Публій Овідій Назон - Метаморфози

Хоч і було те хлоп'я Дімантіди{520} нащадком, одначе,

Кажуть, що Алексіроя, Граніка дворогого донька,

Нишком на світ привела його в заростях вогкої Іди.

Міст гомінких він цурався. Не в світлих палатах, а в горах,

Серед відлюддя бував, полюбляв заглядати у скромні

Села — на збори мужів іліонських не часто з’являвся.

Та грубіяном не був і не з тих, що глухі до любові.

Часто ловив у лісах він Гесперію — німфу прекрасну.

От її вгледів якось: розпустивши по плечах волосся,

/770/ Грілась на сонці вона побіч хвиль свого батька — Кебрена.

Німфа сполошена кинулась геть. Так од сірого вовка —

Лань; так од яструба качка летить, задалеко відбившись

Від озерця. Та троянський герой переслідує німфу:

Ту, що від страху швидка, здоганяє швидкий від любові.

Раптом, майнувши в траві, зеленава змія утікачці

Зубом кривим уразила п'яту, затруївши їй тіло.

Разом з життям обірвалася й втеча. Обнявши бездушну,

Скрикнув нестямно Есак: „О, навіщо тебе доганяв я!

Втім, хіба ждав я біди? Чи такої, як ця, перемоги?

/780/ Вдвох ми тебе, нещасливу згубили: змія — своїм зубом,

Нетерпеливістю — я! Од змії, проте, більше злочинний

Буду, якщо твою смерть не спокутую смертю своєю!“

Мовив — і з скелі, яку під’їдали вали рокітливі,

Кинувсь у море. Та, поки летів, змилостивилась Тетіс:

Пір'ям його зодягла, й по воді, опустившись легенько,

Вже він поплив — не зумів осягнути жаданої смерті.

От і гнівиться: не хоче, закоханий, жити насильно —

Проти душі постає. Із житла нещасливого прагне

Вирватись. Ось уже й крила пружні за плечима він чує.

/790/ Вже понад водами звився, вже падає знов, але пір'я

Робить падіння м'яким — і шаліє Есак, і під воду

Йде стрімголов, без кінця випробовує смерті дорогу.

Він ізмарнів од любовної туги: потоншали ноги,

Шия тонка протяглась, голова — віддалилась од тіла.

Любить моря і зоветься „нирець“, бо пірнає у море».

Книга дванадцята

Батько Пріам за Есаком тужив, як за мертвими тужать;

Що перевтіливсь, — не знав. Йому жертви складав на могилі,

Хоч і пустій, та позначеній написом, Гектор з братами.

Тільки Паріса тоді не було на печальних обрядах:

Викравши вдатну дружину{521} собі, він війну довголітню

Вніс у вітчизну: за звабником тисяча суден союзних

Рушило вслід, а на них — товариство військове пеласгів.

Помста швидкою була б, якби суден вітри супротивні

Не розметали, якби їх Авліда{522} в землі Беотійській,

/10/ Рибою щедра, на тихій воді не тримала так довго.

Вже готувалися звичаєм предків Юпітеру скласти

Жертву благальну, вже древній вівтар запалав, коли раптом

Неподалік вівтаря, на платані, уздріли данайці{523}

Синю змію, що вилася по стовбуру ген до верхів'я.

Там, на вершечку, — гніздо, й пташенят було вісім у ньому.

З матір'ю разом, що била крильми над гніздом опустілим,

Їх, ухопивши, несита змія в одну мить проковтнула.

Всі остовпіли, а Тестора син{524}, ясновидець відомий,

Ось що сказав: «Переможемо ми! Веселіться, пеласги!

/20/ Троя впаде; але й наші митарства триватимуть довго!» —

Дев’ятилітню війну — було й дев’ять птахів — пророкує.

Тільки сказав, а змія, обвиваючи віття зелене,

Каменем стала, зміїний свій вигляд у ньому зберігши.

Не втихомиривсь, одначе, Нерей, — в аонійській затоці

Воїнство все ще стоїть. І вже дехто вважав, що від лиха

Трою Нептун береже, адже він її муром обводив.

Тільки не Тестора син: він-бо знає і вголос говорить,

Що слід робити: дівочою кров’ю власкавити гнівну

Діву-богиню{525}. Коли над любов'ю — спільна потреба,

/30/ Владар{526} — над батьком верх узяли, й, щоб невинну віддати

Кров, Іфігенія станула серед жерців посмутнілих

Біля жертовника, — зглянулась Діва й, присутнім заславши

Зір поволокою, в найурочистішу мить обрядову,

Кажуть, ланню жертовною доньку Мікен підмінила.

Тож, коли кров’ю належною задовольнилась Діана

Й разом із Фебою гнів довгочасний приборкала й море, —

Тисяча суден, вітрила наповнивши вітром попутнім,

Після трудів чималих до фрігійських пісків дотяглися.

Між суходолом, повітрям і водами є серединне

/40/ Місце у просторі — наче межа трьохчастинного світу.

Кожну подію відтіль, хоч і віддаль незмірно далека,

Видно, й усі голоси проникають у вуха чутливі.

Там — Поголоска живе; її дім — на вершині найвищій.

Безліч веде туди входів і тисяча отворів різних

Є в тому домі; дверей — ні одних ні в одному проході.

Навстіж усе там і вдень і вночі. Увесь дім — із дзвінкої

Міді, й гуде він увесь, і відлунням повторює звуки.

Спокою в ньому нема, жоден закуток тиші не знає.

Криків, одначе, не чуть, тільки гамір стоїть невиразний.

/50/ Море подібно шумить, коли подих його наслухати

Здалеку. Відгомін грому такий, коли в хмарі понурій

Ще раз, але ніби знехотя вже, загуркоче Юпітер.

В передпокоях — роїться юрба. То виходить, то входить

Натовп хисткий. Неправдиві й правдиві впереміш повсюди

Там сновигають чутки, перепурхують з місця на місце

Незрозумілі слова; ці наповнюють вуха дозвільних.

Ті — з новиною далі летять. Щораз більшає доля

Вигадки: що б не почув, — щось від себе додасть оповідач.