Валерій Павлович Лапікура - Непосидючі покійнички

— Я сказала „мабуть“. А чому я так думаю? Бачите — рабів Божих Олексіїв у Києві таки багато. І кожен колись та помирає. Та не по кожному сьогодні молитву в церкві не старенька мама замовляє, а зовсім не старий іще мужчина. Обитель у нас, як ви знаєте, жіноча і до храму теж переважно жіночки ходять та дівчата молоденькі. Тому коли з’являється — і то не вперше — особа чоловічої статі, її запам’ятовують. А до нас приходять отаких-от кілька. Замовляють молитву на одне ім’я і кожного разу на інше. Останнього разу я, коли листочок з іменем приймала, спитала: давно ваш родич помер? Він оком своїм недобрим на мене зиркнув: ні, каже, ось щойно. Я ще й подумала: як у тебе родичі так часто мруть, що ж ти їм жодного разу „за здравіє“ не замовив? І хоч би одну свічечку коли поставив…

— Може, грошей шкода?

— Може, шкода. А може, він відьмак, і у нього свічка в церкві чадітиме. То певний знак, перевірений.

— Виходить, засвітитися боїться?

— То ви в миру так кажете. А у нас це називається — проявити себе.

— А хіба відьомська порода не боїться до церкви ходити? — спробував я проявити ерудицію.

— Ви в школі Гоголя вивчали? „Вій“ пригадайте. От вам і відповідь. Тягне їх туди, але не задля того, щоб очиститися, а щоб накапостити. І людям, і Господу.

Я усвідомлював, що розмова наша набувала виразних рис, м’яко кажучи, ірраціональності. Але вихованість і присутність мами не дозволяли мені кепкувати над переконаністю черниці. Врешті-решт, я поважав віруючих людей саме за це. Хоча сам, як дитя свого часу, і не вірив у Бога, принаймні, у того, намальованого на іконах і пустотливих малюнках французького атеїста Еффеля. Напевне, якась вища сила в природі існує, проте я називаю її Випадком і не завжди на нього покладаюсь. Як-то кажуть, на Бога покладайся, а сам… тьху ти, замкнене коло виходить!

Черниця, вочевидь, зрозуміла мої вагання.

— Розумію, вам важко повірити в те, що я кажу, бо так вас у школі виховували. Проте, є речі, котрі атеїсти не можуть пояснити.

— Перепрошую, шановна сестро, але ви маєте справу не з недовченим міліціонером, а з випускником філософського факультету Київського університету. А там, між іншим, не тільки атеїзм викладали, а й історію релігій теж. І то досить докладно, як на наш матеріалістичний час.

— Ну що ж, шановний філософе, тоді нам легше буде порозумітися. Спочатку скажіть мені, як слуга Закону, за які гріхи у нас людину судять? Ну, не всі підряд статті називайте, а лише ті, що у Біблії згадані.

— Ну, звичайно, „не вбий“, „не вкради“, потім щодо завідома неправдивих свідчень…

— „Не свідкуй неправдиво на свого ближнього…“

— Саме так, спасибі. Ще стосовно перелюбів щось там…

— Все?

— Ну, здається…

— А як, юначе, щодо гріхів, що під людський закон не підпадають? Жадібність, наприклад, хтивість, заздрість, злостивість, марнославство? Або от вам конкретний приклад: Сталін наказав із себе бога зробити, свою подобу ідольську в церковних олтарях ставив. Найстрашніший гріх у християн вважається — ще страшніший, аніж убивство. І що? Полаяли про людське око, та й то після смерті. А зараз знову потихеньку хвалять, мовляв, при ньому порядок був. Порядок? Коли під час війни надумали по допомогу до церкви звернутися, то з’ясувалося — жодного митрополита в живих не зосталося. Тільки три архієпископи на двісті мільйонів пастви. А колись в одному тільки Києві їх щонайменше дванадцять було, архієпископів.

— Правда ваша, сестро. Але дозволю собі зауважити, що криміногенна ситуація в країні не залежить від кількості архієпископів.

— Прямої залежності, звичайно, немає. Інакше б народ у сімнадцятому році так легко від Бога не відмовився б. Але ж я вам недаремно говорила і про ті гріхи, що людському суду підлягають, і про гріхи перед Богом. Людина спочатку просто бажає добра ближнього свого — то лише гріх. Його відмолити можна. Та от якщо цей гріх у собі одразу не знищити, а певний час плекати, то настане мить, коли людина оте добро вкраде, силоміць відбере, а то й ближнього при цьому життя позбавить.

— Логічно, нічого не заперечиш.

— Колись цій логіці, як ви кажете, а по простому — Закону Божому, діточок у школі батюшка вчив. А зараз хто? Піонерська організація імені Леніна?

Справді, подумав я, а чому вчить піонерська організація? Макулатуру здавати, металолом збирати та штудіювати біографії піонерів-героїв. Таких, наприклад, як Павлик Морозов і його сімеєчка! Прекрасна, до речі, ілюстрація до Божої заповіді „шануй батька свого…“

Черниця, вочевидь, відчула, що зараз у мені відбувається напружена робота думки, бо якийсь час сиділа мовчки, лише раз-по-раз пригублюючи вже охололий чай.

— Добре, сестро Маріоніло, теоретичну частину я, здається, засвоїв. Повернемося до конкретики. Отої, як ви кажете, ворожби. Звідки вона взялася на мою голову?

— По-перше, не тільки на вашу, а на голови всього людства. А звідки взялася? Бачите, коли Божий суд офіційно відмінили, то всі оті хтиві, жадібні, злостиві, заздрісні звичайного людського осуду боятися перестали. Як там вони кажуть: лайка не грязюка, на колеса не чіпляється. А щодо, як ви кажете, кримінальної відповідальності, то кожен грішник чомусь переконаний, що то не про нього писано. Скажете — не так?

— Не скажу. Бо знаю: саме так воно і є. Фактично кожен злочинець вважає себе як не розумнішим, то хитрішим і за міліціонера, і за суддю, і за прокурора.