Публій Овідій Назон - Метаморфози

class="v">Від смертоносного зуба загинули. Вже червониться

Берег, і хвиля, й болото, наповнене ревом худоби.

Кожна хвилина, проте, дорога. Хіба можна вагатись?

Поки не все ще пропало для нас, об'єднаймось, і зброю,

Зброю хай кожен бере, щоб ударити разом на звіра!»

Мовив пастух, та Пелей незворушно сприйняв це нещастя:

/380/ Злочин йому пригадавсь. «Це в пошану загиблому Фоку, —

Думка майнула, — нещастя таке мені шле Нереїда».

Владар етейський{512} тим часом велить, щоб мужі брали зброю —

Ратища довгі й списи. З ними й сам був готовий на звіра

Вийти, але на той галас дружина його, Алкіона,

Ще й не уклавши волосся як слід, вибігає з домівки

І, через натовп до мужа прорвавшись, у нього на шиї

Висне, словами й слізьми його молить, щоб слав допомогу,

Сам щоб, одначе, не йшов, два життя врятувавши в одному.

Їй син Еака: «Цей страх, що про любляче серце так гарно

/390/ Свідчить, дружино, відкинь! Я давно вже пізнав твою щирість!

Не до вподоби й мені на те чудисько йти небувале,

Краще морське божество вшанувать!» Там є вежа висока —

Світлом жаданим своїм вона втомлені судна вітає.

Лиш піднялися туди — й, озирнувшись, аж охнули з горя:

Вилягла вся череда. Хижака там, нищителя, бачать:

Паща потворна — в крові, закривавлена й шерсть його довга.

Руки благально тоді до відкритого моря простягши,

Просить Пелей, щоб забула свій гнів лазурова Псамата

Й на допомогу прийшла. Не схилилась до слів Еакіда

/400/ Німфа морська. Клопотатись за мужа Фетіда взялася —

Й ласки її домоглась. Але звір, хоч йому й повеліли

Шал вгамувати, впиравсь і солодкою кров’ю впивався,

Поки, повислий на шиї телиці, що кров’ю спливала,

Мармуром раптом не став; окрім барви, нічим не змінилось

Тіло його: тільки білою барвою вказує камінь,

Що перед нами — не вовк, що його вже не треба лякатись.

Доля, однак, не дала поселитись вигнанцю Пелею

В тому краю. До магнетів{513} дійшов подорожній, і тільки

Там гемонієць Акаст від убивства очистив мандрівця.

/410/ Втім, затривожений долею брата свого й нещодавнім

Чудом — появою вовка жахного, Кеїк, щоб дізнатись,

Що провіщатиме бог — одинокий порадник людині, —

В Кларос{514}, до Феба, наміривсь іти, бо до храмів дельфійських

Доступ Форбант-лиходій перетяв із загоном флегійців.

Та перед тим він тобі, найвірніша з дружин, Алкіоно,

Виклав свій намір. Її ж до самих кісток на ту звістку

Холод пройняв крижаний. До самшиту зробилось подібне

Зблідле обличчя, і сльози рясні покотились по ньому.

Тричі вуста розмикала, й слізьми захлиналася тричі.

/420/ Все ж, виливаючи з серця жалі, переривані хлипом, —

«Чим провинилась я, — мовила, — перед тобою, мій любий,

Що покидаєш мене? То таке піклування про мене?

Вже можеш бути спокійний тепер, Алкіону лишивши?

Вже тебе в світ потягло? Вже, відсутня, тобі я миліша?

По суходолу принаймні мандруй, щоб тужити й боятись

Не довелось водночас, щоби смуток мій був без тривоги.

Море лякає мене, темних вод його образ печальний.

Край побережжя якось на прогнилі дошки набрела я,

Часто читала ймена моряків на гробницях порожніх.

/430/ Тож не подумай, бува, що безпеку тобі запевняє

Те, що твій тесть — Гіппотад, хоч у темні печери він може

Буйні вітри заганять і приборкати води бурливі.

Хай тільки волю їм дасть, і вони запанують над морем, —

Їх не вгамує ніщо: беззахисні тоді перед ними

Всі суходоли й моря. Навіть хмари турбують у небі,

Й, люто зіткнувшись чолом, багрянисті викрешують іскри.

Добре їх знала я (знала ж таки: ще маленькою в батька

Бачила їх), тому ще раз кажу: не жартуй собі з ними!

А як ніякі благання не схилять тебе, дорогий мій

/440/ Мужу, якщо ти вже твердо поклав за пророцтвом податись, —

Мусиш узяти й мене! Будем разом верстати дороги.

Буду хоч бачить, на що ми йдемо. Перетерпимо разом

Труднощі всі. Попливем і по морю широкому разом!»

Так побивалась Еола дочка. Перейнявсь її болем

Зоряний муж якусь мить, бо й самого смутила розлука.

Все ж не відмовився морем плисти, й Алкіони з собою

Взяти ніяк не погоджувавсь у небезпечну дорогу.

Як тільки міг, так її заспокоював, та надаремно:

Переконати ніяк не зумів. А щоб менше тужила,

/450/ Врешті, потішив ще так, — і цим таки вмовив дружину:

«Всяка затримка — шкідлива для нас; я тобі присягаюсь

Вогнищем дому свого, що вернусь — якщо доля дозволить —

Ще перед тим, поки місяць уповні появиться вдруге».

Мовивши це й на повернення в неї надію вселивши,

Тут же на воду спустити велить корабель свій сосновий,

І спорядити його, й завантажити всім необхідним.

Вгледіла той корабель — і слізьми залилась Алкіона:

Страшно їй стало, немовби в ту мить зазирнула в майбутнє.

Мужа в обійми взяла й, невимовну тамуючи тугу,

/460/ Мовила тихо: «Прощай», — і відразу поникла, зімліла.

Та веслярі, хоч Кеїк завагавсь, в два ряди посідавши,

Весла до дужих грудей раз по раз притягують, мірно

Хвилю морську ними тнуть. Алкіона, прийшовши до тями,

Очі звела й на кормі корабельній уздріла крізь сльози

Мужа свого: він стояв і прощально махав їй рукою.

Тут же й вона помахала йому. А коли щораз далі

Берег почав одступать, коли й постать уже розпливалась,

За кораблем, поки можна було, вона стежила пильно,

Скоро ж і він, оддалившись, розтанув: потому