Алекс Міхаелідес - Мовчазна пацієнтка, Алекс Міхаелідес

і про те, як ріс у тому будинку; здавалося, їй було цікаво якомога більше дізнатися про моє минуле, що мене сформувало і зробило тим, ким я є.

Пам’ятаю, я подумав, що назад вороття немає. Ми перетинали останню межу між психотерапевтом і пацієнтом. І невдовзі неможливо буде сказати, хто є хто.

 

12

 

Наступного ранку ми знову зустрілися. Сьогодні Алісія здавалась якоюсь іншою — стриманішою та обачнішою. Гадаю, це тому, що вона готувалася до розмови про день, коли загинув Ґебріел.

Вона сіла навпроти і, за своєю звичкою, дивилася просто на мене й одночасно навкруги. Алісія почала говорити без нагадування, повільно, вдумливо, обачно добираючи слова, наче обережно наносячи мазки на полотно.

— Того дня я була сама, — почала вона. — Я знала, що мушу малювати, але було так спекотно, що я не могла цього робити. Однак вирішила спробувати. Отже, я віднесла вентилятор до студії в саду, і тоді…

— І тоді?

— Задзвонив мій телефон. Це був Ґебріел. Він сказав, що після зйомок пізно повернеться додому.

— Він часто так робив? Телефонував, щоб повідомити про пізній прихід?

Алісія химерно подивилася на мене, мовби вражена дивним питанням. Вона похитала головою.

— Ні. А що?

— Я подумав, чи не міг він дзвонити з іншої причини. Дізнатися, як ти почуваєшся? Судячи з твого щоденника, його наче турбував твій психічний стан.

— О. — Це питання збило Алісію з пантелику, і вона замислилася. Потім повільно кивнула: — Точно. Так, так, можливо…

— Вибач, я перебив тебе. Продовжуй. Що сталося після телефонного дзвінка?

Алісія зам’ялася.

— Я побачила його.

— Його?

— Чоловіка — я побачила його відображення. У дзерка­лі. Він був усередині — у студії. Стояв просто за мною.

Алісія заплющила очі й завмерла. Довга пауза.

Я м’яко заговорив:

— Ти можеш його описати? Який у нього був вигляд?

Вона розплющила очі й на якусь мить втупилася в мене поглядом.

— Він був високий… Сильний. Я не бачила його обличчя — він був у масці, чорній масці. Але я бачила його очі — темні діри. У них не було жодного вогника.

— Що ти зробила, побачивши його?

— Нічого. Я була занадто налякана. Я все дивилася на нього… У нього в руці був ніж. Я запитала, чого він хоче. Він не говорив. Тоді я сказала, що на кухні в сумці у мене є гроші. Він похитав головою і відповів: «Гроші мені не потрібні». І зареготав. Жахливий сміх, ніби б’ється скло. Він притулив ніж до моєї шиї. Гострий кінчик леза був біля мого горла, торкався моєї шкіри… Він наказав мені йти з ним до будинку.

Алісія заплющила очі, згадуючи це.

— Він вивів мене зі студії. Ми йшли до будинку. Я бачила ворота лише за кілька метрів від себе — так близько… І щось у мені взяло гору. Це був… мій єдиний шанс утекти. Тому я сильно вдарила його і звільнилася. Я побігла. Побігла до воріт. — Її очі розплющилися і вона посміхнулася, згадуючи це. — За кілька секунд я мала бути вільною.

Її посмішка зблідла.

— Тоді він стрибнув на мене. Мені на спину. Ми впали на землю… Він затулив мені рота рукою, і я знову відчула холодне лезо на своєму горлі. Він сказав, що вб’є мене, якщо я поворухнуся. Ми кілька секунд лежали так, і я відчувала його подих на своєму обличчі. Смердючий віддих. Потім він підняв мене і повів до будинку.

— Що сталося потім?

— Він замкнув двері, — сказала вона. — І я опинилась у пастці.

На цьому місці Алісія почала важко дихати, а її щоки палали. Я почав хвилюватися, що їй стане погано, що я над­то ­сильно на неї тиснув.

— Тобі потрібна перерва? — запитав я.

Вона похитала головою.

— Продовжимо. Я задовго чекала, щоб розповісти про це. Я хочу покінчити з цим.

— Ти впевнена? Можливо, краще зробити перерву?

Вона вагалася.

— Можна мені сигарету?

— Сигарету? Не