Публій Овідій Назон - Метаморфози

Тільки з тобою одним, Гіппомене, я ложе б ділила!“ —

Мовила. Й не розуміє сама — бо ж іще не кохала —

Стану незвичного: любить уже, та не знає, що любить.

Батько й народ вимагають тим часом наступного бігу.

А Гіппомен тоді, парость Нептуна, з тривогою в серці

/640/ Мовить до мене таке: „Кітерея нехай з піднебесся

Злине, й одваги додасть, і своїм же вогням посприяє“.

Подув ласкавий до мене доніс ті слова молитовні.

Ними зворушена, поміч йому подала незабаром.

Поле там є, — поселяни Тамаським{490} його називають, —

Мабуть, найкраще на цілому Кіпрі. Мені цю ділянку

Старці тамтешні колись посвятили й веліли вважати

Власністю храму мого. Посередині поля ясніє

Дерево золотоверхе, гіллям шелестить золотавим.

Яблука три золоті з шелестливої гілки зірвавши,

/650/ З ними в руці, для присутніх невидима, крім Гіппомена,

Я перестріла його й, що робить має з ними, повчила.

Труби вже знак подали. Від межі, нахилившись, обоє

Мчать, ледь помітний лишаючи слід на рівнині піщаній.

Не замочивши стопи, вони й морем, напевно б, майнули

І, не стоптавши посівів струнких, — по жовтавім колоссі.

Духу йому додають підбадьорливі оклики: „Гей же! —

Дружньо гукають усі, — доганяй її, поки не пізно!

Ще трохи бігу наддай! Ось тепер завізьмись, Гіппомене!

Візьме твоя! Не зівай!“ І не знати, чи син Мегарея

/660/ Більше зрадів заохоті такій, чи Схенеєва донька.

Скільки разів, хоч могла обігнать його, не поспішала,

Довго очей одвести не могла, озирнувшись на нього.

Віддих сухий виривавсь із утомлених уст Гіппомена,

Та до межі ще далеко було. Тоді правнук Нептуна

Кинув один із плодів золотих Аталанті під ноги.

Та заніміла, й, захоплена золотом, що покотилось,

Тут же побігла за ним, і принадливий плід підхопила.

Тим скориставсь Гіппомен — і в долоні йому заплескали.

Все-таки прудкістю ніг Аталанті вдалося нагнати

/670/ Втрачене — й знов юнака залишає далеко позаду.

Вдруге він кинув і знов перегнав. Але та за хвилину

Знову попереду мчить. До межі вже — рукою сягнути.

Тут він до мене: „Тепер посприяй мені, щедра богине!“

Мовив і з розмаху навскіс, щоб далі було за ним бігти,

Золотом сяюче яблуко по-молодецькому кинув.

Ця завагалась — підняти чи ні, й коли з волі моєї

Все ж нахилилась за ним, я тоді його важчим зробила;

Так і загайкою їй перешкодила, й важкістю ноші.

Щоб не була, проте, довшою розповідь, ніж перегони, —

/680/ Першим домчав Гіппомен; перемігши, — забрав нарогоду.

То чи не мав мені дякувать він, мій Адонісе, й ладан

Благочестиво палить? Але він позабув про подяку —

Ладану не запалив! Пройнялась тоді гнівом я зразу.

Прикро зробилось мені, й щоб надалі моїм добродійством

Не злегковажив ніхто, я поклала скарати цю пару.

Йшли вони разом якось повз відлюдну святиню Кібели,

Що в предковічних лісах спорудив Ехіон, вшанувавши

Матір богів. А що йшли вже довгенько — спочить захотіли.

Тут несподівано сильний відчув Гіппомен до дружини

/690/ Потяг — це я так його розпалила, жагуче дихнувши.

Сутінний закуток був недалеко тієї святині,

Наче печера глуха, вапняком шорсткуватим окрита.

Храмом була в давнину. В ту печеру жерці настягали

Різноманітних прадавніх богів — дерев'яних зображень.

Тут і зійшлись вони, й місце святе нерозважно зганьбили.

Зір одвернули боги. А прикрашена вежами Мати{491}

Вже намірялась у води стігійські занурити грішних.

Кара легкою здалась. І нараз, де їх шиї біліли, —

Їжаться гриви руді, загинаються кігтями пальці,

/700/ Спиною їхні рамена стають, переходить у груди

Весь їх тягар, і хвостом замітають пісок за собою.

Грізні на вигляд вони; не говорять — порикують глухо.

Дебрі — це їхня постіль. Наганяючи страх на всіх інших,

Зубом покірним повіддя Кібели підтримують — леви.

Їх, мій коханий, лякайсь — хижаків, що мисливця стрічають,

Щоб нападати, — грудьми, а не спиною, щоб утікати;

Їх уникай, щоб хоробрість твоя нас обох не згубила!“

Так ось повчала його. Й за хвилину на лебедях білих

Ген у повітря звилась. Та хоробрість повчань не шанує.

/710/ Якось на слід кабана, що виходив із темного бору,

Чуйні натрапили пси, і як тільки хижак показався,

Навскіс ударив його молодецький нащадок Кініра.

Іклом зметнувши кривим, закривавлене ратище з рани

Вибив кабан і за хлопцем, що геть, переляканий, кинувсь,

Звір ошалілий біжить. Наздогнавши, вбиває в пахвину

Ікла й на жовтім піску загибати його залишає.

На колісниці легкій Кітерею до рідного Кіпру

Лебеді, крила в повітрі розправивши, ще не домчали —

Здалеку вчула вона передсмертні зітхання й звернула

/720/ Білих птахів у той бік. Із етеру високого бачить:

Тіло бездушне лежить на піску, підпливаючи кров'ю.

Вмить, зістрибнувши, в розпуці то одяг вона, то волосся

Рве й у невинні раз по раз долонями б'є себе груди.

Долю жорстоку кляне. „Над усім же, ненависна, — каже, —

Права не маєш однак! — про мій сум залишу я нетлінний

Спогад, Адонісе мій: що не рік{492} — одгукнеться відлунням,

Наче б ти знову вмирав, над тобою моє голосіння.

Кров переміниться в квіт. Бо ж колись і тобі, Персефоно,

Можна було — пригадай — обернути у м'яту пахучу

/730/ Німфу струнку. То чому б то хороброго сина Кініра

Не перевтілила я?“ Те сказавши, нектаром богиня

Скроплює кров