Ольга Кобилянська - Царівна, Ольга Кобилянська

за­да­ви­ли те, що її мог­ло по­вес­ти до «по­луд­ня», що гра­ло вже з ди­тинст­ва ти­сяч­ни­ми то­на­ми в її душі. Вби­ли те, що жи­ви­ло її ду­ха і мог­ло зас­ту­пи­ти всю розкіш світу, в чім во­на ко­ха­ла­ся; а са­ме ту­пе тіло йо­му збе­рег­ти - во­на со­ро­ми­ла­ся…

І чи бу­ла во­на ко­ли ду­жа?

Того вже не зна­ла. Зна­ла ли­ше те од­но, що не підкла­де ніко­ли го­ло­ви під ко­ле­са бруд­ної бу­ден­ної по­ту­ги, кот­ра своєю ми­лос­ти­нею зне­ва­жає жен­щи­ну і по­ни­жає. Що не піддасться то­му, чо­му опи­ра­ла­ся че­рез ціле своє жит­тя і пе­ред чим утіка­ла, мов пе­ред чимсь по­га­ним.

І то­му му­сить нас­ту­пи­ти вти­хо­ми­рен­ня.

- Ми не тру­си, Діано, - про­шеп­та­ла, змор­щу­ючи гор­до чо­ло. - Не прав­да ж? - І її пог­ляд глип­нув не­са­мо­ви­то на стіну, на котрій висів те­пер в сум­раці не­ви­ди­мий ре­вольвер…

Відтак зігну­ла­ся низько над звіром, так що аж її ли­це діткну­ло­ся го­ло­ви Діани. Звір по­ли­зав її чут­но по чолі і ру­ках. Опісля На­тал­ка по­да­ла­ся знов взад, і її го­ло­ва упа­ла, як пер­ше, май­же без­си­ло на по­руч­чя.

«Ах, матінко моя, що се му­си­ла бу­ти за без­со­няч­на дни­на, в котрій ти ме­не на світ при­ве­ла! Чи то­му му­си­ло ме­не сон­це уни­ка­ти і я, мов йо­го світла не гідна, ти­ня­ти­ся ли­ше в тіні і не заз­на­ва­ти йо­го теп­ла? А ти, ба­бу­ню; ах, ти лю­би­ла ме­не! - По її ус­тах заг­рав на хви­ли­ну сла­бий усміх. - Ти на­ка­зу­ва­ла га­му­ва­ти­ся, на­ка­зу­ва­ла ос­та­ва­ти­ся чис­тою, гор­дою, не підда­ва­ти­ся не­мочі і лжі… І чи я не слу­ха­ла те­бе, ба­бу­сенько? О, я ж пам'ята­ла твої при­ка­зи… Але я, мо­же, бу­ва­ла за­ма­ло гор­да, а підда­ва­ла­ся над­то чут­тям. Мо­же, мо­же! Мо­же, оце моя про­ви­на… Ох, прос­ти, ба­бу­сенько! Те­бе не бу­ло, ні ніко­го не бу­ло в ме­не, і во­но са­мо ве­ло ме­не жит­тям. Ду­ма­ла я, що зап­ро­ва­дить до раю…»

Пізніше ма­ла по­чут­тя, мов­би в її гру­дях на­кипіла кров. Ди­ви­ла­ся не­ус­тан­но напіввідомк­не­ни­ми очи­ма на ре­вольвер. Ні, ні, во­на відійде. Що мог­ла ще ви­ко­на­ти те­пер, що да­ло би їй ще якесь посліднє вдо­во­лен­ня, як не це, що відійде впо­ру? Бо що ж ос­та­ва­ло­ся їй тут? Упо­ко­рен­ня? Впе­ред не мог­ла йти, бо за­пер­ли їй до­ро­гу, а вер­та­ти­ся не хотіла, то­му…

(По малій хви­лині, з ве­ли­ким, май­же не­са­мо­ви­тим пог­ля­дом): «Чи, мо­же, о бо­же ве­ли­кий, нап­ру­жи­ти си­лу і йти далі тою са­мою до­ро­гою? Мо­же, сміяти­ся сміхом по­гор­ди і роз­би­ва­ти на си­лу темінь не­долі, що­би до­би­тись до сон­ця? Ах, хто би мені те­пер ска­зав ве­ли­ке рішу­че сло­во, щоб я зна­ла, що по­чи­на­ти! Те­пер, в оцій най­тяжчій хви­лині мо­го жит­тя, ко­ли я по­ли­ше­на до­лею «мов на сміх, щоб або зги­ну­ти, або вста­ти. Але в ме­не не­ма ніко­го, крім влас­ної роз­дер­тої душі, а во­на - що ж ка­же во­на!…» І Наталка заск­ре­го­та­ла зу­ба­ми, вик­ри­вив­ши ус­та з не­опи­са­ним ма­ло­ва­жен­ням, а відтак звер­ну­ла знов пог­ляд на зброю. Во­на не бу­ла на­ту­рою, що дро­биться хоч на малі прик­ме­ти. Во­на ла­ду­ва­ла [146] все на од­но суд­но і то­му му­сить для неї нас­ту­пить вти­хо­ми­рен­ня.

