Публій Овідій Назон - Метаморфози

й Люцифер темний, як ніч; його й на світанку

Годі було розпізнать: він не міг опуститись з Олімпу,

Тож ясносяйне чоло непроглядними хмарами вкутав.

Донька Еола в той час, про ті лиха не маючи гадки,

Дні відраховує й ночі; вже й одяг йому підбирає,

Вже розмірковує, як то й самій, щоб зустрінути мужа,

Краще вдягтись: на повернення має надію, сердешна!

Всім небожителям ладан коштовний тим часом палила,

Та найчастіше приходила в храм до богині Юнони —

Клала дари на вівтар, щоб її чоловік — потопельник! —

/580/ Горя в дорозі не знав, щоб додому щасливо вернувся,

Палко благала, щоб іншій, бува, не віддав переваги, —

З тих багатьох лиш в останньому їй пощастило благанні.

Більш не могла вже богиня терпіть, що за мертву людину

Просять її. Щоб звільнити вівтар свій од рук удовиці, —

«Віснице слова мого найвірніша, Ірідо, — сказала, —

Злинь якнайшвидше до Сну, що в печері живе дрімотливій,

І повели, щоб Кеїкову тінь він послав Алкіоні,

Щойно засне вона, хай їй у снах усю правду розкриє».

Мовила. Вісниця тут же вдягається в тисячобарвні

/590/ Шати й, широкого неба намет позначивши дугою,

Миттю помчала до Сну, в оповиту імлою обитель.

Неподалік од землі Кіммерійської{515}, ген на відлюдді,

В скелі заглибина є, де покоїться Сон бездіяльний.

Феб ні ранковим туди, ні південним, ані призахідним

Променем не зазирне: перемішані хмари з імлою

Там видихає земля; ні то ніч, ні то присмерк панує;

Горда дзвінким своїм співом і гребенем, птиця бадьора

Там не пробудить Зорі. Не порушать німотної тиші

Ні заповзятливі пси, ані гуси, від них ще пильніші.

/600/ Там не озветься ні звір, ані птах; потривожена вітка

Не шелесне, перемовок людських там ніколи не чути.

Спокій німий доокіл. І лише, десь у самих глибинах,

Тихо дзюркоче летейський струмок; шарудить камінцями,

Владно схиляє до сну шелестлива, м'яка його хвиля.

Маки розлого цвітуть, заступаючи вхід у печеру;

Безліч усякого зілля буяє; солодку дрімоту

Ніч з його соку бере й ним орошує тіняві землі.

Щоб на завісах не рипнули часом, — у цілому домі

Жодних немає дверей, та й порогів ніхто не пильнує.

/610/ Серед покою на ніжках ебенових темне високе

Ложе пухове стоїть, покривалом застелене чорним.

Там і простягує тіло розморене сну Повелитель.

А побіч нього довкіл — щохвилини у постатях різних

Безліч лежить сновидінь; їх не менше, ніж в полі — колосся,

В лісі — листків, а піску — на широкому березі моря.

Тільки-но діва ввійшла й відмахнулась од снів безтілесних,

Що не давали пройти, — її одяг, сяйнувши барвисто,

Світлом заповнив покої святі. Повелитель насилу

Заспаним оком повів і повіками сонно закліпав,

/620/ Декілька раз підборіддям, куняючи, вдарив у груди —

Поки очуняв. Опершись на лікоть, питає богиню —

Зразу ж пізнав її — з чим завітала. У відповідь чує:

«Снів Повелителю, наймиротворніший серед безсмертних,

Душ неспокійних цілителю, ти, що робочому люду

Силу до праці нової даєш, покріпляючи тіло! —

Хай сновидіння твої, що наслідуєш ними правдиве,

В місто Геракла негайно летять, у Трахіни й, прийнявши

Образ Кеїка, про лихо нехай сповістять Алкіону.

Так повеліла Юнона сама». Закінчивши, Іріда

/630/ Вийти спішить: бо не може й вона опиратись потузі

Темного сну; поки повністю ще не розслабилось тіло,

Високо в небо по тій же дузі різнобарвній майнула.

Сон же з юрби незчисленних синів своїх кличе Морфея{516}, —

Він-бо міг будь-яку постать майстерно вві сні зобразити;

Краще від нього ніхто б не зумів передати так тонко

Вигляд — обличчя, ходу, навіть голос; в такій же одежі

Він появлявсь уві сні, та ще й слів добирав таких самих.

Міг він, однак, лиш людину наслідувать. Другий робився

Звіром, чи птахом, чи то довжелезною вився змією.

/640/ Ікелом бога цього називають боги несмертельні;

Люди — Фобетором звуть. Від цих двох відрізняється третій —

Фантас{517}: той бог залюбки перевтілитись може у землю,

Воду, поліно чи скелю — у будь-яке тіло бездушне.

Всі вони звикли царям і вождям серед ночі являти

Лиця свої. А до простого люду приходили інші.

Їх оминув сивочолий і з-поміж братів лиш Морфея,

Щоб сповістити йому розпорядження доньки Тавманта{518},

Вибрав — і тут же, розморений млостю солодкою, знову

Голову низько схилив і занурився в ложе високе.

/650/ Ось уже лине Морфей, безшелесно махаючи в пітьмі

Темним крилом. За деякий час у краю гемонійськім

Він приземлився. Тут крила відклав і прийняв незабаром

Образ Кеїка, яким тоді був він, — блідий, синюватий,

На бездиханного схожий мерця, без одежі на тілі —

Став перед ложем жони безталанної; мокрою в нього,

Видно, була борода, та й з волосся ще хвиля струмила.

Тут він над ложем схиливсь і, слізьми оросивши обличчя,

Мовив: «Кеїка свого впізнаєш, нещаслива дружино,

Чи невпізнанним я став після смерті? Приглянься — впізнаєш,

/660/ Та замість мужа свого — тільки тінь перелітну віднайдеш.

Марно богам ти складала обітниці, люба дружино!

Я — вже мертвець! Тож усі сподівання твої — надаремні!

Бурею впав на судно серед моря Егейського буйний

Австер: побавився ним, та й розбив, ошаліло подувши.

Поки тебе закликав я раз по раз, мені, Алкіоно,

Хлюпала хвиля в уста. Не чужий, не стороння людина