Публій Овідій Назон - Метаморфози

То переслідує сарн. Кабанів уникає, одначе,

/540/ Й хижих вовків, і кошлатих ведмедів, що звикли грозити

Кігтями, й левів страшних, що впиваються кров'ю худоби.

Хоче й тебе впильнувати, Адонісе (жаль, що не завжди

Слухають добрих порад!). „Полохливих одважно виловлюй, —

Радить йому, — а з відважними — ой, небезпечна відвага!

Зглянься на мене, молю! Не шукай собі смерті, юначе!

Звіра того не чіпай, що дала йому зброю природа, —

Дорого слава твоя обійшлася б мені! Зрозумій же:

Вік твій, і врода, й усе, що мене полонило, для лева,

Для кабана це — ніщо: на красу не подивляться звірі.

/550/ В іклах кривих кабана блискавиця стрімка приховалась:

Гнів і нестримна могуть вирізняють рудавого лева; —

Як я ненавиджу їх!“ Він питає чому. А Венера:

„Що ж, оповім. Хай здивує тебе перевтілення давнє.

Втім, од незвичних блукань я втомилась. А тут і тополя

Наче запрошує нас у свій затінок. Замість постелі

Буде для нас моріжок. Побіч тебе охоче приляжу

Тут, на землі!“ Й прилягла. На траві спочиває — до нього

Тулиться й голову ніжно кладе юнакові на груди.

Так почала, поцілунками переплітаючи мову:

/560/ „Може, ти чув, як одна була дівчина, що найпрудкіших

Переганяла мужів. Ти не думай, однак, що ця чутка

З байки пішла: таки справді вона всіх позаду лишала.

Важко судить, чи прудкіша була вона, чи красивіша.

Бога про мужа спитала якось. Той на те: „Аталанто,

Муж не потрібен тобі. Утікай якнайдалі від мужа!

Та не втечеш, і себе, хоч живою залишишся, втратиш“.

От і живе вона в темних лісах, незаміжня, злякавшись

Віщих слів божества, й женихам, щоб охоту відбити,

Ставить умову таку: „Тільки з тим обіцяю побратись,

/570/ Хто перегонить мене. Позмагайтесь ногами зі мною.

Спальні й дружина — така нагорода прудкого чекає,

А неквапливого — смерть. Ось така перегонів умова!“

Справді нечувана! Врода, проте, — неабияка сила!

Ось уже ціла юрба залицяльників бігти готова.

Сів там собі й Гіппомен{487}, споглядач небезпечного бігу;

„Щоб аж такою ціною, — гукнув, — домагатись дружини?“

І глузувати почав з юнаків, до любові жадібних.

Та коли сам на лице її й тіло без одягу глянув,

Як на моє ото чи на твоє, якби дівою був ти, —

/580/ Тільки руками сплеснув. „Надаремно над вами, — промовив, —

Я насміхавсь: нагороди не бачив, заради якої

На небезпеку йдете. Вихваляючи, й сам запалився“.

Молить богів, щоб ніхто Аталанти не зміг перегнати.

Чує і заздрість, і страх. „Та чому б і мені в перегонах, —

Спало на думку йому, — не попробувать щастя? Сміливим

Допомагають боги!“ Поки так бадьориться й до себе

Мовить юнак Гіппомен, — мов окрилена, діва знялася.

„Скіфська стріла так не мчить“, — захопивсь молодець аонійський{488}

Дивною прудкістю ніг. Та найбільше його полонила

/590/ Врода її осяйна, легковійним помножена бігом.

П’ятами б'є у поділ, що під подувом вільним лопоче,

Над білосніжними звившись раменами, плеще волосся,

Барвним узором мигтять підколінних підв'язок лямівки.

Ось на сліпучу, неторкану білість дівочого тіла

Тінь червонява лягла. Так на мармурі передпокою

Світло рожеве тремтить — пурпурової відсвіт запони.

Поки дивується гість, за межу промайнула вже Діва;

Ще якась мить — і святковий вінок увінчав Аталанту.

Стогнучи йдуть переможені, за договором, на страту.

/600/ Та не злякала хороброго хлопця їх доля злощасна —

Став посередині й, глянувши в вічі прудкій Аталанті, —

„Чи не занадто легка над слабкими твоя перемога? —

Мовив, — зі мною змагайсь! Якщо доля мені посприяє,

То переможець такий тобі соромом, діво, не буде:

Бо ж Мегарей із Онхеста — це рідний мій батько. Нептун же

Був йому дідом. Тож я — божества моревладного правнук.

Мужність — не нижча, ніж рід. Над таким перемогу здобувши,

Славу нетлінну в віках забезпечиш собі, Аталанто!“

Поки говорить, ласкаво на нього Схенеєва донька{489}

/610/ Дивиться, й сумнів бере її: перемогти чи піддатись?

Каже таке йому: „Що це за бог, на красу твою заздрий,

Хоче згубити тебе, спонукаючи ради подружжя

Важити милим життям? Завелика ціна, як на мене!

Поки що не полонила мене — хоч могла б — його врода.

Що ж тоді? Вік? Не його, значить жаль, а років молодечих?

Що ж тоді? Мужність і те, що з життям розлучитись готовий?

Що ж тоді? Те, що четвертим він числиться в роді морському?

А чи не те, що мене покохав і настільки запрагнув

Шлюбу, що вмерти готов, якщо доля йому не всміхнеться?

/620/ Поки не пізно ще, гостю, тікай од кривавого ложа!

Згубний зі мною зв'язок. А за тебе ж піти б не вагалась

Жодна з дівчат. І розумна, й вродлива була б тобі рада.

Що ж це тобою журюсь, багатьох уже звівши зі світу?

Втім, не сліпий він. Хай гине, якщо його ще не навчила

Доля стількох женихів, якщо світлом занудився денним!

Отже, впаде через те, що будь-що хотів жити зі мною?

Через кохання палке, та ще й лютою смертю загине?

На перемогу таку, очевидно, ніхто б не поквапивсь,

Та не моя тут вина. О, коли б ти відмовивсь од мене!

/630/ А коли так ошалів, то хоча будь у бігу прудкіший!

Скільки в обличчі його щось дівочого, ніжного бачу!

О, коли б я не зустрілась тобі, нещасливий юначе!

Жити б та жити тобі! О, якби я була щасливіша,

О, якби злобна в подружжі мені не відмовила доля, —