Kara Star - Світ моїх фантазій, Kara Star

— Думаю, сьогодні він не зможе спокійно спати. 

Але Ібрагім це почув і легко підняв голову, глянувши... на мене. Не на неї. А на моє обличчя, читаючи мої емоції. 

Я машинально схопилась за печиво, щоб хоч щось опинилося в моїх руках, адже не знала куди їх подіти. Але печиво вискочило з рук від стривоженості. Тепер я відчула як почали палати щоки.

— Каліч... — сказала сама собі вголос.

Я перелякано глянула на чоловіка чи не бачив він цього. Але по його легкій усмішці було видно, що він не тільки замітив мою незграбність, а ще й зрозумів, що саме її викликало. Він ж у нас філософ. Стоп. Філософ, а не психолог. Чи психолог теж...? А якщо навіть ні, чому він так посміхнувся зараз, ніби зрозумів, що шалено мені подобається і тому я випускаю з рук все, що до них попаде?

Я дістала печиво з підлоги і вже збиралася його їсти, як Дел, що наливала кип’яток у чашку, промовила:

— Кірі! 

— Що?

— З підлоги?

— Я завжди так роблю. — і відкусила шматок.

Подруга вже не дивувалася. Знала, що моїм поступкам нема чого дивуватися. Їх усі зразу можна занести в папку «Диво». 

— Доречі, — знову заговорила вона, вже впускаючи чайні пакетики у воду, — Коли ноутбук будемо заносити до Райміна Ярловського?

— Як відбій дадуть може. Або подзвони.

— Перше поп'ємо чай, тоді вже розберемося.

— Добре. 

Мовчанка затягнулася, Делалін зайнялася чимось важливим у телефоні, а я відчула різкий прилив натхнення на написання нового вірша. Розстібнула рюкзак, дістала зошит, ручку і прийнялась писати. Слова самі рвалися на зовні, я нічого не могла із собою вдіяти. Рукою ніби керувала не я, а сама душа, яка вимальовувала букву за буквою, що несли у собі великий сенс. Мужчина дивився на мене моментами, а бабуся, що сиділа за своїм особистим столом — на всіх нас. Я, у свою чергу, старалась ловити його риси обличчя очима тільки тоді, коли периферійний погляд бачив, що його вираз обличчя опустився на папір. Так ми й грали в «недоглядки», кожен пишучи своє.

Пролунав відбій. Вчасно. Я якраз закінчила свій черговий витвір мистецтва. Дел зателефонувала вчителю з комп'ютерних мереж, який може відремонтувати мій ноутбук, не вкладаючи великих зусиль та не напрягаючи мозок, як це робила я, поки старалась привести свого «комп'ютерного друга» до тями.

Ми зібрали свої речі і пошурували до кабінету вчителя. Я в останній раз кинула погляд на персонажа моїх мрій, коли Дел закривала двері та зустрілася з його очима. Він теж глянув на мене. Знову... 

По телефону Делалін все пояснила Райміну Ярловському, тому як тільки ми зайшли в кабінет зразу дістали ноутбук і простягнули йому. Дисплей подорожував зараз в іншому світі, хоча не був розбитий, чи щось таке. Просто його свідомість літає у снах вічного завантаження.

Раймін Ярловський поклацав, перезавантажив ноутбук, натиснув кнопки, які своєю правильною послідовністю за п'ятнадцять хвилин дали результат: він включився.

— Ось, ноутбук готовий. — промовив він, повертаючи його екраном до мене.

— Велике дякую вам! — віддячую на словах, але як би це був вчитель з громадянської освіти.... Ох, Ібрагіме....

Раймін Ярловський клацнув на диск «D», диск «С» зі словами: 

— Ніби всі диски збереглися. 

Після чого зупинився на вкладці «Мій ПК», адже побачив там...

— Ого, а що в тебе робить фото Ібрагіма Микитинецького?

— Ой, — сміюсь я, а чоловік, що зображений на фото, почув це, адже двері були привідкриті, а він якраз проходив повз, — Та просто мені дуже подобаються його риси обличчя і я вирішила знайти його фотографію і намалювати, — після сказаних слів, я підійшла до Делалін, що стояла ближче до дверей і пожартувала напівпошепки, — Як безпалівно признатися в коханні: мені дуже сильно подобаються ваші риси обличчя...

А Ібрагім ж то все чує...

— Довго шукала напевне? — все ще в шоці спитав Раймін Ярловський.

— Повірте довго. — додала слово Дел, сміючись, адже знала більше правди ніж він.

— Ой, дівчата, страшне з вами. Пообережніше з таким, вам же не потрібно кримінальних порушень? — завів нас питанням в пастку, та побачивши, що ми взяли до уваги його слова хитанням голови, зайшов в каптьорку кабінету.

— Чого зразу кримінальних? Він же правда дуже красивий. Як його можна не хотіти... Намалювати? — повернулась я до Дел з награно обіженим личком.

— Бо це неадекватно зберігати чужі фотографії без довзолу. 

— Ти ж компромати на мене зберігаєш і нічого.

— Це трохи інше.

— Ай! — махнула я рукою, — Нічого не знаю. Я маю повне право красуватися ним перед сном.

Ібрагім почувши, здається, забагато інформації на сьогодні, все ж вирішив продовжити свій шлях туди, куди й планував — у методичний кабінет.

А ми з подругою зібрали речі та покрокували на перший поверх. Я попросила Дел зняти мій черговий танець на відео, адже вивчила нові рухи й на цей раз результат дійсно може бути достойним, порівняно з попередніми моїми спробами.