Публій Овідій Назон - Метаморфози

до рідного Тмолу подався,

Де пропливає Пактол, хоч у пору ту золотоносним

Він ще не був і піском дорогим ще не вабив нікого.

Там і сатири гуртом, і вакханки до бога спливались.

/90/ Та не з’являвся Сілен: од вина й довголіття тремтливий,

В руки фракійським селянам попався. Зв'язавши вінками,

Щоб не чкурнув, привели до Мідаса, кого до священних

Таїнств Орфей залучив із співцем кекропійським — Евмолпом{496}.

Цар, у старому впізнавши супутника свят, побратима,

Щиро його привітав; несподіваній зустрічі радий,

Десять днів і ночей пригощав його в домі своєму.

Вже одинадцятий раз переборював Люцифер в небі

Зграї зірок. Лиш тоді задоволений цар на лідійські

Ниви подавсь і вернув вихованцеві старця Сілена.

/100/ Бог дав можливість царю, за наставника вдячний, Сілена,

Будь-який вибрати дар, але все ж не на користь для нього.

Цар, не подумавши, — «Хочу, — сказав, — щоби з ласки твоєї

Все, чого тільки торкнусь, оберталось у золото жовте».

Слова дотримавши, Лібер-отець наділив його згубним

Даром і тільки подумав: «Міг краще собі побажати».

Радий своїй же біді, берекінтський герой{497}, одійшовши,

Дар випробовує ділом, — що бачить, до того й торкнеться.

Ледве що вірить собі: відламав із вербички низької

Гілку зелену — й вона несподівано злотом сяйнула.

/110/ Камінь підняв із землі — заблищав несподівано й камінь.

Темної скиби торкнувсь — і вона золотим заясніла

Зливком. Колосся зриває сухе — на долоні ж у нього —

Золото щире горить. Ось тримає він яблуко, справді

Наче з садів Гесперід. Лиш високих одвірків діткнеться

Пальцями — й тут же промінням до нього всміхаються двері.

Навіть, коли він у воду джерельну занурював руки,

Хвиля, спливаючи з рук, обманути могла б і Данаю.

Радість йому переповнює груди. В уяві щасливця

Робиться все золотим. Йому стіл заставляла прислуга:

/120/ Різноманітне їство було, печиво, ласощі всякі.

Та, коли тільки рукою торкнувся дарунків Церери, —

Щедрі Церери дари непомітно ставали твердими.

Тільки-но пряника жадібним зубом хотів надкусити, —

Зуб на тверду натрапляв золотаво-червону платівку.

Спраглий, хотів закропитись водою розведеним Вакхом, —

Золото замість вина йому в горло струмилось із кухля.

Вражений лихом нечуваним цар, — і багатий, і вбогий.

Прагне позбутись майна, про що марилось — те проклинає.

Голоду вже не вспокоїть ніщо. Пересушує горло

/130/ Спрага. Ненависне золото мучить його — й по заслузі!

Врешті, до неба в сльозах піднімаючи руки блискучі, —

«Батьку Ленею, — до Вакха звернувсь, — хоча сам завинив я,

Все-таки зглянься, молю, з золотого врятуй мене лиха!»

Лагідний бог, пожалівши царя, що вину свою визнав,

Дар свій недійсним зробив, розірвав нещодавню умову.

«Щоб у тім золоті, згубнім для тебе, ти вік не карався,

Йди, — каже бог, — до ріки, що пливе коло Сардів{498} могутніх.

По крутосхилу прямуй, щоб назустріч тобі всю дорогу

Річка пливла. До верхів'я дійшовши, під сам її витік,

/140/ Де найпотужніше, піну збиваючи, бурхають води,

Тім’я підстав — течією і тіло омий, і провину».

До того струменя цар підійшов, і заграло у ньому

Золото: сили такої набравсь він од тіла людського,

Й нині ще, давню, багату на золото жилу зберігши,

Твердне земля, і пісок золотиться на скибі вологій.

Цар, одцуравшись багатств, поселився в одлюдному лісі

З Паном сільським, що в печерах гірських собі сховку шукає.

Розум коротким, однак, залишивсь, і думки нерозважні,

Як і раніше, тупій голові були тільки на шкоду.

/150/ В синяве море задивлений ген, височить крутосхилий

Тмол. Він одним своїм боком сягає прославлених Сардів,

Другим, південним, доходить аж ген до затишних Гіпепів.

Там, зазиваючи ніжною піснею німф полохливих,

Склеєну воском пастушу сопілку до вуст притуливши,

Пан похвалявсь, що йому й Аполлон, мов, у співі не рівня.

Вже й до змагання нерівного став він, а Тмол був суддею.

Сів на горі своїй старець-суддя і, щоб добре міг чути,

Вуха звільнив од дерев. Тільки дуб його сизе волосся

Віттям окрив, жолудьми прибираючи скроні старечі.

/160/ Глянувши скоса на бога отар, — «За суддею, — промовив, —

Діло не стане. Я жду». Той заграв у селянську сопілку.

Грав на фрігійськім ладу й мимоволі привабив Мідаса,

Що випадково там був. Опісля до промінного Феба

Голову Тмол повернув. Одночасно й ліси повернулись.

Той, золотаве волосся прикрасивши лавром парнаським,

Пурпуром тірським забарвлений плащ по землі за собою

Тягне. Слоновою кісткою й каменем цінним оздобну

Ліру у лівій тримає руці, а плектр — у правиці.

Став, як то вміє лише музикант, і по струнах кіфари

/170/ Пальцями вправно пробіг. Заворожений звуком солодким,

Вирішив Тмол, щоб кіфарі дзвінкій піддалася сопілка.

Судження Тмола, святої гори, до вподоби припало

Всім. Гарячиться, однак, проти слова судді виступає

З-поміж усіх лиш Мідас. І Делієць того не потерпів,

Щоб отакі нерозбірливі вуха людський мали вигляд:

Витягнув їх, загострив, білуватою шерстю наповнив,

Рухатись їм повелів, хоч були дотепер непорушні.

Зрештою, все в нього, як у людей, окрім вух, залишилось.

Так уподібнивсь Мідас до осла, що повільно ступає.

/180/ Щоб од сторонніх очей приховати цей сором великий,

Голову й скроні пов’язував цар пурпуровим завоєм.

Тільки прислужник один, що його підстригав час од часу,

Бачив усе. Хоч йому і кортіло мерщій розплескати

Скрізь про цареву ганьбу, та за розголос кари боявся.

Врешті, не втерпів-таки: сам-один відійшовши від дому,

Викопав ямку й про вуха Мідаса, якими