Алекс Міхаелідес - Мовчазна пацієнтка, Алекс Міхаелідес

— І?

— Шафа була порожня. Рушниця зникла. І тоді я почула його слова: «Склянки в шафі праворуч». Я повернулась і поба­чила рушницю в його руках. Він наставив її на мене і сміявся.

— І що тоді?

— Тоді?

— Про що ти думала?

— Що то був мій останній шанс врятуватися, а тепер — тепер він уб’є мене.

— Ти думала, що він збирається вбити тебе?

— Я це знала.

— Але чому тоді він це відкладав? — запитав я. — Чому не вбив одразу, опинившись у будинку?

Алісія не відповідала. Я подивився на неї. На мій подив, на її вустах я побачив посмішку.

— Коли я була маленькою, — сказала вона, — тітка Лідія мала кошеня. Смугасту кішку. Я її не дуже любила. Вона була хижа й іноді нападала на мене, дряпаючи кігтями. Вона була недобра — жорстока.

— Хіба тварини діють не за інстинктами? Хіба вони можуть бути жорстокі?

Алісія пильно подивилася на мене.

— Вони можуть бути жорстокі. Ця кішка була. Вона приносила з поля мишей чи маленьких пташок, яких упіймала. Вони завжди були напівмертві. Зранені, але живі. Вона тримала їх біля себе і гралася з ними.

— Зрозуміло. Звучить так, наче ти хочеш сказати, що була здобиччю того чоловіка? Що він грався з тобою в якусь садистську гру? Так?

Алісія кинула недопалок на землю і притоптала ногою.

— Дайте мені ще одну.

Я простягнув їй пачку. Вона взяла сигарету й сама підкурила. Якусь мить вона пускала дим, а потім продовжила:

— Ґебріел мав повернутися додому о восьмій. За дві години. Я все дивилася на годинник. «У чому річ? — запитав чоловік. — Тобі не подобається проводити зі мною час?» І тоді він погладив мою шкіру рушницею, проводячи нею вгору і вниз. — Вона здригнулася від згадки про це. — Я сказала, що будь-якої хвилини повернеться Ґебріел. «І що тоді? — запитав чоловік. — Він тебе врятує?»

— Що ти відповіла?

— Я нічого не сказала, лише продовжувала дивитися на годинник… І тоді задзвонив мій телефон. Це був Ґебріел. Чоловік наказав мені відповісти. Він приставив рушницю до моєї голови.

— І? Що сказав Ґебріел?

— Він сказав… сказав, що зйомки перетворюються на якийсь кошмар і я маю вечеряти без нього. Він не повернеться щонайменше до десятої. Я поклала слухавку і мовила: «Ґебріел уже їде додому. Він буде тут за кілька хвилин. Ви маєте піти зараз, поки він не повернувся». Чоловік лише зареготав. «Але ж я чув, як він сказав, що не повернеться до десятої, — сказав він. — Ми якось мусимо вбити час. Принеси мені мотузку, клейку стрічку абощо. Я хочу тебе зв’язати». Я зробила все, як він сказав. Я знала, що тепер усе було безнадійно. Я розуміла, як усе йде до кінця.

Алісія зупинилась і подивилася на мене. Я бачив у її очах неприкриті емоції та подумав, чи не надто сильно на неї тисну.

— Мабуть, нам слід зробити перерву.

— Ні, я маю закінчити. Мені це потрібно.

Вона продовжила, і тепер говорила швидше:

— Мотузки в мене не було, тож він узяв шнур, який я використовувала, щоб вішати полотна. Він привів мене до вітальні, притягнув із кухні стілець і наказав сісти на нього. Він почав прив’язувати мене шнуром до стільця за щиколотки. Я відчувала, як шнур врізається в мою шкіру. «Будь лас­ка, — благала я, — будь ласка…» Але він не слухав. Він зв’язав мені руки за спиною. Тоді я була впевнена, що зараз він мене вб’є. Краще… краще б він так і зробив.

Вона просто виплюнула ці слова. Я був приголомшений її реакцією.

— Чому ти так говориш?

— Бо те, що він зробив, було гірше.

На мить я подумав, що Алісія зараз заплаче. Раптом я відчув бажання обійняти її, поцілувати, заспокоїти і запевнити, що вона в безпеці. Я стримав себе й загасив сигарету об стіну з червоної цегли.

— Я відчуваю, що ти потребуєш піклування. Я хочу попіклуватися про тебе, Алісіє.

— Ні, — вона рішуче похитала головою. — Не цього я хочу від вас.

— А чого ти хочеш?

Алісія не відповіла. Вона розвернулась і зайшла всередину.