Алекс Міхаелідес - Мовчазна пацієнтка, Алекс Міхаелідес

— Я не палю. Я… раніше палила. Дасте мені одну?

— Звідки ти знаєш, що я палю?

— Я відчула запах від вас.

— О, — всміхнувся я трошки присоромлено. — Гаразд. — Я підвівся. — Ходімо надвір.

13

У дворі було повно пацієнток. Вони скупчились у звичні групи, пліткували, сперечались і палили. Деякі обіймали себе і тупцювали, щоб зігрітися.

Алісія поклала сигарету до рота, затиснувши її між своїх довгих тонких пальців. Я дістав запальничку. Щойно полум’я охопило кінчик сигарети, той тріснув і засвітився червоним. Алісія глибоко вдихнула, дивлячись мені в очі. Вона здавалася задоволеною.

— Ви не палитимете? Чи це неприйнятно? Палити разом із пацієнткою?

«Вона сміється наді мною», — подумав я. Але Алісія мала рацію — положення про заборону персоналу палити разом з пацієнтами не було. Та якщо члени персоналу і палили, то вони робили це приховано, пробираючись до пожежного виходу в задній частині будівлі. Вони точно не палили при пацієнтах. Стояти тут з нею у внутрішньому дворі й палити було наче порушенням. І, мабуть, я це вигадав, але я відчував, що за нами спостерігають. Я відчував, як Крістіан шпигує за нами з вікна. Згадав його слова: «Пацієнтки з межовим розладом спокусливі». Я зазирнув Алісії в очі. Вони не були спокусливими, але й не були приязними. За цим поглядом стояв гострий, кмітливий розум, що тільки прокидався. Вона була силою, на яку потрібно зважати, ця Алісія Беренсон. Тепер я це зрозумів.

Мабуть, саме тому Крістіан відчував необхідність накачувати її заспокійливими. Він боявся того, що вона може зробити, — чи того, що вона може сказати? Я сам трохи боявся її, відчував не страх, а радше тривогу, побоювання. Я знав, що треба бути обережним.

— Чому ні? — відповів я. — Візьму одну.

Якусь мить ми палили мовчки, дивлячись одне на одного на відстані лише кількох сантиметрів, аж раптом я відчув дивну підліткову сором’язливість і відвів погляд. Я спробував відвернути увагу, махнувши в бік двору.

— Може, пройдемось і поговоримо?

— Добре, — кивнула Алісія.

Ми пішли вздовж стіни по периметру двору. Інші пацієнти стежили за нами. Цікаво, про що вони думали? Здавалося, Алісії було байдуже. Вона взагалі їх не помічала. Якусь мить ми йшли мовчки. Зрештою вона сказала:

— Ви хочете, щоб я продовжувала?

— Якщо ти сама цього хочеш, так… Ти готова?

Алісія кивнула.

— Готова.

— Що сталося, коли ви опинилися в будинку?

— Чоловік сказав… він сказав, що хоче випити. Я дала йому одну з пляшок пива Ґебріела. Я не п’ю пиво, а в будинку більше нічого не було.

— Що далі?

— Він говорив.

— Про що?

— Не пам’ятаю.

— Не пам’ятаєш?

— Ні.

Вона замовкла. Я зачекав якомога довше, а потім підштовхнув її до розмови.

— Продовжимо, — сказав я. — Ви були на кухні. Як ти почувалася?

— Я не… не пам’ятаю, чи взагалі щось відчувала.

Я кивнув.

— У подібних ситуаціях це не рідкість. Існує не лише реакція «бийся або тікай» 32. Є й інший варіант — ми застигаємо на місці.

— Я не застигла.

— Ні?

— Ні, — вона люто подивилася на мене. — Я готувалася. Я готувалася… до відсічі. Щоб убити його.

— І як ти це думала зробити?

— З рушниці Ґебріела. Я знала, що маю дістатися рушниці.

— Вона була на кухні? Ти зберігала її там? Так ти написала у щоденнику.

Алісія кивнула.

— Так, у кухонній шафі біля вікна. — Вона глибоко вдихнула і випустила довгий шлейф диму. — Я сказала йому, що мені потрібно випити води. Повернулася, щоб узяти склянку. Я пішла на інший бік кухні — ті кілька кроків здавалися вічністю. Крок за кроком я дісталася шафи. Моя рука тремтіла… Я відчинила дверцята…