Kara Star - Світ моїх фантазій, Kara Star

Плавні рухи переходили у різкі, залежно від того як міняла свій ритм мелодія, під яку я танцювала. Сенс музики надавав мені крила і я, літаючи у своїх мріях, почувалася ще краще, ніж люди, які літають на дельтаплані. Хотіла б, щоб цей момент тривав вічно... 

Але музика стихла, відео закінчилося, а я змучилася. І акуратно падаючи на підлогу, вирішила посидіти. 

Ібрагім, який встиг і зробити свою справу в методичному кабінеті, і поговорити із вчителем фізкультури на першому поверсі, поглядаючи на наші з Делалін зйомки, проходив зараз повз нас.

— Не сиди на холодному. — звернувся він до мене і збирався вже йти далі.

— Можу у вас на колінках посидіти. — посміхнулась я у відповідь, а він повернув голову до мене й застиг, але тільки на секунду.

Делалін зловила цю іскру між нами.

— Добре, встаю. — я піднялася з холодної бетонної підлоги і глянувши на Делалін з посмішкою, яка все не стихала, не впоралась з управлінням і мене знову хитнуло в сторону.

Таке бувало в мене досить часто, не важливо — була я під алкоголем чи твереза. Але цього разу я повільно, але все ж летіла на лавку, яка знаходилась на сходинці вище. Не важко здогадатись, що під вагою людини вона перевернеться і впаде на сходинку нище. А я разом з нею. Низьковуглицева сталь, яка ще в минулому стала цв'яхом, ледь відкрутилася від лавки і зговорилася із моїм «везінням» без мого відома, що стало причиною нещасного випадку: я роздерла собі зап'ястя об той нещасний цв'ях. 

В Ібрагіма, який хотів знову кудись йти, але став свідком жахливого, було таке вираження обличчя, ніби цей самий цв'ях встромився йому в серце. Здавалось, він переймався за моє життя не менше мене, як би дивно це не звучало, адже «я» і «переживати за себе» — це щось несумісне. Делалін взагалі прикрила рот руками від подиву і страху. 

Кров витікала досить швидко, а я сміялася, питаючи у самої себе:

— І як я маю пояснити людям, що не старалася покінчити із собою?

Вчитель підбіг швидше, ніж я усвідомила це, дістав з кишені невелику тканину квадратної форми, схожу на носовий платок.

...Він носить платки? — застигли мої думки, але все таки повернулись в реальність.

Мужчина взяв мою руку в свою, аж очі Дел від подиву ледь не вилізли на верх. Вже хотів обгорнути рану платком, щоб хоч якось зупинити кров до того як ми дійдемо в медпункт, але замітив шрами вздовж, що можуть своїм виглядом розказати про щось дуже страшне... І глибоке... Він  поглянув у мої очі, ніби стараючись прочитати в них відповідь на запитання: «Що тебе змусило...?». Я дозволяю собі розслабитись і нарешті перевести свої шоколадно-лісові радужки на мужчину. Погляд коливається між його двома океанами та вустами. Хочеться задихнутися, відчувши їх на смак... Але з ніжних мрій мене витягає платок, що нарешті обгортає зап'ястя і задихатися починає кровотеча.

Ібрагім Микитинецький допомагає мені піднятись, підтримуючи одною рукою за лікоть, а другою обгортаючи спину, Дел бере до рук мій рюкзак і ми направляємося в медпункт.

Його дотики...

Це щось казкове...

Я б насолоджувалась ними вічність...

Але ми дуже швидко опиняємося біля потрібного місця.

Медсестра, почувши, що двері відкриваються, зразу підняла голову. А коли темно-малиновий платок змусив її погляд змінити свій напрямок, швидко встала з місця і направилася надавати допомогу.

— Що трапилось? Вона що хотіла...

— Не думайте собі нічого зайвого. Вона просто каліч. І вмудрилася полетіти разом з лавкою, а в ній був цв'ях наполовину розкручений. І вони... Зустрілись. — захистила мене Делалін, після чого поклала мій рюкзак на табуретку і присіла поруч.

Жінка швидко справилася з моєю кровоточею і, попросивши її зачекати, зникла за дверима. Рюкзак, що мирно сидів на стільчику, повалився на підлогу від гуркіту дверей. Із нього вилетів мій зошит, розгорнувся і зупинився на тій сторінці, в якій я недавно описувала своє палаюче кохання до мужчини, що сидів зараз напроти. Він потягнувся за зошитом і, зустрівши в реченні своє ім'я, застиг, бажаючи прочитати... 

Я, замітивши його дію, ледь не закричала:

— Еееее...! — потягнулась рукою в його сторону.

— Не можна? — глянув на мене.

Я вагалась. Та Дел додала своє слово:

— Давай, Кірі. Це твій шанс.

Я видихнула.

— Читайте...

Він мовчки кидав очима то на початок, то на кінець кожного з речень, а по мені бігали невидимі мурашки.

— Я вас залишу... — подруга повільно встала з місця.

— Дел! — вирвалось у мене, але подруга помахала «папа» і счезла за дверима.

Тишина, що обгортала приміщення, здається, тягала мене за нервові клітини. Я поглядала на нього, розуміючи, що зараз він читає вірш про нього і в одночас не усвідомлювала цього.

ФІЛОСОФІЯ ЖОРСТОКОСТІ

З теплом палким я в серці погляд твій тримаю.
Ти зрозумієш все, як тільки прочитаєш...
Ніхто не знатиме про кого це мистецтво,
А ти відчуєш, Ібрагім Микитинецький.

В районі серця завжди б'ються барабани,
Бо твої очі вмить лікують мої рани.
Сьогодні сон подарував твій милий сміх,
Не посміхнутися у відповідь — то гріх.

Як шкода, що між нами вічні метри,
Я б так хотіла їх змінити в міліметри...
Відчути теплий подих на своїх губах,
Почути тихо: «Я завжди тебе кохав».