Ольга Кобилянська - Царівна, Ольга Кобилянська

яс­не, сильне про­ки­неться і ожи­ває. Там я і співаю, не раз навіть з по­лох­ли­ви­ми пташ­ка­ми нав­пе­рей­ми, лю­бу­ючись влас­ним го­ло­сом, як він да­ле­ко лісом лу­нає - і ніби дзве­нить. Це так пре­гар­но й ве­се­ло, це так свобідно!

Зійшовши вниз, я не роз­ка­зую нічо­го.

Ні од­но сло­веч­ко не пе­ре­хоп­люється че­рез ус­та мої, що я там ба­чи­ла, що пе­ре­жи­ла, яку міць при­нес­ла звідти в серці. Як, про­бу­ючи свої си­ли, пот­ря­са­ла мо­ло­ди­ми сме­ре­ка­ми, як, ухо­пив­шись га­луз­зя ста­рих де­рев, висіла, не­мов ме­те­лик, як гой­да­ла­ся, як, спи­на­ючись без відпо­чин­ку на го­ру, спо­чи­ва­ла опісля в м'якім мо­ху, гляділа в не­бе­са, а там хма­ри, про­зо­ро-білі, лед­ве замітні, уліта­ли попід ніжну си­ня­ву да­ле­ко… да­ле­ко…

- Ти знов при­нес­ла з со­бою зем­ля­но­го воз­ду­ха в ха­ту, мов­би у гробі ле­жа­ла! - крик­не бу­ва­ло тітка терп­ко й змірить ме­не про­ник­ли­ве своїми зим­ни­ми очи­ма. А я че­рез те вже й роз­би­та. Сло­ва ті не­мов ме­не б'ють. Мов­чу. Що ж їй і відповіда­ти? Во­но й так не зда­ло­ся би на нічо. Яка ж я чуд­на, злиш­ня істо­та, на кот­ру цілий світ сер­диться, особ­ли­во відко­ли моя до­ро­га ба­бу­ня розп­ро­ща­ла­ся зі мною навіки!

***

Домашні ро­бо­ти спов­няю спільно з «сест­ра­ми», од­нак мені ніко­ли не мож­на ви­вес­ти тітку з кри­тич­но­го наст­рою суп­ро­ти ме­не, вдо­во­ли­ти її хоч чим-тим. І це зле, і то­го не вда­ла, і сього не зро­зуміла… Мені ли­ше страх жаль ста­не, і я знов мов­чу. Ні, мені вже годі бо­ро­ни­ти­ся!

- Чи в тобі кров за­мерз­ла, а ус­та заніміли, що ти ніко­ли ані всміхнеш­ся і хо­диш, мов та ле­до­ва кра­ля? - за­го­мо­нить тітка насмішли­во на ме­не. А гу­ляю я, роз­ве­се­лю­ся з мо­лод­ши­ми, роз­не­сеться по­де­ку­ди й сміх мій го­ро­дом, так і по­чую за­раз: «Не зна­ти, до чо­го ті сміхи, до чо­го ті безвс­тидні аван­тю­ри, чи, мо­же, то­му, що на світі так тяж­ко жи­ти?»

- То, ма­моч­ко, лиш тим мож­на дуріти, в кот­рих не­ма ні совісті, ні чут­тя, - по­яс­нює Ле­на, моя ро­вес­ни­ця. А тітка всміхнеться й по­так­не го­ло­вою.

- Справді, - чу­ла я раз, як го­во­ри­ла тітка до вуй­ка (а то­го я й до смерті не за­бу­ду), - до­ля з на­ми пос­ту­пи­ла ду­же несп­ра­вед­ли­во… Окрім тур­бо­ти о бу­дучність влас­них дітей, маємо ще клопіт з На­тал­кою. Чуд­ний це обов'язок, Мілеч­ку! І звідки, пи­та­юся, при­хо­ди­мо ми до нього? Як ти до то­го при­хо­диш? Про се­бе я вже й не спо­ми­наю, я не жу­рю­ся нею, Мілеч­ку, не жу­рю­ся ані ця­теньки. Для ме­не ос­та­неться це дівча раз на­завсігди ли­ше на­ки­не­ною чу­же­ни­цею, хоч у моїй груді б'ється теп­ле сер­це. Але ти? З то­го, що во­на ди­ти­на твоєї сест­ри, не ви­хо­дить, що­би ти крив­див свої діти, бо то, що я ви­даю на неї, мог­ла би луч­че ви­да­ти на свої діти. Врем'я, не­хай би вже там до ли­ха і ви­рос­та­ла собі, ко­би ма­ла який гріш, а то - нічо­го! Що ж бо зна­чить ті чо­ти­ри сот­ки і тих кілька срібних ло­же­чок та тих про­чих лахів, що ос­та­ли­ся їй по твоїй ма­тері і її ро­ди­чах? Окрім то­го, Мілеч­ку, во­на не сим­па­тич­на. О! я пе­ред­вид­жую, пе­ред­вид­жую до­леньку моїх синів! Я знаю вже відте­пер, що во­на на­ки­неться од­но­му з них на карк, а як ні, то вче­питься од­ної з дівчат; а во­ни, звісно, добрі, то й бу­дуть її терпіти. Ти га­даєш, що ні?

