Алекс Міхаелідес - Мовчазна пацієнтка, Алекс Міхаелідес
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Пам’ятаю, я подумав, що назад вороття немає. Ми перетинали останню межу між психотерапевтом і пацієнтом. І невдовзі неможливо буде сказати, хто є хто.
12
Наступного ранку ми знову зустрілися. Сьогодні Алісія здавалась якоюсь іншою — стриманішою та обачнішою. Гадаю, це тому, що вона готувалася до розмови про день, коли загинув Ґебріел.
Вона сіла навпроти і, за своєю звичкою, дивилася просто на мене й одночасно навкруги. Алісія почала говорити без нагадування, повільно, вдумливо, обачно добираючи слова, наче обережно наносячи мазки на полотно.
— Того дня я була сама, — почала вона. — Я знала, що мушу малювати, але було так спекотно, що я не могла цього робити. Однак вирішила спробувати. Отже, я віднесла вентилятор до студії в саду, і тоді…
— І тоді?
— Задзвонив мій телефон. Це був Ґебріел. Він сказав, що після зйомок пізно повернеться додому.
— Він часто так робив? Телефонував, щоб повідомити про пізній прихід?
Алісія химерно подивилася на мене, мовби вражена дивним питанням. Вона похитала головою.
— Ні. А що?
— Я подумав, чи не міг він дзвонити з іншої причини. Дізнатися, як ти почуваєшся? Судячи з твого щоденника, його наче турбував твій психічний стан.
— О. — Це питання збило Алісію з пантелику, і вона замислилася. Потім повільно кивнула: — Точно. Так, так, можливо…
— Вибач, я перебив тебе. Продовжуй. Що сталося після телефонного дзвінка?
Алісія зам’ялася.
— Я побачила його.
— Його?
— Чоловіка — я побачила його відображення. У дзеркалі. Він був усередині — у студії. Стояв просто за мною.
Алісія заплющила очі й завмерла. Довга пауза.
Я м’яко заговорив:
— Ти можеш його описати? Який у нього був вигляд?
Вона розплющила очі й на якусь мить втупилася в мене поглядом.
— Він був високий… Сильний. Я не бачила його обличчя — він був у масці, чорній масці. Але я бачила його очі — темні діри. У них не було жодного вогника.
— Що ти зробила, побачивши його?
— Нічого. Я була занадто налякана. Я все дивилася на нього… У нього в руці був ніж. Я запитала, чого він хоче. Він не говорив. Тоді я сказала, що на кухні в сумці у мене є гроші. Він похитав головою і відповів: «Гроші мені не потрібні». І зареготав. Жахливий сміх, ніби б’ється скло. Він притулив ніж до моєї шиї. Гострий кінчик леза був біля мого горла, торкався моєї шкіри… Він наказав мені йти з ним до будинку.
Алісія заплющила очі, згадуючи це.
— Він вивів мене зі студії. Ми йшли до будинку. Я бачила ворота лише за кілька метрів від себе — так близько… І щось у мені взяло гору. Це був… мій єдиний шанс утекти. Тому я сильно вдарила його і звільнилася. Я побігла. Побігла до воріт. — Її очі розплющилися і вона посміхнулася, згадуючи це. — За кілька секунд я мала бути вільною.
Її посмішка зблідла.
— Тоді він стрибнув на мене. Мені на спину. Ми впали на землю… Він затулив мені рота рукою, і я знову відчула холодне лезо на своєму горлі. Він сказав, що вб’є мене, якщо я поворухнуся. Ми кілька секунд лежали так, і я відчувала його подих на своєму обличчі. Смердючий віддих. Потім він підняв мене і повів до будинку.
— Що сталося потім?
— Він замкнув двері, — сказала вона. — І я опинилась у пастці.
На цьому місці Алісія почала важко дихати, а її щоки палали. Я почав хвилюватися, що їй стане погано, що я надто сильно на неї тиснув.
— Тобі потрібна перерва? — запитав я.
Вона похитала головою.
— Продовжимо. Я задовго чекала, щоб розповісти про це. Я хочу покінчити з цим.
— Ти впевнена? Можливо, краще зробити перерву?
Вона вагалася.
— Можна мені сигарету?
— Сигарету? Не
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мовчазна пацієнтка, Алекс Міхаелідес», після закриття браузера.