Публій Овідій Назон - Метаморфози

юнака — і вона від тієї вологи

Наче здулась. Так на темному плесі прозорі зринають

Бульбашки під перелітним дощем. Не минуло й години —

Квітка зросла, що однакове з кров'ю забарвлення має.

Так пурпурово квітує гранат, що під шкірою любить

Зерня своє берегти, але квітка ця — короткочасна:

Мовби ось-ось опадуть, до стебла пелюстки притулились.

Легко з вітрами, що й назву дали їм, вони облітають».

Книга одинадцята

Поки фракійський співець{493} заворожує звірів такою

Піснею, поки ліси за собою та скелі провадить,

Буйні кіконів жінки, що вкривають розпалені Вакхом

Груди звірячими шкурами, раптом з гірської вершини

Вздріли Орфея, що пісню співав, ударяючи в струни.

Тут із вакханок одна, розпустивши під вітром волосся, —

«Ось він, — гукнула, — той муж, який нехтує нами!» — й метнула

Тирсом в уста милозвучні того, хто вславляв Аполлона.

Листям оплетений тирс тільки знак залишив, а не рану.

/10/ Каменем — друга жбурнула в співця, але дивне співзвуччя

Голосу й ліри той камінь, ще поки летів, усмирило.

Тихо до ніг він Орфеєві впав, мов жалів, що причетний

До божевільної люті жінок. А тим часом зростає

Шал, уже міри нема, вже панує сліпа Ворожнеча.

Все б уласкавила пісня співця, та ні з чим незрівнянний

Галас, пронизливі звуки ріжків і фрігійської флейти,

Оплески, лункоголосий тимпан, завивання вакханок

Ліру дзвінку заглушили-таки. Ось тоді обагрилось

Кров’ю співця, що тонув у тім гаморі, гостре каміння.

/20/ Геть одігнали менади птахів, що на голос Орфея

Хмарами хтозна-відкіль позлітались, і зміїв, і різних

Звірів, що скупчились так, наче люд незчисленний в театрі.

Потім вони й на Орфея звернули скривавлені руки.

Впали на нього, неначе птахи, що при денному світлі

Вгледіли птицю нічну; як на жовтій арені, буває,

В амфітеатрі на оленя, жертву беззахисну, вранці

Люті накинуться пси, так в Орфея взялися вакханки

Тирсами, хоч не для того прибрала їх зелень, метати.

Ті в нього груддям шпурляють, а ці — вузлуватим галуззям;

/30/ В інших — каміння в руці. Та замало й того ошалілим:

Саме в ту пору воли випадково там поле орали.

Неподалік же, спливаючи потом, селяни кремезні

Землю копали тверду, щоби міг на ній хліб зародити.

Вгледівши натовп жінок, утікають вони, полишили

Працю й знаряддя своє, — розкидані в полі безлюднім,

Заступи, кирки, мотики лежать і широкі лопати.

Ними озброївшись, вмить повалили шалені менади

Грізних рогами биків і спішать на розправу з Орфеєм.

Руки до них простягав він і вперше тоді надаремно

/40/ Линуло слово дзвінке — не було в ньому звичної сили.

От і шматують, безбожні, співця. Крізь уста, яким щойно

Скелі покірні були, крізь уста, що до них дослухались

Звірі — Юпітере-батьку! — душа вилітає в повітря.

Всі в ту годину птахи, всі тварини тужили, Орфею;

Плакали скелі німі. Сумували гаї, що бувало

Йшли на чудовий твій спів. Осипаючи листя шумливе,

Дерево никло в журбі. Навіть ріки, ридаючи, кажуть,

Вийшли тоді з берегів. А наяди й дріади в жалобі

Темне носили вбрання, розпустили по плечах волосся.

/50/ В різних місцях було тіло співця: його голову й ліру

Гебр підхопив. Поки серед ріки їх погойдує хвиля, —

Важко й повірити! — сумно про щось озиваються струни,

Сумно щось мовить язик, береги їм одлунюють сумно.

Далі не в рідній ріці — по широкім пливуть вони морі,

До метімнейського{494} Лесбосу їх допровадила хвиля.

Там, на чужому піску, вже чигає змія на Орфея:

Мітить в уста й у вологе од солі морської волосся.

Та перейняв її Феб; щойно зуб устромити збиралась —

Каменем стала нараз: для укусу роззявлена паща

/60/ Вже не зімкнулась, у вищирі хижому заціпенівши.

Тінню спустився під землю співець. Що там бачив раніше,

Все впізнає. На полях, де відведено праведним місце,

Він Еврідіку знайшов і, щасливий, обняв свою милу.

То вони поруч ідуть неквапливо, за руки побравшись,

То він услід їй ступа, то, простуючи поперед неї,

На Еврідіку свою не боїться Орфей озирнутись.

Та не дозволив Ліей, щоб нескараний був такий злочин.

Чуючи тугу за богоподібним співцем його таїнств,

Миттю ж усіх едонійських{495} жінок, лиходійок безбожних,

/70/ Він серед лісу прип'яв до землі вузлуватим корінням.

Видовжив пальці у них на ногах; де ярилася кожна,

Там і вп'ялася кінцівками гострими в землю затвердлу.

Як на сильце, що його птахолов хитромудрий поставив,

Птиця натрапить, бува, й, хоч петлю на нозі відчуває,

Б’ється, однак, і тремтить, затягаючи вузол тугіше,

Так ото й кожна з жінок, до землі мовби цвяхом прибита,

Злякана, рветься втекти, але корінь тугий не дає їй

З місця зійти ні на крок, відчайдушні приборкує рухи.

Поки стопу свою власну розшукує, пальці та нігті,

/80/ Бачить: де литки були в неї круглі, — кора наростає.

Вражена, руки зняла, хоче вдарити ними по стегнах,

Чує, однак, що по дереву б’є; дерев'яні вже груди,

Деревом плечі стають. А благально простягнені руки

Ти галузками б назвав і, назвавши так, не помилився б.

Вакхові все ж того мало було. Залишивши ті землі,

В колі найкращих жінок він