Публій Овідій Назон - Метаморфози

Віття, пов'язане з вовни стрічками, подав{507} і про себе,

/280/ Хто він, чий син, розказав. Та ні слова — про скоєний злочин.

Щось там відносно вигнання збрехав. Залюбки, каже, в місті

Жив би або на селі. Повелитель Трахінський, всміхнувшись,

Ось що йому відповів: «Ми й для простого люду, Пелею,

Не шкодували б угідь — не захланним керуємо краєм.

До щиросердя мого якщо ймення твоє долучити

Й те, що Юпітер — твій дід, то хіба ще й прохати потрібно?

Все необхідне бери! І вважай, що й твоїм є так само,

Що б не побачив у нас. О, коли б ти міг бачити більше!»

Й сліз приховати не міг. Поцікавивсь Пелей і супутці,

/290/ Що за причина такої журби. Він у відповідь мовив:

«Мабуть, гадаєте ви, що той птах, який іншим пернатим

Кігтями, хижий, грозить, споконвіку був пір’ям покритий?

Мужем він був! І — така вже постійність душі — вирізнявся

Звагою з-поміж усіх, поривавсь до насильства, до зброї.

Дедаліоном він називавсь. Був один у нас батько —

Той, що приводить Зорю{508}, покидаючи небо останнім.

Мир над усе я любив. Тільки й думи було тоді в мене,

Що про подружжя та мир. Зате в війнах — брат милувався:

Скільки вождів покоряв наполегливо, скільки народів!

/300/ Нині ж у Тісбі{509} виловлює він голубів заповзято.

Мав прехорошу дочку, що Хіоною звалась; до неї,

Щойно сім років подвоїла, йшли женихи чередою.

Феб і народжений Маєю{510} разом якось повертались:

Перший — із сонячних Дельф, із вершини Кілленської — другий.

І, лиш уздріли її водночас, — водночас покохали.

Феб сподівання свої на любов одкладає до ночі;

Той і не думав баритися: жезлом, що сон навіває,

Легко торкнувсь її уст, і вона, покорившись тій силі,

Богу вві сні віддалась. Уже зорі розсипала в небі

/310/ Ніч — і натішився й Феб, годувальниці вигляд прийнявши.

Виповнивсь, час дозрівавши належний, живіт у Хіони,

Й парость безсмертного роду богів — крилоногий Автолік,

Бог хитромудрий родивсь, до зухвальства всілякого здатний.

Гідний наслідувач батька свого, без зусиль особливих

З білого — чорне він міг, а з чорного — біле зробити.

Фебів же син, Філаммон, — бо ж вона близнюків народила, —

Славився співом дзвінким і майстерністю гри на кіфарі.

Що їй за користь, однак, що двійнят повила, полюбившись

Двом несмертельним богам, що свій рід од могутнього батька

/320/ Й діда ясного веде?.. Багатьом тільки шкодила слава,

Не прислужилась і їй. Почала зневажати Діану:

Я красивіша, мовляв. А на те, спалахнувши, богиня:

„Що ж, як не вродою, — каже, — то, може, прославлюсь ділами!“

Й тут же, тугу тятиву відтягнувши, тростину пускає

З лука — й Хіоні язик прошиває стріла по заслузі.

Змовкнув язик; не могли вже прорватись ні голос, ні слово.

З кров’ю й життя, поки скрикнути хоче, її залишило.

Я, підхопивши її, похололу вже, батьківським болем

Теж, нещасливий, пройнявсь і старався розрадити брата,

/330/ Брат же мій слухав мене, як молитву керманича — скелі:

Все побивався над тілом дочки. А на вогнище клали, —

Сам він раз по раз чотири рази прямо в полум'я хиже

Кидавсь — чотири рази зупиняли присутні безумця.

Врешті він бігти пустився. Так бик під укусами шершня,

Чуючи в шиї пекуче жало, шаленіючи з болю,

Рине наосліп. І видно було, що не може людина

Бігти так швидко; здалося — не ноги вже в нього, а крила.

Вже від усіх віддалився і, гнаний жадобою смерті,

Вибіг аж ген на вершину Парнасу, але змилосердивсь

/340/ Феб: коли Дедаліон із високої кинувся скелі,

В птаха його обернув — і на крилах повис він у леті.

Дзьоб гачкуватий і кігті такі ж йому дав, і завзятість

Давню зберіг, і, хоч меншим зробив, — неабияку силу.

Нині — він яструб, ворожий усім; на пернатих чигає,

Хижий. Страждаючи сам, він примушує інших страждати».

Щойно про чудо таке оповів Світоносця нащадок —

Про перевтілення брата свого — ледь живий прибігає

Той, хто за містом із стадом лишився, — фокеєць Онетор.

«Ой, не з добром, не з добром поспішив я до тебе, Пелею», —

/350/ Мовив пастух і затнувсь. «Говори, — той велить, — не приховуй,

Що б там не трапилось». Од несподіванки зблід і Трахінець{511}.

Вісник почав: «Підігнав я до звивистого побережжя

Спраглих корів. До найвищої смуги підбилося сонце:

Скільки пройшло, стільки й перед собою ще бачило шляху.

Там-то частина корів, на пісок золотавий прилігши,

Моря широку далінь, наче поле без меж, озирала.

Деякі з них то сюди, то туди неквапливо бродили.

Інші — пливли вже, з води виставляючи шию високу.

Храми край моря є там, не злотом, не мармуром славні:

/360/ Стовбури — замість колон, прадавнім затінені гаєм.

Там нереїд і Нерея шанують; про це розповів нам

На побережжі моряк, що розвішував сіті рибальські.

Є ще там неподалік верболозом поросле болото,

Де, в улоговинку з моря набігши, застоялась хвиля.

Тріском і шумом жахним сусідні місця сколихнувши,

Звір величезний — ощирений вовк, баговинням облиплий,

Вийшов; на пащі, подібній до блискавки, — піна кривава;

Пойняті хижим вогнем, багряніючи, зблискують очі.

Видно, так само й од голоду він скаженіє та люті,

/370/ Більше від люті, однак. Бо корів не для того шматує.

Щоб ненажерне нутро заспокоїти, — лиш без розбору

Череду валить усю, роздираючи всіх без розбору.

Деякі вже й з-поміж нас, що взялися тварин рятувати,