Алекс Міхаелідес - Мовчазна пацієнтка, Алекс Міхаелідес
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Ти… ти щось… сказала?
Знову тиша. Мабуть, я помилився. Напевно, мені це примарилося. Але тоді… це сталося знову.
Губи Алісії повільно, болісно поворухнулися, і пролунав її різкий голос, мов скрип воріт, які потрібно змастити.
— Чого… — прошепотіла вона. Потім зупинилася. І знову: — Чого… чого…
Якусь мить ми лише дивилися одне на одного. Мої очі повільно наповнювалися слізьми — слізьми недовіри, хвилювання й подяки.
— Чого я хочу? — запитав я. — Я хочу, щоб ти продовжувала говорити… Говори, говори зі мною, Алісіє…
Вона уп’ялася в мене очима. Вона про щось розмірковувала. Потім вирішила і повільно кивнула.
— Добре, — відповіла вона.
10
— Вона сказала «чого»?
Професор Діомед дивився на мене приголомшено і здивовано. Ми стояли на вулиці й курили. Можу сказати, що він був збуджений, бо впустив сигарету на землю і не помітив цього.
— Вона говорила? Алісія справді заговорила?
— Так.
— Неймовірно. Отже, ти мав рацію. А я помилявся.
— Зовсім ні. З мого боку було неправильно бачитися з нею без вашого дозволу, професоре. Вибачте, але в мене просто було внутрішнє чуття…
Діомед відмахнувся від мого вибачення і закінчив речення за мене:
— Ти довірився своєму інстинкту. Я вчинив би так само, Тео. Молодець.
Я був не дуже налаштований святкувати.
— Ще зарано ділити шкуру невбитого ведмедя. Так, це прорив, але немає жодних гарантій, що вона будь-якої миті не повернеться до попереднього стану.
Діомед кивнув.
— Цілковита правда. Ми повинні організувати офіційний перегляд і якнайшвидше провести зустріч з Алісією разом із колегами — це можемо бути ти, я і хтось із трастового фонду, наприклад Джуліан, він досить безпечний…
— Ви дуже поспішаєте й не слухаєте мене. Ще зарано. Такі дії можуть налякати її. Ми маємо рухатися повільно.
— Але важливо, щоб траст дізнався…
— Ні, ще ні. Можливо, це поодинокий випадок. Давайте не оголошувати про це. Поки що.
Діомед згідно кивнув. Він поклав руку мені на плече і поплескав.
— Молодець, — повторив він. — Я пишаюся тобою.
Я відчув гордість — батько привітав сина. Я усвідомлював своє бажання догодити Діомеду, виправдати його віру в мене і змусити його пишатися мною. Я трохи розхвилювався і запалив сигарету, щоб приховати емоції.
— Що тепер?
— Продовжуй, — відповів Діомед. — Продовжуй працювати з Алісією.
— А якщо Стефані дізнається?
— Забудь про Стефані — залиш її мені. Зосередься на Алісії.
Я так і зробив.
Упродовж нашого наступного сеансу ми з Алісією невпинно розмовляли. Слухати її після такого тривалого мовчання було якось незвично й бентежно. Спочатку вона говорила нерішуче і вагаючись — намагаючись знову стати на ноги, якими так давно не користувалася. Невдовзі вона адаптувалась і розмовляла швидше і спритніше, жонглюючи реченнями так, наче зовсім і не мовчала, — чого вона, у певному сенсі, і не робила.
Коли сеанс закінчився, я повернувся до свого кабінету, сів за стіл і записав усю розмову по свіжих слідах. Я записував геть усе, дослівно, передаючи діалог якомога точніше і ретельніше.
Ви побачите, що це неймовірна історія, — у цьому немає жодних сумнівів.
Вірити в неї чи ні — діло ваше.
11
Алісія сиділа у кріслі навпроти мене в терапевтичному кабінеті.
— Перш ніж почати, — сказав я, — у мене є кілька питань до тебе. Дещо, що я хотів би прояснити…
Відповіді не було. Алісія дивилася на мене тим своїм незрозумілим поглядом.
Я продовжив:
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мовчазна пацієнтка, Алекс Міхаелідес», після закриття браузера.