Ольга Кобилянська - Царівна, Ольга Кобилянська

на­ро­ду; чує, як хо­че жи­ти і пи­ла би те жит­тя всіма нер­ва­ми…

***

(О 6-тій го­дині ве­чо­ром то­го са­мо­го дня).

Це не бу­ла ви­дум­ка, не був сон, це бу­ла прав­да.

Вона зніве­че­на.

Ступала че­рез кімна­ту та­ка обез­си­ле­на, мов­би опус­ти­ла впер­ше постіль по довгій не­дузі. Ку­ти­ки її уст зни­зи­ли­ся, а повіки ле­жа­ли тяж­ко на очах. Її ру­ки тремтіли. Во­на схо­ва­ла ско­ро ру­ко­пис, ніхто не смів об тім дізна­ти­ся. Її улюб­ле­на пра­ця, ду­ша її, її си­ла, пер­ша, а за­ра­зом уже й послідня, ле­жа­ла там відки­не­на без уся­ко­го по­яс­нен­ня…

І що ж те­пер?

Її ру­ки ос­лаб­ли, а ли­це за­де­ревіло. Во­на про­ход­жу­ва­ла­ся все на­но­во, опи­ра­ючись ча­са­ми об стіну. Чу­ла­ся фізич­но підтя­тою і відчу­ва­ла, як ніби старіла­ся. Для неї не бу­ло вже нічо­го, нічо­го! Ви­дер­ли їй і те посліднє. Упав­ши без­сильно на крісло, зак­ри­ла ли­це ру­ка­ми…

Ще був день, як лис­то­но­ша приніс їй письма. Безх­мар­не не­бо жевріло на за­ході, а со­нячні про­мені об­ли­ва­ли кри­ва­вим сяй­вом да­хи, бані церк­ви й вікна. Це за­тя­ми­ла во­на собі. Во­на ви­хи­ли­ла­ся з відчи­не­но­го вікна, що­би вдих­ну­ти ще раз свіжо­го воз­ду­ху, за­ким зап­ре вікна на вечір, і зас­лу­ха­ла­ся в да­ле­ко лу­на­ючу військо­ву му­зи­ку, що сміли­ми зву­ка­ми доліта­ла до неї і прой­ма­ла її… Та му­зи­ка все по­ри­ва­ла її. Са­ме тоді сто­яла з за­таєним відди­хом, що­би не втра­ти­ти ані од­но­го зву­ку, зво­ру­ше­на і з га­ря­чи­ми очи­ма, ду­ма­ючи в такт му­зи­ки:

«Тепер я зги­ну­ла б, те­пер ішла б до бою!»

Аж тут згорб­ле­на стать ста­ро­го чо­ловіка мов ви­рос­ла з землі під її вікном і всу­ну­ла їй ту­ди па­кет.

Вона відга­да­ла за­раз усе в першій хви­лині. В ній зой­кну­ли всі нер­ви, а во­на поблідла, мов смерть. Вікном доліта­ли ще зда­ле­ка ури­вані то­ни му­зи­ки, а її ус­та ви­мов­ля­ли май­же несвідо­мо:

- Тепер, те­пер я зги­ну­ла б, те­пер ішла б до бою! - І не­мов не своїми ру­ка­ми за­чи­ни­ла вікно…

В житті лу­ча­ються хви­ли­ни, в кот­рих нічо­го не ду­мається. Вся діяльність моз­ку не­мов ус­тає. Так бу­ло те­пер і з нею. Во­на ли­ше чу­ла, як у грубі огонь горів, як мок­ре де­ре­во шипіло, од­нос­тай­но, ти­хе­сенько. Опісля зда­ви­ло її щось у горлі, мов корч сміху, лівий ку­тик уст здриг­нув­ся нер­во­во, а відтак то все пе­рей­шло. Во­на ви­тяг­ну­ла­ся в кріслі, а го­ло­ву спер­ла гли­бо­ко взад за спин­ку крісла. Очі приж­му­ри­ла.

Це не був сон, це не бу­ла ви­дум­ка, це бу­ла прав­да.

Її пра­ця бу­ла неп­ри­дат­на, її годі бу­ло дру­ку­ва­ти, а це зна­чи­ло те са­ме, що во­на бу­ла неп­ри­дат­на і з неї не бу­ло хісна. По якійсь хви­лині засміяла­ся здав­ле­ним сміхом. Во­на бу­ла гор­да і бут­на, і її гна­ло, мов ор­ла, ви­ви­ну­ти­ся у ви­со­ту, і за те ле­жить те­пер із розтріска­ни­ми кри­ла­ми і лед­ве ди­ше!

Що за со­ром і що за упо­ко­рен­ня! Чи не глу­мив­ся цілий світ над нею тай­ком, ти­хо з усіх за­кутків? Бо во­на відчу­ва­ла на собі те­пер наслідки та­ко­го глу­му. А далі, чи на ній не бу­ло ніщо прав­ди­ве, і це ніщо гра­ло в її житті го­лов­ну роль? Чи це бу­ло фальши­вим зо­ло­том, а во­на, прист­ро­ю­ючи­ся ним, хотіла так пе­реб­ре­ха­ти­ся че­рез жит­тя. Чи во­на ошу­ку­ва­ла всіх на кождім кроці, ли­цеміри­ла не­ус­тан­но і вмов­ля­ла в се­бе все, навіть і вся­ку кра­су?