- Я га­даю, Пав­лин­ко, що ні. Я не жу­рюсь нею. Во­на віддасться. Ти не вва­жаєш, Пав­лин­ко, во­на гар­на…

- Гарна?! Ха-ха-ха! Приг­лянься ли­ше, будь лас­кав, ближ­че тій красі, тим дов­гим ру­да­вим ко­сам, кот­рих ніяк по-мод­но­му не ук­ла­деш на го­лові, то­му чис­то крей­дя­но­му ли­цю з ти­ми зе­ле­ни­ми не­людськи­ми очи­ма, і ска­жи тоді, чи во­на гар­на! Ти не ди­вись, що в неї ус­та такі чер­воні - це хо­роб­ли­ва чер­воність; за­те в неї в лиці ні ця­теньки крові. При­га­дай лиш собі, яка я бу­ла в її віці. Ти за­був уже, Мілеч­ку, що ме­не мо­лодіж не зва­ла інак­ше, як «Марія Те­ре­за»? Я бу­ла гар­на, я виз­на­ча­ла­ся ме­жи всіма, але во­на?! Окрім то­го, во­на страш­но за­ро­зуміла. Ти не ба­чиш? Во­на й го­ло­вою не по­вер­не в ту сто­ро­ну, де на­хо­дяться мо­лоді лю­ди, очей не підве­де. Од­ним сло­вом, нез­нос­не сот­воріння! Іри­тує [1] й драз­нить ме­не на кождім кроці. При­ди­вись, напр., скільки во­на по вечірках гу­ляє, і чи який мо­ло­дий хло­пець ся­де біля неї ба­ла­ка­ти? Все лиш якісь старші веш­та­ються ко­ло неї.

- Це прав­да, - відповів вуй­ко су­мо­ви­то. - Во­на по­до­бається більше стар­шим. Мені вже кілька разів прий­шло­ся від стар­ших по­чу­ти: «У вас ду­же інте­рес­на сестрінни­ця!»

- Видиш? В ній єсть щось, що відпи­хає мо­лодіж. Ди­вись, як на­ша Ле­ноч­ка роз­мов­ляє з мо­лодіжжю, як її хлопці роєм обс­ту­па­ють; а ди­вись на неї. Ах, ме­не не раз аж роз­пу­ка об­гор­тає, що во­на зветься моєю сво­яч­кою. Оног­ди [2] я го­во­ри­ла їй, що­би бу­ла суп­ро­ти муж­чин при­язнішою, привітнішою, не по­во­ди­лась, як та ста­туя, мов­ча­ли­во та із спу­ще­ни­ми віями. «Відстра­шуєш (ка­жу їй) і най­глупішо­го дан­се­ра [3] від се­бе! А во­на, Мілеч­ку, - матінко бо­жа! - витріщи­ла тоті свої очиська на ме­не, кров бух­ну­ла їй в ли­це… з лю­тості, ро­зуміється… ус­та­ми ли­ше так по-своєму згірдли­во ру­ши­ла й не відповіла ані од­ним сло­веч­ком! У вікно на ву­ли­цю то вміє й го­ди­на­ми ди­ви­ти­ся або ро­ма­ни й інші без­божні дур­ниці чи­та­ти. Не­дав­но знов най­шла я книж­ку під її по­душ­кою в пос­телі. Ну! по­чу­ла во­на вже своє! Тобі, Мілеч­ку, я все про­щу, але що ти поз­во­лив їй книж­ки чи­та­ти, то­го не про­щу тобі ніко­ли. Ти, ма­буть, ба­бою ос­та­неш­ся вовік-віки!

- Годі, душ­ко, годі, чо­го іри­ту­ва­ти­ся? - вти­хо­ми­рю­вав вуй­ко спокійно, як це бу­ло в нього в зви­чаю. - Я їй в день ан­ге­ла не хотів нічо­го відмо­ви­ти, так як і своїм дітям; а во­на й не про­си­ла більше, як ли­ше то­го, що­би в вільних хви­лях і по до­машній праці мог­ла «чи­та­ти».

- Коли має вільну хви­лю, то най гап­тує або шиє. Але во­на хоч яка ве­ли­ка й здо­ро­ва, то й до то­го не здат­на. Прав­да, до чи­тан­ня то лиш сядь собі вигідно, ди­ви­ся пе­ред се­бе і вва­жай, що­би замість од­ної карт­ки не обер­ну­ти на­раз двох. Бо­же мій, бо­же, з тої дівчи­ни не вий­де ніко­ли щось по­ряд­не, хоч би я й не зна­ти скільки не­ус­тан­ної праці й на­уки зав­да­ва­ла собі з нею!

- Ну, ну, не­хай уже… не ве­ли­ке діло! Во­на си­ро­та і, ба­чиш, од­на з тих істот, над кот­ри­ми добрі лю­ди му­сять і без лю­бові ма­ти ми­ло­сер­дя. Я…