Публій Овідій Назон - Метаморфози

Ледве що чутно почав, нахилившись до ямки, шептати;

Що крадькома нашептав, те швиденько засипав землею,

Потім пішов собі тихо назад, зарівнявши те місце.

/190/ Та незабаром, де ямка була, там, подібний до гаю,

Взявся тремтливий рости очерет. Він того селянина

Зрадив уже через рік: таємницю, закопану в землю,

Хай лиш подме вітерець, шелесткі розголошують стебла.

Тмол, відомстившись, лишив і, майнувши в повітрі прозорім

Понад протокою Гелли{499} — Нефели дочки й Атаманта, —

Сонячний Феб зупинився на Лаомедонтових нивах{500}.

Є від затоки Сігейської справа, Ретейської — зліва

Давній вівтар — усевидящий в шані там був Громовержець.

Бачить там Феб, як, для Трої нові закладаючи стіни,

/200/ Трудиться Лаомедонт — як багато він сил докладає,

Скільки він засобів тратить на те, щоб вони виростали.

Разом із богом, велителем вод{501}, що в правиці з тризубцем,

В образі смертного Феб постає, й за умовлену плату

Вдвох для фрігійського владаря з каменю стіни будують.

Ось і звели їх. А той — ні шага, та ще й дурнів з них робить:

Начебто й не домовлялись вони про якусь нагороду.

«Ти нам заплатиш-таки!» — мовив батько морів і тризубцем

Пінисту хвилю звернув до захланного берега Трої.

Вигляду моря він землям надав, хлібороба позбавив

/210/ Засобів для прожиття, урожайні поля затопивши.

Кара ще й ця замала: владареву дочку{502} було дано

Чудиську в жертву морському. До скелі прив’язану діву

Визволив дужий Алкід. Нагороди, обіцяних коней,

Просить. Коли ж не дали їх, дарма що звершив такий подвиг,

Трою високу бере, що присягу порушила вдруге.

Без нагороди й соратник його, Теламон, не лишився:

Взяв Гесіону собі за жону. Божественну дружину

Мав тоді й славний Пелей. І гордився він тестем, Нереєм,

Більше, ніж дідом своїм, адже внуком Юпітера бути

/220/ Випало не одному; одному ж — бути мужем богині.

Старець Протей провістив був Фетіді: «Володарко хвилі,

Матір'ю стань! Підросте в тебе син — і ділами своїми

Батька затьмарить, тому-то й назвуть його більшим від нього».

Так, — щоб на світ не з'явився могутніший хтось, ніж Юпітер, —

Батько богів, хоч його й небуденна жага розпікала,

Все-таки стримавсь якось, не торкнув голубої Фетіди.

Те, в чім одмовив собі, Еакідові{503}, внуку своєму,

Він повелів: утішатись обіймами діви морської.

Тиха в краю Гемонійському є луковидна затока.

/230/ Вдаль рукави потяглись. Якби глибше — була б там, напевно,

Гавань. А так — по жовтавім піску тільки ковзає хвиля.

Берег — на диво твердий: на піску не лишається сліду;

Легко по ньому ступать, не буває там твані морської.

Близько є миртовий гай, на двоколірні ягоди щедрий.

В ньому — печера; природна чи створена — важко сказати,

Дуже подібна до твору митця. Загнуздавши дельфіна,

Голою ти в той куток запливати любила, Фетідо.

Поки лежала, поринувши в сон, у жагучі обійми

Взяв тебе, сонну, Пелей. Не домігшись благаннями ласки,

/240/ Силою він скориставсь: охопив тобі шию руками,

І переміг би таки, якби ти не вдалась до мистецтва,

Що притаманне тобі, — появлятися в постатях різних.

Птицею в небо зметнулася ти — він тримав уже птицю;

В землю сосною вросла — та Пелей ухопився за стовбур;

Потім тигрицею стала смугастою — й тут, ізлякавшись,

Руки свої розімкнув Еакід і звільнив тебе врешті.

Все ж він на хвилю вино ллє богам, що живуть у глибинах

Моря, тварин їм у жертву приносить і спалює ладан,

Поки, з-під хвилі піднявши чоло, не промовив до нього

/250/ Віщий Протей: «Еакіде, — сказав, — ти доможешся шлюбу!

Тільки, як діва, втомившись, засне в прохолодній печері,

Путами, поки триватиме сон, обв’яжи її міцно.

Не відступайся, хоч тілом вона сто разів би мінялась, —

Що б не було там — тримай, поки знову не стане собою!»

Мовив карпафський віщун{504} — і в безодняві рідного моря

Зникло обличчя його, й відлунало промовлене слово.

Спадистим шляхом Титан уже йшов і нахиленим дишлом

Вод гесперійських торкавсь. Ось тоді Нереїда прекрасна,

Вийшовши з моря, до милої їй подалася печери.

/260/ Тільки-но взявся Пелей полохливу красуню в’язати —

До перевтілень одразу вдалась. Та, почувши всім тілом

Пута, й руками, хоч як не пручалась, не в силах рухнути,

Врешті, зітхнула. «Ти верх, — каже, — взяв не без помочі бога!»

Й знову Фетіду побачив герой, і в жадані обійми

Взяв її, й велета стала носить вона в лоні — Ахілла.

Сяє од щастя Пелей, і дружиною гордий, і сином.

Ще якби він од убивства вберігсь, якби Фока не рушив{505} —

Справді б щасливцем був. Та повинного в братовій крові

Вигнано з дому. Вигнанця прийняв тоді радо Трахінський{506}

/270/ Край. Без убивств і насильства в ту пору там лагідно правив

Син Світоносця, Кеїк, що зберіг на своєму обличчі

Батька сяйливого блиск. Та тоді сам на себе не схожий

Був од зажури Кеїк: сумував усе, втративши брата.

Так Еакід, занепалий в тривозі й дорозі далекій,

Став перед ним, із людьми кількома лиш до міста ввійшовши.

Стадо ж худоби й овець, що пригнав із своєї країни,

Зразу ж за стінами міста лишив у тінястій долині.

Тільки-но, дозвіл отримавши, володаря він побачив —