Публій Овідій Назон - Метаморфози

/470/ Що лопотіло на щоглі найвищій, не зводила зору.

Зникло й воно. Подалась тоді в спальню порожню й на ложе

Впала пригнічена. Спальня ж і ложе нагнали ще більше

Смутку та сліз: кожна річ мов кричала, кого тут немає.

З гавані вийшли вони. Вітерець колихнув уже снасті.

Веслами вже не гребе мореплавець — до сонця їх сушить.

Рею до щогли прикріплює високо; верхнє вітрило

Так розставляє, щоб міг його подув наповнити свіжий.

Вже з половину дороги, напевно, при мірному вітрі

Проборознило судно. Навсібіч простелялося море

/480/ Без берегів, коли раптом під ніч забіліла гриваста

Хвиля й потужніший вітер почав несподівано дути.

«Реї високі мерщій опустіть! — у тривозі керманич

Крикнув щосили. — Вітрила до щогл попідв’язуйте швидше!»

Так повелів, але пізно було: перешкодила буря.

Сам своїх слів не почув серед клекоту й реву страшного.

Та мореплавці й без того спішать: хто — витягти весла,

Хто — укріпити боки корабля, хто — зібрати вітрила.

Хвилю вичерпує цей, доливаючи море до моря,

Той за похилену щоглу схопивсь. Поки так метушаться,

/490/ Сила негоди росте. Звідусіль налітаючи, зводять

Герці шалені вітри, аж до дна заколочують море.

Навіть керманич тремтить; признається, що й сам вже не знає,

Як запобігти біді, за що взятись, чого — уникати.

Втім, од такої біди не врятує й найкраще мистецтво.

Все переплуталось — крики мужів і снастей завивання.

Хвиля загрожує натиском хвиль, блискавицями — небо.

Дибиться й гребні валів аж до неба, здається, здіймає

Море, шмагаючи пінними сплесками хмари набіглі.

То, золотавий пісок вигрібаючи з дна, воно злотом

/500/ Блисне й собі, то зчорніє нараз, наче хвиля стігійська,

То якусь мить, опадаючи, стане мереживом білим.

Так і трахінське судно ні на мить супокою не знає:

То, мов злетівши на шпиль щонайвищий гірської вершини,

Бачить низини довкіл, Ахеронт озирає глибинний,

То, коли вмить зісковзне у безодню, — з-між хвиль крутобоких,

Наче з ущелин аїдових дивиться в зоряне небо.

Бік дощаний корабля аж гуде під ударами хвилі, —

Так б'є по ньому, як пущені пращею ядра залізні —

По оборонній стіні, як таран по них гупає часом.

/510/ Як ото леви не раз, набираючи сил у розгоні,

Ринуть на ратища довгі грудьми, на загострену зброю,

Так під напором нестямних вітрів на судно набігала

Хвиля, знімаючись високо понад усі його щогли.

Вже розхитались клини; вже нема покриття воскового —

Згубна вода потекла в корабель крізь широкі щілини.

Мить — і потоками дощ із навислої хмари пролився.

То наче весь дощовий небосхил опустився на море,

То наче море набрякле знялось до похмурого неба.

Вимокли всі паруси. В круговерті шаленій змішались

/520/ Води небесні й морські. Не мигне жодна зірка в етері —

Буря і ніч водночас навалились на все чорнотою.

Пітьму подекуди рве, проливаючи світло разюче,

Блискавка. Блиском її миготять розкуйовджені хвилі.

Через опуклі боки корабля у нутро його рине

Струмінь потужний. Як воїн, бува, з багатьох наймужніший,

Хоч і не раз підбігав до стіни оборонної міста,

Врешті, на щастя своє уповаючи, спрагнений слави,

З тисячі тільки один цю фортецю таки здобуває, —

Так, хоча дев’ять валів на високе судно налітало,

/530/ Розмахом ширший од них був десятий вал, найгрізніший!

Той не одхлинув назад, не послабив страшного напору,

Поки в судно не ввірвався, як воїн — в захоплене місто.

Вслід йому й інші вали: ці й собі на судно напирають,

Ті — вже його залили. Мореплавці тремтіли, неначе

Жителі міста, коли, розділившись, одним із загонів

Ворог руйнує стіну, а всередину — кидає інший.

Що тут уміння? Зневірились всі. Скільки хвиль напливає,

Стільки, здається, смертей до нещасних із темряви рветься.

Цей вже розплакався, той остовпів, а інший хтось заздрить

/540/ Тим, кого похорон жде. Простягаючи руки до неба,

Хоч і не бачить його, хоче дехто богів ублагати,

Щоб помогли. Цей братів пригадав собі раптом і батька;

Той — своїх діток, і дім, і все, що зосталось у ньому.

Перед Кеїком, однак, постає лиш сама Алкіона,

Кличе він тільки її. І, хоч думкою лине до неї, —

Рад, що відсутня вона. На віддалений батьківський берег

Кинути б оком хотів, на домівку востаннє зирнути.

Де він і що з ним, не знає, проте: крутежем велетенським

Море кипить, і смолистими хмарами щільно вповився

/550/ Весь небосхил. Навкруги — тільки образ подвійної ночі.

Зламано щоглу стрімку в дощовому завихренні хмари,

Зламано навіть кермо. Над уламками, здобиччю горда,

Хвиля звитяжно стає, озираючи води горбасті.

Потім, немовби хто з Піндом Афон із постійного місця

Зрушивши, вниз їх пожбурив, на саму середину моря, —

Стрімголов так опадає й вона, захопивши з собою

В темну безодню й судно. Приголомшена, з ним поринає

Більшість людей; на поверхню не випливши, десь у глибинах

Моря знайшли свою смерть. За дошки, за потрощені снасті

/560/ Інші схопились. Кеїк же в правиці, що берло тримала,

Стискує куций уламок весла. Захлинаючись, кличе

Батька і тестя — дарма! Найчастіше таки Алкіони

Ймення в плавця на устах. Щось їй мовить, милується нею.

Щоб його тіло прибилося з хвилею їй перед очі,

Молить богів, щоб його вшанували могилою друзі.

Випірне з хвилі на мить — і повторює, наче молитву,

Ймення дружини; прошепче його, й коли хвиля накриє.

Та несподівано, схожий на мур, затемнів серед моря

Вал; це громадище, гримнувши, вкрило плавця з головою.

/570/ Був тоді