Ольга Кобилянська - Царівна, Ольга Кобилянська

Повiсть

Своїй ма­тері Марії з

Вернерів Ко­би­лянській

Посвячує ав­тор­ка

I

Я ро­ди­ла­ся 29-го па­до­лис­та…

Старі лю­ди і сон­ни­ки ка­жуть, що цей день - день не­долі. Мо­же. Од­нак мені не хо­четься в те віри­ти. Я ра­да би приг­ля­ну­ти­ся кождій речі до дна, я ба­жа­ла би про все яс­но ду­ма­ти, на все яс­но ди­ви­ти­ся, - ад­же кож­да про­ява має свої при­чи­ни й наслідки, все підля­гає стро­гим за­ко­нам, ли­ше ми не ду­же на це зва­жаємо. Ми не ду­же до­хо­ди­мо при­чи­ни де­яких про­яв, що да­ли­ся би не раз зміни­ти на доб­ре… Ні! Ми ка­же­мо, що все має своє приз­на­чен­ня і так му­сить бу­ти!…

Але чо­го я влас­ти­во тут до­торк­ну­ла­ся! Мої пог­ля­ди мені звісні, а хто інший не бу­де ду­же ціка­вий зна­ти філо­софічні вис­нов­ки мо­ло­дої діво­чої душі; дов­ко­ла ме­не глу­хо­та і нудьга, а самій власні дум­ки без­нас­тан­но пе­ре­жо­ву­ва­ти, - це і то­мить і не до­во­дить ні до чо­го.

Не маю ніко­го, ко­го би мої дум­ки й чут­тя в який-не­будь спосіб мог­ли за­ня­ти хоч крихітку, на од­ну хви­лин­ку. Чи во­но злишнє? Чи жіно­че ду­хо­ве жит­тя мен­ше ціка­ве, як її ор­ганізм?… Справді нічим не ціка­ве? - Та ба! Чо­го за­хотілось!

Хто би мав мною зай­ма­ти­ся? Батька й матір ут­ра­ти­ла я в такім мо­лодім віці, що й зга­да­ти важ­ко, а ко­ли до­ро­га ба­бу­ня вми­ра­ла, ма­ла я два­над­цять років. Вуй­ко Іва­но­вич, гімназійний про­фе­сор, і тітка (во­на спольще­на німке­ня), при кот­рих те­пер жи­ву, то…та ні! Луч­че не зга­ду­ва­ти. Очі ми­мохіть зай­дуть слізьми, ко­ло сер­ця за­бо­лить, стис­не і годі бу­де дальше пи­са­ти…

Всі во­ни мені не раді. Відчу­ла й пізна­ла я це з тої хви­ли­ни, в котрій ли­ше за­ча­ла ду­ма­ти. Моє дов­ге ру­да­ве во­лос­ся да­ва­ло ку­зи­нам та ку­зин­кам при­чи­ну до прик­рих глум­ли­вих жартів та сміху. Ли­це моє їм «зак­рей­дя­не», а очі? Бо­же! на­че я то­му вин­на, що во­ни для них за­ве­ликі?

- Чого це ти гля­диш так пе­ред се­бе, на­че­би пер­ший раз світ по­ба­чи­ла? - за­го­мо­нить бу­ва­ло на ме­не тітка гост­ро, сер­ди­то. А я про­ки­нув­ся мов та спо­ло­ха­на пташ­ка. Кров у ли­це бух­не, сер­це заб'ється скоріше… Я бо­яла­ся на тітку або на ко­го-не­будь з до­машніх гля­ну­ти сміло, ба навіть по­ряд­но очи­ма по­вес­ти. З ча­сом при­вик­ла я не ди­ви­тись на ніко­го з лю­дей, хіба ли­ше на світ яс­ний, ши­ро­кий…

- Наталка хо­дить так, як­би в неї бу­ло не­чис­те сумління! - глу­мив­ся час­то най­стар­ший ку­зин Муньо. - Не­чис­те сумління не гля­дить ніко­ли пра­вим лю­дям в очі!

Чи не має це ме­не боліти?

Я пла­ка­ла по ти­хих но­чах, що бог дав мені такі ве­ликі очі… а од­но­го ра­зу, ко­ли з до­му по­роз­хо­ди­ли­ся всі і я ли­ше са­ма од­на ли­ши­ла­ся, забігла ниш­ком до са­ло­ну, де висіло ве­ли­ке дзер­ка­ло, і глип­ну­ла в йо­го… Двоє ве­ли­ких си­ня­во-сірих… ні, зе­ле­них очей вп'яли­ло­ся спо­ло­ха­но в ме­не… і аж те­пер я пе­ресвідчи­ла­ся, що во­ни всі що до од­но­го го­во­ри­ли прав­ду. І я від тої по­ри не ди­ви­ла­ся май­же ніко­ли в дзер­ка­ло; а ко­ли й ки­ну­ла ча­сом в йо­го оком, то чи­ни­ла це ли­ше тоді, як бу­ло кон­че потрібно. Але чо­му моя до­ро­га ба­бу­ня лю­би­ла ті очі й цілу­ва­ла, ой, як час­то цілу­ва­ла! - Со­лод­ка моя ма­ле­сенька ру­са­лонька, - шеп­та­ла при тім, і ве­ликі тяжкі сльози за­тем­ню­ва­ли її вид. - Бог те­бе не опус­тить, - го­во­ри­ла потіша­ючим го­ло­сом. - Він ми­ло­серд­ний, доб­рий, а ти прецінь си­ро­та!… Ні, ти про те все бу­деш ще щас­ли­вою, не бу­деш вічно їсти лас­ка­во­го хліба! Так, На­та­лоч­ко, ри­бонько моя, так… - А опісля ди­ви­ла­ся не­ру­хо­мо пе­ред се­бе, ду­ма­ючи бог зна над чим, і вти­ра­ла сльози з очей.

