Алекс Міхаелідес - Мовчазна пацієнтка, Алекс Міхаелідес

— Я хочу зрозуміти твоє мовчання. Хочу дізнатися, чому ти відмовляєшся говорити.

Здається, це питання розчарувало Алісію. Вона відвернулась і подивилась у вікно.

Ми сиділи так близько хвилини. Я відчував занепоко­єння і намагався стримати його. А якщо прорив був тимчасовий? Ми повернулися до попереднього стану? Я не міг цього дозволити.

— Алісіє. Я знаю, це важко. Але щойно ти почнеш говорити зі мною, ти відчуєш полегшення, обіцяю.

Жодної відповіді.

— Спробуй. Будь ласка. Не здавайся після такого прогресу. Продовжуй. Скажи мені… Скажи мені, чому ти не хочеш говорити.

Алісія обернулась і холодно подивилася на мене. Вона тихо промовила:

— Нíчого… нíчого казати.

— Я не вірю в це. Гадаю, тобі багато чого є розповісти.

Пауза. Вона знизала плечима.

— Можливо, — відповіла вона. — Можливо… ви маєте рацію.

— Продовжуй.

Алісія зволікала.

— Спочатку, — промовила вона, — коли Ґебріел… коли він помер, я не могла… я намагалася… але не могла… говорити. Я роззявляла рота, але звуки не виходили. Наче уві сні… коли ти намагаєшся закричати… але не можеш.

— Ти була в шоці. Проте за кілька днів твій голос мав повернутися до тебе?..

— На той час… це здавалося марним. Було запізно.

— Запізно? Для того, щоб говорити на свій захист?

Алісія не відводила від мене очей, загадково всміхаючись. Вона не відповіла.

— Скажи мені, чому ти знову заговорила?

— Ви знаєте відповідь.

— Хіба?

— Через вас.

— Через мене? — Я здивовано подивився на неї.

— Через те, що ви прийшли сюди.

— І це щось змінило?

— Усе це змінило… усе. — Алісія знизила голос і втупилася в мене очима, не кліпаючи. — Я хочу, щоб ви зрозуміли, що зі мною сталося. Що це за відчуття. ЦЕ важливо… щоб ви зрозуміли.

— Я хочу зрозуміти. Саме тому ти дала мені щоденник, чи не так? Бо хотіла, щоб я зрозумів. Мені здається, що люди, які найбільше значать для тебе, не вірили у твою істо­рію про чоловіка. Можливо, тобі цікаво… чи вірю я тобі.

— Ви вірите мені, — відповіла вона.

Це було не запитання, а проста констатація факту. І я кивнув.

— Так, я вірю тобі. То, може, з цього і почнемо? В останньому записі у щоденнику ти описувала, як у будинок вдерся чоловік. Що сталося потім?

— Нічого.

— Нічого?

Вона похитала головою.

— Це був не він? А хто тоді?

— Це був Жан-Фелікс. Він хотів… він прийшов поговорити про виставку.

— Судячи з твого щоденника, ти була не в найкращому стані для відвідувачів.

Алісія підтвердила це, знизавши плечима.

— Він довго пробув?

— Ні. Я попросила його піти. Він не хотів — був засмучений. Він трохи покричав на мене, але через деякий час пішов.

— А потім? — запитав я. — Що сталося, коли пішов Жан-Фелікс?

Алісія похитала головою.

— Я не хочу про це говорити.

— Ні?

— Поки що ні.

На мить її очі зустрілися з моїми. Потім вона перевела погляд на вікно, розглядаючи темне небо за ґратами. Щось грайливе було в тому, як вона нахилила голову, а в куточку губ я помітив прояви усмішки. «Їй це подобається, — подумав я. — Тримати мене у своїй владі».

— Про що ти хочеш поговорити? — запитав я.

— Не знаю. Ні про що. Я просто хочу говорити.

Отже, ми говорили. Про Лідію і Пола, про її матір і літо, коли та загинула. Ми розмовляли про дитинство Алісії — і про моє також. Я розповів їй про свого батька