Ольга Кобилянська - Царівна, Ольга Кобилянська

чи щас­ли­ва, а тим ча­сом ті, що про­бу­ва­ли тут з нею… але ні! рад­ше вже не ду­ма­ти й не зга­ду­ва­ти всього то­го, що ра­ни­ло її ду­шу; то пог­реб­ла во­на вже і не хо­че об тім вже ніко­ли більше ду­ма­ти.

«Що я люб­лю, люб­лю вже навіки!» - за­го­во­рив в ній на­раз який­сь го­лос, і з тим зат­ремтіло в її душі га­ря­че по­чут­тя щас­тя.

Він її лю­бить! Це му­сить бу­ти прав­дою, бу­ло вже тоді прав­дою, ко­ли і не сни­ла о тім, ко­ли го­во­рив, про­ща­ючись з нею, що для йо­го «сон­це за­хо­дить», а ру­ку стис­нув їй, мов кліща­ми; бу­ло вже тоді, ко­ли му­чи­ли се­бе так страш­но. Те все бу­ла лю­бов.

В її душі спа­лах­ну­ло оп'ять по­чут­тя вдяч­ності і навіть якоїсь гіркої роз­коші, але май­же в тій самій хви­лині стяг­ну­ла болісно бро­ви. Во­на ба­чить в уяві, як ко­ра­бель не­сеться по хви­лях, по­ре їх, а во­ни товп­ляться дов­ко­ла йо­го, б'ються о йо­го і мов відда­ля­ються від неї чим­раз дальше і дальше, ку­дись стра­шен­но да­ле­ко… А во­на те­пер уже зовсім са­ма - тут! Її взяв на­раз ша­ле­ний біль, і глу­хий зойк вир­вав­ся з її груді… Во­на тут!

Опустила знов го­ло­ву на ру­ки і зап­ла­ка­ла те­пер гірким, прист­рас­ним пла­чем, хоч довгі ча­си не пла­ка­ла ані раз…

XVIII

Весна. Але не та вес­на, що пи­шається вже яв­но цілим ба­гатст­вом своєї розцвілої кра­си і свіжою но­вою зе­лен­ню, що в її воз­дусі міша­ються па­хощі бо­зу і жас­ми­ну і інших, незлічи­мих цвітів, го­мо­нить дзвінкий бренькіт бджіл і лу­нає ве­се­лий спів птахів, гамір жит­тя в якімсь віднов­ленім блис­ку; це ще та пер­ша несміли­ва, напівроз­буд­же­на вес­на, ще замк­не­на в собі, і кот­ра свою кра­су що лиш за­повідає лагідним теп­лим воз­ду­хом, а кра­су її відга­дується більше чут­тям… Де­ре­ва ожи­да­ють строю. Зем­ля пок­ри­вається ніжною зе­лен­ню, го­робці цвірінька­ють так га­лас­ли­во, мов­би сва­ри­ли­ся, а воз­дух по­ми­мо теп­ло­ти пе­ре­ня­тий ще і хо­ло­дом. Десь-не-десь лисніє про­ти сон­ця ла­точ­ка снігу.

Ранок.

Наталка в го­роді. По­рається там, як що­ро­ку і за жит­тя Мар­ко, око­ло зільни­ка. її зви­чай­но про­зо­ре біле об­лич­чя за­рум'яніло­ся, а хуст­ку, яку бу­ла за­ки­ну­ла на се­бе, іду­чи сю­ди, відки­ну­ла вже дав­но. Сон­це об­си­па­ло її яр­ким світлом, і її во­лос­ся здається чис­тим зо­ло­том.

Вкінці вто­ми­ла­ся і ки­ну­ла рис­каль [145] від се­бе; зму­чи­ла­ся доб­ре. Але во­на лю­бить та­ку втом­ля­ючу фізич­ну пра­цю, в котрій бу­ває ціле тіло в нап­ру­женні; це при­во­дить і зво­ру­ше­ний ум до рівно­ва­ги. Впрочім, во­на здо­ро­ва і ду­жа і та­ке за­нят­тя їй приємне. З ру­ка­ми, спле­те­ни­ми над го­ло­вою, приг­ля­да­ла­ся де­ре­вам, чи не роз­ви­нуться вже далі? Там не­да­ле­ко неї на­хо­ди­ла­ся ар­фа еольська, але са­ме те­пер мов­ча­ла. Воз­дух був цілком спокійний. Своїм сум­ним зітхан­ням при­га­ду­ва­ла їй все той вечір, ко­ли Мар­ко від'їжджав, і во­на прис­лу­ха­ла­ся кож­до­му з йо­го рухів. Ну, раз по­вер­не він уже на­завсігди до сво­го до­му і за­жи­ве тут, це знає во­на.

А що ста­неться тоді з нею?

