Валерій Павлович Лапікура - Непосидючі покійнички

своїх кабінетах, отоварювались у розподільниках, дивилися ненаші фільми на своїх закритих переглядах, секретарок потай лапали — так не мали б і ми з вами стільки клопоту.

— Цікава тема! Виявляється, уже МИ маємо клопіт, а не конкретний поки що старший інспектор карного розшуку. Врешті-решт, Сирота, або ви в цю ж хвилину даєте мені стовідсоткові аргументи, або…

— Не треба ніяких „або“! Я з самого початку розумів, що вищезгадані підозрювані ніколи не наважаться підставляти голову під Кримінальний кодекс, та ще й по розстрільній статті, навіть якщо їм пообіцяють стовідсотково ідеальне вбивство конкурента. Але саме цим і скористався Музикант. Дозвольте — особистісну характеристику?

Генерал знову нахилився до свого улюбленця і лагідно запитав:

— Рубін, ти не скажеш — а чого ще ми від цього зануди цілий вечір чекали? Радій, дочекалися!

Ти диви, а й справді, за вікном уже темно. От же час швидко летить…

— Отже: це справді професіонал, який вміє вбивати так, щоб не кидати на себе підозру. Більше того, це взагалі не виглядатиме як убивство. Далі: досі йому щастило. І оця безкарність додала Музиканту нахабства понад міру. Особливо після того, як він вдало прибрав Віктора і на очах у всіх забрав знаряддя злочину.

— Сигарети „Золоте руно“?

— Саме так, товаришу полковник. Як ви правильно здогадались, аналогічну пачку ось-ось закінчать досліджувати наші експерти. Продовжую: Музикант не звик рахувати гроші — там, де він був раніше, таких проблем не існує. Але три роки тому він раптом опинився в майстерні на тенісних кортах. Як і чому він туди втрапив — це ми ще дізнаємося. Але зарплата, навіть з хабарами, не дає йому можливості жити так, як він звик. Що робити? Адже він не вміє нічого, крім ремонтувати ракетки і вбивати. З якихось причин, їх ще треба встановити, Музикант втратив зв’язки зі звичними йому замовниками. Його нове оточення — і тут ви стовідсотково маєте рацію — швидше саме вдавиться, ніж замовить вбивство. Саме вбивство. Але! Є ще така безневинна для атеїстів-матеріалістів забавка, як ворожба. Вона ж — наведення, вона ж — чорна магія. І отут, товаришу генерал, найцікавіше, бо про все щойно згадане в Кримінальному кодексі не сказано ані словечка! Ворожи собі на здоров’я, поки очі не повилазять.

— Я вже давно підозрював, — це вперше за вечір обізвався Старий, — що з деяких високих начальників такі матеріалісти, як з мене прима-балерина. Це ж треба! Вірять у всяку дурню! І що цікаво — в церкву отаке одоробло не піде, бо притягнуть по партійній лінії. А ворожить, аби людина вмерла, — це як два пальці…

— Повністю з вами згоден, товаришу підполковник. Думаю, що й старші товариші вас підтримають. Так ото: Музикант, дізнавшись, що котромусь із його тенісистів поперек горла стоять успіхи талановитого колеги, пропонує прибрати цього колегу за допомогою ворожби. Саме ворожби! Тобто слідів немає, рученята — ось вони, навіть номінально гріха на душу замовник не бере, бо ворожити не він буде. Як вам така безкарність? Найцікавіше, що їм навіть на думку не спадає можливість іншого варіанту. Матеріалістичного, без усякої чортівні. Куля в лобове скло, отрута у сигарету, каменюка на голову… нещасний випадок!

— Ну добре, Сирота, будемо вважати, що замовники настільки дурні, що вірять в усі ці казочки і навіть не підозрюють, що ваш Музикант робить з їхніми суперниками в боротьбі за місце під сонцем. Але от як щодо кулі, отрути, каменюки? Це ви в порядку образності чи конкретики?

— Яка образність, товаришу генерал, коли хороші люди гинуть? Стосовно кулі в лобове скло. Не знаю, можливо, це пару разів і спрацювало. Але от слідчий експеримент товариша підполковника встановив, що це не завжди надійно. Особливо коли стріляєш з малокаліберного пістолета. Музикант, вочевидь, дійшов такого висновку раніше, бо в останньому епізоді на узвозі використав рогатку і металеву кульку. З шарикопідшипника. Ми її знайшли.

— Так… шкода, що машина в урвище залетіла, та ще й вибухнула. А то можна було б зібрати всі шматки лобового скла, скласти докупи і тоді точно побачили б — чи воно розбилося в момент падіння, чи трохи раніше. Що ж, знав би прикуп — жив би в Сочі.

— Щодо скла, то є у нас свідок — водій „швидкої“. Він показав, що лобове скло „Жигулів“ раптом вкрилося тріщинами у нього на очах. А на „швидкій“ водії вищого класу. Туди пацанву зелену не беруть, тому можна вірити, що так і було насправді.

— Ну добре, Сирота, добре. Маємо кульку як речовий доказ, маємо свідчення водія… що ще, крім твоїх здогадів?

— Сподіваюся, вирішальний доказ ось-ось принесуть експерти. Я тут проконсультувався у психіатрів і вони підтвердили, що є такі депресанти — ну, ліки ніби-то проти стресу. В Союзі, щоправда, їх не випускають, бо то фактично наркотики, тільки під іншою назвою. Але це не означає, що у нас їх немає.

— Здогадуюсь. Є публіка, котра не визнає навіть вітчизняну клізму, все їй „мейд ін“ подавай. А як на ліках не по-нашому написано, то готові, дурні, жерти жменями.

— Так ото ж… у невідомий спосіб ці ліки втрапили до рук Музиканта. Наші психіатри стверджують, що при передозуванні замість боротьби зі стресом виходить його поглиблення. Людину охоплює страх, починаються галюцинації, і в результаті вона вистрибує з балкона або лізе у зашморг. Тому крім безпричинних автокатастроф Музикант влаштовував ще й невмотивовані самогубства. Це для тих, у кого немає власного автомобіля. Дешево й надійно. А як він уже своїм жертвам оці наркотики підсовував — думаю, підкажуть наші експерти. Найпростіше — нафарширувати ними сигарети. Отут я повинен ще раз подякувати товаришу полковнику, який не курить, а тому розрізняє всі тонкощі різних запахів. З чотирьох присутніх того ранку у квартирі Віктора тільки товариш полковник зафіксував, що не тим пахне.