Лише за­бу­тою не­хай би не бу­ла! Се щось страш­не, нес­терп­не. Во­на уяви­ла собі все без се­бе. Всі ті місця, ку­ди хо­ди­ла, всі ті ву­лиці, алеї в пар­ку, кот­рий так лю­би­ла, оцей го­род, по­оди­нокі де­ре­ва, кущі. Все об­ли­те сон­цем. барв­не, все пов­не життєво­го га­мо­ру, завсігди мов но­ве - і без неї! «О, ли­ше за­бу­тою не­хай би не бу­ла!»

Вона з на­ту­гою про­ти­ра­ла собі чо­ло і зітха­ла гли­бо­ко, мов з уто­ми.

Тому бу­ло так тяж­ко уми­ра­ти!…

Але те­пер і не мог­ла би вже дальше жи­ти. Во­на бу­ла мов роз­би­та. Чо­му, чо­му не ос­та­ла­ся їй пра­ця так, як во­на не раз мріла, пра­ця, а до то­го ши­ро­ка, свобідна во­ля, мов дум­ка…

Чи во­на зав­да­ла ко­му бо­лю?

Ні! Мо­же, Оря­ди­нові? Ні, то з ним бу­ло ли­ше не­по­ро­зуміння, і во­на ба­жає йо­му щас­тя, але то­му, дру­го­му, за мо­рем, що про­сив її так ду­же не за­бу­ва­ти йо­го, чи во­на то­му не зав­да­ла ко­ли бо­лю?…

Думає, що ні.

Пішле йо­му свій днев­ник і поп­ро­щається з ним. На­пи­ше йо­му, що ко­ли одер­жить цей лист, її вже не бу­де. Не­хай він її не за­бу­ває! Не­хай ніко­ли не за­бу­ває - о це од­но про­сить во­на йо­го. На­пи­ше йо­му, що в най­глибшій гли­бині своєї душі бе­рег­ла йо­го об­раз, не ду­ма­ла, що за­го­во­рить об тім ко­ли са­ма до йо­го; він вра­жав її не раз своїм чуд­ним по­ве­ден­ням (кот­ре ро­зуміє аж те­пер!) і вик­ли­ку­вав тим всю її гордість, але під її но­га­ми ур­ва­ла­ся до­ро­га жит­тя і то­му при­хо­дить во­на пер­ша до йо­го і скла­дає йо­му свою лю­бов до ніг…

Її сер­це рва­ло­ся до чут­тя. До тон­ко­го сер­деч­но­го чут­тя, як до гар­монійних звуків. Мріла об тім, щоб її лю­би­ли не яко­юсь нес­покійною, прист­раст­ною лю­бов'ю від сьогодні до завт­ра, але тою нез­га­си­мою лю­бов'ю, якою люб­лять лиш ду­же лагідні, тонкі або ду­же вірні на­ту­ри. Він лю­бив її так, не прав­да? Ах, во­на йо­му дя­кує за те, а він не­хай прос­тить їй, що зав­да­ла йо­му своїм «вти­хо­ми­рен­ням» ра­ну і не­хай не за­бу­де її ніко­ли, ніко­ли! Во­на ли­ше за­бут­тя боїться. То­му так тяж­ко уми­ра­ти! Але все ще лег­ше уми­ра­ти, ніж жи­ти на те, що­би звільна ко­на­ти, що­би вик­ли­ку­ва­ти ува­гу і ми­ло­сер­дя дру­гих і аж у та­кий спосіб заз­на­ва­ти кра­си жит­тя.

Такий її кінець!

Дотужилася вже до йо­го.

(І знов по якійсь хви­лині з зав­зят­тям в очах):

Хто та до­ля, що її не мож­на по­бо­ро­ти? І що це та­ке, в що во­на по­па­ла, це чор­не, важ­ке, без­сер­деч­не ли­хо, що про­вод­жа­ло її вже від ко­лис­ки і пе­ресліду­ва­ло, мов тінь? Раз по­тай­но, а раз при­люд­но, ли­ша­ючи її жит­тя без подій і без по­луд­ня. І хто бу­ли ті, що прид­ба­ли їй це «нині», кот­ре при­му­шу­ва­ло її відхо­ди­ти? Во­на скла­ла ру­ки, мов до мо­лит­ви, і не по­ру­ха­ла­ся більше.

Світло по­лум'я, що б'є з ко­мин­ка, об­ли­ває її пов­но. Буй­не зо­ло­тис­те во­лос­ся роз­си­па­ло­ся по пле­чах, ру­ках і по­руч­чю крісла. У нім щось світить, мов фос­фор, її сніжно-білий кла­сич­ний профіль відри­со­вується від тем­но­го тла фо­те­ля і здається в своїй болісно-за­дум­чивій красі май­же сіяючим.

А її «по­луд­не»?

Було, мо­же, тоді, ко­ли пен­сові і жовті рожі бу­ли такі гарні, а во­на в со­нячнім сяйві мріла про кра­су і ве­лич і про «ви­щих» лю­дей; ко­ли її сер­це бу­ло пе­ре­пов­не­не світлом і надією на якусь бу­дучність, як та ок­ру­жа­юча її тоді ми­го­тя­ча зе­лень го­ро­да і ніжна зе­лень бу­ко­винських гір?

Ах, чо­му не бу­ла її