На її ус­тах по­явив­ся пре­гар­ний усміх, і га­ря­ча по­лумінь роз­ли­ла­ся по її лиці. Во­на не знає, що. Впрочім, чо­го їй жу­ри­ти­ся вже відте­пер? Во­на чується та­кою свобідною і свіжою на си­лах, бо­дай те­пер, що не хо­че ніяки­ми пла­на­ми за­мо­ро­чу­ва­ти оцю пре­гар­ну хви­ли­ну. Сла­ва бо­гу, що вже нас­та­ла вес­на, і сніги зник­ли, а то її пе­ресліду­ва­ло чут­тя, що не до­че­кається її. Прав­да, зи­мові дні тяг­ну­ли­ся без­ко­неч­но дов­го і бу­ли пе­ре­пов­нені од­нос­тай­ністю і скор­бо­тою, ви­чер­пу­ва­ли час­то всі її си­ли, всю її тривкість, а по­га­на якась ту­га так і по­жи­ра­ла її. Але те­пер їй ми­ло і сер­це її пов­не надії.

Якої?

Ах, во­на її не роз­би­рає! Мо­же, то­му, що во­на ос­танніми ча­са­ми жи­ла лиш у своїй улюб­леній праці, т. є. в пи­санні, і бу­ла май­же пе­ре­ко­на­на, що та звісна повість, відос­ла­на пе­ред кілько­ма міся­ця­ми, те­пер при­ня­та, бо ко­ли би бу­ла не при­да­ла­ся, то бу­ли би їй вже дав­но на­зад відос­ла­ли! Вза­галі во­на цілком спокійна в справі повісті, а пе­ре­ко­нан­ня, що пра­ця при­да­ла­ся, скріпи­ло її так в намірах відда­ти­ся зовсім праці на тім полі, що це ста­ло вже для неї ду­шею жит­тя.

Здалека доліта­ють до неї зву­ки дзвонів.

Вони по­ру­шу­ють її нині так чуд­но, мов якесь поз­до­ров­лен­ня, мов при­ма­на з дав­но за­бу­тих, напівка­зоч­них часів, в кот­рих жи­ло­ся щас­ли­во і в спокійній пиш­ності. В її серці за­во­ру­ши­ла­ся ту­га за жит­тям лю­бові. Пе­ред її ду­шу тис­ну­ли­ся кар­ти­ни з рідних сторін, ба­бу­ня, ма­ти, як зри­ва­ла їй тоді цвіти, і якісь інші погідні хви­ли­ни. О, як бур­ли­во ки­да­ла­ся во­на на все, що­би здо­бу­ти собі якесь щас­тя. Як відваж­но про­би­ва­ла собі путь, го­не­на не­зас­по­коєною жа­до­бою за чимсь дос­ко­нальшим, що­раз впе­ред і без три­во­ги пе­ред терпінням!

Так сто­яла во­на вже раз з туж­ли­вим сер­цем і гляділа ку­дись в да­ле­чи­ну. Тоді, як опус­ка­ла пишні го­ри бу­ко­винські і свою рідню, що­би ста­ти «собі ціллю»! Тоді ду­ма­ла во­на про «по­луд­не» і її ду­ша, ок­ри­ле­на ту­гою, нес­ла­ся до йо­го. Але те­пер? Відте­пер?

Так, як во­на тут сто­яла, гар­на, сон­цем об­ли­та пос­тать, бу­ла са­ма со­бою пиш­ною скінче­ною кар­ти­ною «по­луд­ня».

Усміхнулася на­раз в своїх дум­ках.

Це бу­ло не­мож­ли­во. Бу­ло не­мож­ли­во, щоб для неї і для її на­ро­ду не ви­би­ла та­кож го­ди­на по­луд­ня. Що­би вся їх си­ла не вис­тар­чи­ла на те, що­би в їх житті не за­ся­яли такі хви­ли­ни, котрі свідчи­ли би твер­до об їх здібнос­тях до са­мостійно­го існу­ван­ня і якійсь своєрідній красі, що не дається нічим притьми­ти. Це не­мож­ли­во, у них му­сить нас­та­ти по­луд­не!

Тоді змо­жуть жи­ти пов­но. Без утис­ку і хит­рощів, без лжі і ма­ло­душ­ності, і без не­на­висті.

Життя, яким во­на жи­ла досі, бу­ло якесь незріле. Бу­ло нап'ятно­ва­не клей­мом якоїсь не­дос­тачі й рабст­ва і бу­ло вип­ли­вом бруд­них обс­та­вин. Але во­на знає, що мож­на й інак­ше жи­ти; і во­на має по­чут­тя, що не впа­де ніко­ли більше ду­хом відте­пер. Той ви­хор, що пот­ря­сав нею так, що аж хи­та­ла­ся, здається їй яко­юсь кра­сою і не зни­щив пра­ва на якусь іншу бу­дучність. А ту іншу бу­дучність хо­че во­на собі ви­ро­би­ти пра­цею, їй ос­та­ла­ся лиш пра­ця, і во­на при­па­ла до неї цілою ду­шею…

Так, по­луд­не наспіє ще, по­ми­мо всіх ли­хих і во­ро­жих обс­та­вин, що пе­ресліду­ва­ла її і її на­род. На світі є ще си­ла, не зла­ма­на ще цілком. На світі є ще і лю­бов все­обійма­юча, не­са­мо­люб­на, в кот­ру во­на вірить і до послідньої хви­ли­ни жит­тя віри­ти бу­де…

Вона чує, як у ній ожи­ло оду­шевління і чи­нить її вдвічі сильною. Раз для неї, а дру­гий раз для то­го її