- Бабуню! - пи­та­ла я раз. - Чо­му ви якось-то ка­за­ли, що вам на мій вид на­ки­дується на­си­лу дум­ка, буцімто я до терпіння вро­ди­ла­ся, і що ко­ли я ро­ди­ла­ся, жеб­ра­ки та якісь убогі у дім, на­че кли­кані, за­хо­ди­ли і про­си­ли то мо­ло­ка, то хліба, то гро­шей; це, ка­за­ли ви, злий знак на бу­ду­че, не бу­ду щас­тя ма­ти… Ба­бу­ню! «Терпіти» - зна­чить то, як ко­гось щось ду­же бо­лить? Так, напр., ко­ли те­бе ру­ки і но­ги бо­лять в мок­ре і хо­лод­не ве­рем'я? Так, ба­бу­ню?… Ба­бу­сенько моя зо­ло­та!

Але ба­бу­ня замість відповіді цілу­ва­ла ме­не в очі та в чо­ло.

- Не зва­жай на мої сло­ва, ди­тин­ко, - відповіла, усміха­ючись якось сум­но. - Я ста­ра, та й… ба­чиш, у ме­не не­ма вже ні пам'яті доб­рої, ні ду­мок яс­них, го­во­рю от так, що­би не мов­ча­ти, не ду­ма­ючи нічо­го!

- Я бу­ду ду­же, ду­же щас­ли­ва, ба­бу­сенько! - за­пев­ня­ла я її, при­тис­ка­ючи її ру­ку то до уст, то до се­бе… А во­на по­ча­ла мо­ли­ти­ся…

Так, ба­бу­ня шеп­та­ла мо­лит­ву, а я, прик­ляк­нув­ши і спи­ра­ючись ліктя­ми на її колінах, чис­ли­ла мор­щин­ки, що повк­ла­да­ли­ся над її очи­ма, й ди­ви­ла­ся не­ру­хо­мо на її долішню гу­бу, як во­на під час шеп­тан­ня су­до­рож­не тремтіла…

***

Десь не­да­ле­ко уда­рив грім і лу­на гуділа, ко­ти­ла­ся го­ра­ми глу­хо, грізно, дов­го. Аж ляч­но ста­ва­ло.

А опісля підняв­ся ви­хор. Гей! який ди­кий, не­са­мо­ви­тий! Ве­ли­чезні біляві ма­си мряк дим­ляться з гли­бо­ких ярів уго­ру і мчаться в ска­женім поспіху в ту сто­ро­ну, ку­ди їх вітер го­нить, а все по­над шпилі тих ве­ли­чез­них, ліса­ми вкри­тих гір, що­би в кінці підня­ти­ся ви­со­ко під не­бо і зас­ло­ни­ти йо­го або відлетіти ку­дись в безвість… Ко­ли сліджу за їх ле­том, здається мені, що му­шу ство­ри­ти ра­ме­на ши­ро­ко, щоб і ме­не по­нес­ли з со­бою в якусь нез­на­ну щас­ли­ву да­ле­чи­ну…

На горі вітер ко­ли­ше стрункі сос­ни; а во­ни так гнуться і кло­няться! Аж до ме­не в світли­цю долітає їх стогін і шум. Але то дзве­нить для ме­не - як пісня, завсігди ми­ла пісня. Я її лю­би­ла ще ма­лою. Не раз про­ле­жу­ва­ла го­ди­на­ми під ста­рез­ни­ми сме­ре­ка­ми і їх лагідне ше­потіння впли­ва­ло ус­по­ко­ю­юче на так зво­ру­ше­ну ди­тя­чу ду­шу. Те­пер, ко­ли я без до­ро­гої ба­буні та­ка оса­мо­че­на й не маю ніко­го, хто ме­не ро­зумів би, ба лиш ро­зуміти хотів, ста­ли ліси й го­ри якимсь оди­но­ким моїм світом і при­тул­ком…

Від нас до лісу не­да­ле­ко, і я забігаю ту­ди час­то й тай­ком. Тітка сер­диться, ко­ли я на ліс ли­ше вікном спог­ля­даю; зве ме­не «ліню­ху­ючою хи­мер­ни­цею».

Що то зна­чить: «хи­ме­ру­ва­ти»?

Коли я он там, на верш­ку го­ри, або в гли­бині лісу спи­ню­ся не­ру­хо­мо, то мені здається, що не маю по­що до­до­му вер­та­ти. Там роз­хо­диться грудь ши­ро­ко, лег­ко, в серці не­мов щось