Ах, їй не­дос­та­ва­ло змис­лу для дійсності, і во­на гра­ла ли­ше якусь ко­медію! Он там на столі ле­жа­ла каліка, ле­жа­ла та її «пра­ця», що її «дух» вит­во­рив, а з неї хісна не­ма. Во­на зма­лю­ва­ла там свою ду­шу до на­го­ти, всі чут­тя свої, так мов­би з не­по­роч­но­го тіла ски­ну­ла одіж, а про­те повість по про­чи­танні відки­ну­ли! Ні, вже та­ке упо­ко­рен­ня!…

Вона бу­ла ра­да як­най­глиб­ше в зем­лю за­пас­ти­ся.

Чи, мо­же, те все бу­ло смішне?

Може. Але во­на не мог­ла сміяти­ся. Во­на бу­ла та­ка обез­си­ле­на і не зав­да­ва­ла собі тру­да, аби це зне­сил­ля ски­ну­ти. По­нурі, од­ноз­вучні то­ни, од­но­барвність - це її ду­ша…

Полумінь освічу­ва­ла це місце, де во­на сиділа. Во­на вста­ла і по­хи­ли­ла­ся над спля­чою Діаною; тро­хи зго­дом зак­ли­ка­ла її з нап­ру­гою.

Вона спа­ла.

- Діано!

Звір підняв ліни­во го­ло­ву і ди­вив­ся че­рез хви­ли­ну на На­тал­ку. Відтак прос­тяг­нув­ся на всю свою дов­жи­ну, позіхнув так, що аж язик склу­бив­ся йо­му в роті, і при­тяг­ся покірно до її ніг.

- Діано!

Діана пок­ла­ла го­ло­ву зви­чай­ним спо­со­бом на коліна своєї пані і ди­ви­ла­ся на неї з сум­ною щирістю.

- Так, - ска­за­ла і ди­ви­ла­ся на звіра май­же ту­по. - Що ж те­пер? Прав­да, що нічо­го?

Звір зітхнув і ди­вив­ся їй далі слух­ня­но в очі.

- Все, що досі бу­ло, бу­ло дрібне, але це ве­ли­ке. Напр., роз­ча­ру­ван­ня моє пер­ше в порівнянні з цим! Чи ж не так? Там­те ма­ло бар­ви, ма­ло якесь жит­тя і мог­ло вик­ли­ка­ти і сміх, але це?… О, те­пер нас­ту­пає вти­хо­ми­рен­ня! Чи, мо­же, спов­ня­ти дальше безк­ровні вчин­ки, ла­кей­ські пос­лу­ги і бра­ти в на­го­ро­ду зно­ше­ну оде­жу? Дош­ку­лю­ва­ти дру­гим німим бла­ган­ням, не дав­ши ніко­ли щось від се­бе? Гей, як же це по­га­но і не гідно чо­ловіка, але до то­го ми все такі за­над­то ве­ли­ко­душні, Діано! Чи жда­ти на то­го з Індії і «взя­ти» йо­го? Але ж бо тоді, ко­ли він пізнав її, не бу­ли ще в її душі пов­ри­вані стру­ни, кот­рих гра са­ма наст­роїла йо­го так суп­ро­ти неї. Те­пер во­ни пов­ри­ва­ли­ся в неї, і во­на об­ма­ни­ла би йо­го со­бою. О, це бу­ває так завсігди. Од­на неміч тяг­не за со­бою і дру­гу так, як од­на лож тяг­не й дру­гу за со­бою. Ви­хо­ди­ти заміж то­му, що жен­щині не ос­тається нічо, крім то­го, зна­чить те са­ме, що зне­ва­жа­ти муж­чи­ну і по­ни­жа­ти йо­го в вар­тості. А то­го во­на не хо­че вчи­ни­ти. Йо­му ні. Во­на йо­го над­то по­ва­жа­ла а зам­но­го лю­би­ла, її сер­це пе­ре­пов­не­не для йо­го нес­ка­зан­ною лю­бов'ю і кра­сою, а в де­яких хви­ли­нах зда­ва­лось їй буд­то би він пе­ре­си­лав їй свої мрії, пре­гарні, пе­рет­кані яко­юсь ніжною, лед­ве зро­зумілою тон­кою лю­бов'ю і кра­сою йо­го не­за­ви­си­мої, замк­не­ної душі. І во­на відповіда­ла йо­му та­кож мріями. Напр., ко­ли сиділа са­ма в сум­раці своєї ти­хої в'язниці, уяв­ля­ючи собі йо­го своєю буй­ною уявою десь да­ле­ко по по­лудні. Відповіда­ла та­кож так. Мріла, що ко­ли він по­вер­не, то привітає йо­го не тим, що «жда­ла» на йо­го, а тим, що пра­цю­ва­ла і що її си­ла роз­ви­ну­ла­ся вже і пли­ве бист­рим по­то­ком та­кож до «по­луд­ня». І він зро­зумів би її і був би з неї гор­дий, і все спле­лось би в якусь пиш­ну кар­ти­ну і в якесь не­ви­мов­не щас­тя…

А так?

У ній