Публій Овідій Назон - Метаморфози

витягує шию

В різні боки — чи не знайде підхожого місця для себе.

Мовби на дві течії роз'єднавшись, ріка омиває

/740/ Острів, що й назву отримав таку. Пливучи собі далі,

Тібр охопив цей окраєць землі мов двома рукавами.

Фебова чудо-змія, корабель залишивши латинський,

Тут поселилась і, вигляд небесний прийнявши, поклала

Горю народному край — прибула з порятунком для Міста.

Все-таки цей Рятівник був прибульцем у наших святинях, —

Цезар став богом на рідній землі. Та не Марс і не тога{707}, —

Хоч незрівнянний був тут, як і там, — не звитяжницькі війни,

Не громадянські діла і не звершень окрилена слава

Перетворили його на незнану зорю, на комету, —

/750/ Ні, він засяяв нащадком своїм{708}: із діянь величавих

Найвидатніше — що саме його йменував своїм сином.

Чи важливіше, скажіть, моревладних приборкати бритів

Дальню ріку — семигирловий Ніл, де зростає папірус,

На переможних пройти кораблях; нумідійців зухвалих

І кініфійського Юбу{709}, і Понт, Мітрідатами гордий, —

Всіх подолати, зробити набутком народу Квіріна,

Бути достойним численних тріумфів, численні — відбувши,

Ніж породити такого вождя, за чийого правління

Роду людському, всевишні боги, ви так щедро сприяли!

/760/ Щоб не походив цей муж од людського, од смертного сім’я,

Той мусив стати безсмертним. Помітила те злотосяйна

Мати Енея{710}, помітила те, що нависла жорстока

Смерть над верховним жерцем, що піднесено змовницьку зброю,

Зблідла й, кого б із богів не зустріла, сумна, по дорозі, —

«Глянь, — нарікала, — з яким-то завзяттям кують проти мене

Лихо, з яким-то лукавством на голову мітять єдину,

Що залишилася нині мені від Іула-дарданця!

Доки ж то мають одну лиш мене обсідати турботи?

То мене буйний Тідід калідонським поранює списом,

/770/ То непокоять погано захищені мури троянські,

То, безпорадна, дивлюсь, як мій син, по морях наблукавшись,

До безгомінного краю спускається, в темні оселі;

З Турном, рутульським вождем, а по правді — з Юноною радше

Вперту провадить війну. Та навіщо пригадую давні

Прикрощі роду мого? Не колишній — нинішній острах

Душу гнітить: он гострять мечі проти мене злочинці!

Ви ж зупиніть їх, молю! Одверніть жахне лиходійство!

Вести вогонь хай не згасне, залитий понтифіка{711} кров'ю!»

Місця на небі собі не знаходячи, тужить Венера —

/780/ І зворушила Всевишнім серця, але сестер одвічних{712}

Присуди сплетено так, що й богам розплутати годі.

Все ж виявляють близької біди недвозначні знамення:

Кажуть, у хмарах важких наче зброя раз по раз бряжчала.

Труби та грізні роги подавали свій голос із неба,

Передвіщаючи гріх. Навіть сонце, сумне та поблякле,

Світло мертвотно-бліде по тривожній землі розсівало.

Серед зірок де-не-де смолоскипи зринали багряні.

З хмар дощових опадали на землю криваві краплини.

Темною ржею на досвітку й Люціфер голубоокий

/790/ Всіяний був; забризканий кров’ю і Люни був повіз.

Пугач могильний на кожному кроці стогнав лиховісно.

Слізьми спливали обличчя богів із слонової кості.

Кажуть, то спів, то погроза в священних гаях розлягались.

Жертва на користь не йшла. Про страшні потрясіння звіщало

Хворе нутро; перетнутою лезом бувала й печінка.

Всюди — на площі міській, біля кожного дому та храму

Пси завивали вночі; потривожені тіні померлих,

Кажуть, никали, німі, вулицями й здригалося Місто.

Не відвернули, однак, ні насильства, ні рішення Долі

/800/ Перестороги богів. Лиходії до храму святого

З голим мечем увійшли! Не знайшли для переступу й крові

Іншого місця на цілий наш Рим — лиш оселю сенату!

Щойно тоді Кітерея, сплеснувши руками, в розпуці

Б’є себе в груди, нащадка окутати хмарою хоче, —

Так, як Паріса від гніву Атріда колись приховала,

Як непомітно й Енея спасла від меча Діомеда.

Батько ж їй каже таке: «Проти Долі незборної хочеш,

Доню, піднятись, одна? Завітай-но до сестер могутніх,

Трьох віковічних богинь: на основі стійкій там обширний

/810/ Стіл, а на ньому — події, вкарбовані в мідь та залізо.

Вічні, незгладні вони; ні громів, які небо стрясають,

Ні блискавиць, ані поштовхів жодних вони не бояться.

В крицю вкарбовано там і твого божественного роду

Суджений Долею шлях. Я про нього читав і затямив,

Тож і тобі сповіщу про майбутнє твого покоління.

Той, чия доля тебе непокоїть, завершує нині

Вік свій — усі ті роки, що належать землі, Кітереє.

Вступить він богом на небо й у храмах шанований буде,

Вдячний тобі за це й сину, що, ймення його перейнявши,

/820/ Прийме на плечі державний тягар і за батька звитяжним

Месником стане, бо я буду з ним невідступно на війнах.

Ласки попросять у нього, вождя, по виснажній облозі

Мури Мутіни{713}, подавшись; його і Фарсал пригадає;

Кров’ю пролитою зросяться знов ематійські Філіппи.

Ймення гучне заніміє на дні Сицилійського моря.

З римським вождем надаремно побравшись, впаде єгиптянка,

Повна шалених надій, і розвіються п'яні погрози,

Нібито має Канопові наш Капітолій служити.

Втім, чи назву тут чужинців усіх, що на схід і на захід

/830/ Від Океану живуть? Де людина селитися може, —

Там буде влада його; буде й море йому слугувати.

Миром осяявши землі довкіл, на права горожанські

Зверне думки свої й найсправедливіші видасть закони —

Прикладом власним поправивши звичаї, зверне, провидець,

Зір на прийдешні віки; покоління наступні побачить

І побажає, щоб син, осяйної дружини нащадок,

Разом з ім’ям перейняв і про Рим