безнадійних ситуаціях. Щоправда, потім до ранку сниться суцільна дурня і сусіди за стінкою від моїх криків падають з ліжок, але то вже потім. А зараз я начхав на субординацію, статут і здоровий глузд — кулею вилетів за двері, залишивши моє начальство у повному шоці. На щастя, в коридорі вже нікого не було, інакше змів би. Я летів через три сходинки в чергову частину, маючи всі шанси скрутити в’язи. Однак не скрутив. І мій поспіх, як з’ясувалося, був виправданий.

Черговий по Управі саме встромив у зуби свіжу сигарету і примірявся клацнути запальничкою. Я видер її у нього і тільки тоді подав голос:

— Признавайся, ти мені свої сигарети передав?

— Ні.

— Як то — ні? Хочеш сказати, що пачка, котру я від тебе одержав, це та сама, що її приніс отой начебто друг?

— Ні.

— Слухай, не муриж! Це дуже важливо. Кажи, як усе було?

— Розумієш, та пачка лежала отут, коло телефону. Я поклав, щоб не забути. А помічник думав, що це мої, — і розпечатав. Зовсім знахабнів. Колись із заначки останню сигарету витяг і записку залишив: „Потім віддам“. Уявляєш — курити хочеться, аж свербить, лізу в ничку, а там замість курива отаке от хамство. Я йому не раз казав: не твоє — не цапай. Так ні ж. То я примусив його весь Хрещатик оббігати, купити і покласти замість цієї ціленьку пачечку. А розпечатану конфіскував як штраф.

— Ти ці сигарети курив?

— Коли? Народу сьогодні було стільки, що й дихнути зайве ніколи було. Зранку оце перша, та й ту ти не дав закурити.

— Могла бути остання. Давай сюди пачку. Потім все поясню.

— Сирота, ну ти закінчений псих. За одну цигарку вбити ладен.

Розвитку цієї тези я вже не чув, бо біг назад, у кабінет, де всі три мої начальники і експерт разом із ними досі стояли з роззявленими ротами. Нормально реагував на все, що відбувалося, тільки Рубін. Як дрімав собі біля ніг хазяїна, так і не поворухнувся..

Як вчили нас класики, найкращий захист — це напад. Я одразу простяг експерту розпечатану пачку „Золотого руна“ і скомандував:

— Кулею! Починайте з фільтрів. На відбитки пальців можете начхати. Якщо вони там і були, то їх уже залапали.

Найцікавіше, що експерт, у якого завжди до будь-якої дискусії була своя баночка на дьоготь, цього разу лише мовчки кивнув і швидко вийшов. А начальство нарешті почало приходити до тями.

— Приношу вибачення за порушення статуту, — упередив я будь-які зауваження. — Ситуацію, сподіваюся, ви вже зрозуміли. Відбулася випадкова підміна речового доказу.

— Сподіваєтеся, капітане, цього разу щось знайдуть?

— Аби натяк був, товаришу генерал. А там, якщо треба, то й академію наук підключимо — не вперше.

Зі свого кутка подав голос і Старий:

— От кажуть: прогрес, прогрес… А де він у біса, той прогрес? Пам’ятаю, коли мені було стільки, як оце зараз Сироті, то я напам’ять знав усіх київських наркоманів. І при цьому не дуже перевантажувався. І наркотик тоді був, вражайте, один — морфій. Про кокаїн хіба що пару старих ментів, ще довоєнних, щось пам’ятали. Їм розказували… а зараз що?

— А зараз, — розвинув думку Генерал, — такого понапридумували, що уявити важко. Я тут днями читав закриту інформацію для керівного складу: американські наркомани оцей свій новий… як його? Що на три букви…

— Ел-Ес-Де, товаришу генерал, — прийшов я на допомогу.

— Саме так. То оце ЛСД якось прикріплюють до зворотного боку поштових марок. Уявляєте? Облизав, наклеїв, відправив і заразом кайф одержав. А ви, товаришу підполковник, кажете, що нема прогресу. Це ж нічого не треба ковтати, колоти, нюхати. Лизнув — і все. Є прогрес, тільки негативний.

— Якщо негативний, так то вже не прогрес, — не поступався Старий.

— Нехай формулювання шукають ті, хто керівництву доповіді пише, — заперечив Генерал. — А наша