Публій Овідій Назон - Метаморфози

Вістку таку принесли, не блукаючий поголос чуєш, —

Сам я, зазнавши на морі біди, свою долю звіщаю.

Встань же, дай волю сльозам, одягнися в жалобу, дружино,

/670/ Щоб неоплаканим я не зійшов у безрадісний Тартар!»

Ще й таким голосом бог говорив, що від першого слова

Мужа впізнала свого, та й сльоза по блідому обличчі

Справді котилася; він же так само й рукою поводив.

Зойкнула, бідна, вві сні і слізьми залилась. До Кеїка

Руки простягує, тіла ж нема: обіймає — повітря.

«Милий, куди ти? — гукнула. — Постій! Почекай на дружину!»

Й тут, потривожена голосом власним і з’явою мужа,

Очі розплющила — й миттю туди їх звертає, де щойно

Бачила мужа. Проте, її голос почувши, до спальні

/680/ Слуги прибігли з вогнем. Не побачивши більше Кеїка,

Б’є по обличчю себе, розриває на грудях сорочку,

Зранює груди; не дбаючи, щоб розпустити волосся, —

Рве його. А годувальниці, що вимагала пояснень, —

«Вже Алкіони, — каже, — нема, Алкіона пропала

З мужем своїм водночас. Не шукайте для мене розради!

В морі Кеїк утонув: його бачила я і впізнала;

Щоб не відходив, молила його, простягаючи руки, —

Тінню, одначе, він був. Але це — присягнутися можу —

Тінь мого мужа була. Та з обличчя, якщо запитаєш,

/690/ Був не таким, як колись, не ясніли усмішкою очі —

Голий, смертельно блідий, з дотепер іще мокрим волоссям

Він об’явився мені. Навіть місце вкажу вам, де щойно

Муж мій стояв (і шукала, сердешна, хоч сліду якогось).

Тут було, тут було те, що душа моя передчувала!

Чи ж не тебе я благала на милість вітрів не здаватись?

Чи ж не хотіла, коли ти по смерть свою все-таки рушив,

Разом з тобою плисти? Набагато було б мені краще

Вкупі з тобою: тоді б ні на крок, ні на мить я від тебе

Не відлучилась — однакову смерть прийняли б одночасно.

/700/ Нині я гину сама. Мене хвилі саму нині носять.

Хоч не на морі я — в морі тону. Я глухіша душею

Навіть од хижого моря була б, якби жити хотіла

Далі, скорботі такій намагаючись опір чинити!

Не опиратимусь, ні! Не покину тебе в твоїм смутку!

Вслід за тобою піду, й у могилі, якщо вже не урна,

То поєднає нас напис нагробний. Якщо не лежати

Поруч нашим кісткам, то хоч наші ймена будуть поруч».

Ще говорила б, та біль не давав. Не слова, тільки зойки

Чутно було. Час од часу з грудей проривалися схлипи.

/710/ Ранок настав. Алкіона заплакана, вийшовши з дому,

Йде побережжям туди, відкіля проводжала Кеїка.

Губиться в спогадах, поки стоїть: «Одчалював звідси…

Тут мене ще раз обняв перед тим, як податись у море…»

Поки на місці пригадує все, поки в далеч безкраю

Дивиться, — десь у морській далині, на воді мерехтливій,

Бачить, пливе щось, мов тіло якесь. Розпізнати не може,

Що б то було. Та коли трохи ближче надплинула хвиля,

Хоч не цілком ще близька, — присягнула б, що то чиєсь тіло.

Хто це, не знає; та ясно одне: когось море згубило.

/720/ Знак цей стривожив її. Над чужим побиваючись горем, —

«Жаль мені, — каже, — тебе і дружини, якщо ти жонатий!»

Тіло вже поряд було. Та чим ближче вона його бачить,

Тим їй на серці стає неспокійніше… Ось, колихнувшись,

Тіло торкнулось піску. Вже його й розпізнати не важко…

Глянула: це був Кеїк! «Ой лишенько!» — зойкнула й тут же

Лиця роздряпує, рве на собі і волосся, й одежу.

Руки назустріч йому простягає: «Так ось, мій любий,

Так до своєї дружини вертаєшся?» Там хвилеріз був,

Створений працею рук; із розгону вдарялись об нього

/730/ Й падали перші вали, шумували приборкані води.

Стрибнула щойно туди, й — неймовірно! — нараз полетіла:

Вже вона не на землі — вже в повітрі легкому ширяє,

Жалісна птиця, крилом білосніжним черкаючи хвилю.

Поки летить, час од часу загострений дзьоб розкриває,

Тишу морську мовби повним жалю прошиваючи зойком.

Ось до німого вона, до безкровного тіла припала,

Крилами вже замість рук обняла свого милого шию,

Вже не вустами — холодним твердим обціловує дзьобом.

Ласку цю мертвий відчув, чи то вдарив прибій, а здалося,

/740/ Що ворухнулось лице — сумніваються люди; одначе,

Він таки справді відчув. Змилостились боги: обернули

Їх на птахів. Але навіть тоді залишилася з ними

Долі покірна любов. І зв'язок, що подружжя єднає,

Не перервався в птахів: про потомство піклуються спільно.

Взимку погідних сім днів у гнізді, що гойдається легко

Прямо таки на воді, Алкіона висиджує яйця.

Спить тоді хвиля морська: у ту пору вітрів із печери

Не випускає Еол, полишаючи море внучатам.

Старець один запримітив якось, як вони понад морем

/750/ Линули в парі, й хвалив їх любов, що межі їй немає.

Хтось із присутніх, а може, й той сам, — «Але й цей, — зауважив, —

Птах, що ось, бачиш, над морем летить, підібгавши під себе

Ніжки, — і пальцем вказав на нирця, довгошийого птаха, —

З царського роду пішов. А коли б ти хотів по порядку

Ген аж до самих початків дійти, то такі в нього предки:

Іл, Ассарак, Ганімед{519}, кого викрав Юпітер на небо,

Лаомедонт-володар і Пріам, кому доля судила

Бачити Трої загин. Тож для Гектора птах той був братом.

Він, якби ще в молодечі роки не зазнав переміни,

/760/ Слави не меншої, певно б, зажив, ніж осяйливий