Ольга Кобилянська - Царівна, Ольга Кобилянська

та­ким же пок­ло­ном, що він замічає, що во­на йде в оцю «по­га­ну» ву­ли­цю са­ма, і то­му осміляється відпро­ва­ди­ти її…

Вона ста­ну­ла мов вко­па­на і, гля­нув­ши на йо­го, усміхну­ла­ся.

- Я дійсно са­ма, - про­мо­ви­ла якимсь здав­ле­ним го­ло­сом. - В ме­не не­ма ні вітця, ні ма­тері, ні бра­та, ні му­жа, котрі би ме­не про­вод­жа­ли, то­му маєте пра­во обид­жа­ти ме­не!

Вона тремтіла на цілім тілі від оби­ди, а йо­му зда­ва­ло­ся, що, про­мо­вив­ши тих кілька слів, ви­рос­ла йо­му по­над го­ло­ву. Во­на гля­ну­ла на йо­го з нес­ка­зан­ним ма­ло­ва­жен­ням, а відтак відвер­нув­шись, пішла далі.

Затяла зу­би і змор­щи­ла чо­ло, а очі шу­ка­ли зо­рис­то­го не­ба…

- Видиш, ба­бу­ню, ви­диш? - про­шеп­та­ла, і сер­це її за­боліло від нес­ка­зан­но­го жа­лю. - Чо­му во­но так? Чи то­му, що я, са­ма і що ме­не не бе­ре­же нічия лю­бов?

Повернувши до­до­му, зас­та­ла, від Мар­ка лист. Зди­ву­ва­ла­ся ним чи­ма­ло, бо від'їжджа­ючи, не обіцяв їй на­пи­са­ти ані од­но­го сло­ва, а во­на не про­си­ла йо­го о це. Пи­сав сум­но. Пи­сав, що ко­ли во­на одер­жить цей лист, він бу­де вже в до­розі до Індії. Що ся по­до­рож йо­му те­пер ду­же не­по­жа­да­на, бо хотів уже на­завсігди вер­ну­ти до Бу­ко­ви­ни, а ся до­ро­га, хоч як і ба­жав не раз по­ба­чи­ти землі над Ган­гом, відда­лить йо­го знов на час від йо­го най­миліших сторін. Во­на - ка­же - зди­вується, що він до неї пи­ше, од­нак він не мо­же поз­бу­ти­ся не­ми­ло­го чут­тя, буд­то­би їй лу­чи­ло­ся щось ду­же прик­ре. Від ча­су до ча­су до­но­си­ла йо­му Ок­са­на лис­тов­но, як йо­го «оди­но­кий то­ва­риш» про­жи­ває, але те­пер за­мовк­ла, а він не зно­сить не­пев­ності, тим більше, що не має надії вер­ну­ти над­то ско­ро до­до­му і пе­ре­ко­на­ти­ся о всім са­мо­му.

Він звер­тається пря­мо до неї і про­сить її о звістку про се­бе. Це зас­лу­жив він собі хоч би і тим, що сер­цем і дум­ка­ми про­бу­вав так час­то до­ма. Во­на, мо­же, не повірить йо­му, во­на та­ка не­довірчи­ва, але ко­ли він по­вер­не, тоді пе­ре­ко­нає її в щи­рості йо­го слів. Далі про­сить її не за­бу­ва­ти на йо­го, так са­мо, як не за­бу­ває гро­бу йо­го ма­тері; а на­томість він обіцяє їй по­див­ля­ти та­мош­ню кра­су при­ро­ди «з спо­ми­ном» на неї. Йо­му са­ме те­пер на душі так важ­ко, мов би йшов на смерть, хоч смерті не бо­яв­ся він ніко­ли. Чи во­на йо­го ро­зуміє? Він пи­ше до неї з та­ким довір'ям, як пи­шеться лиш до най­щирішо­го дру­га. І знов дальше, що він має для неї уз­би­рані пре­гарні мушлі, справдішні чу­де­са при­ро­ди, і ба­га­то інших ре­чей, кот­ри­ми прик­ра­сить кімна­ту «сво­го оди­но­ко­го то­ва­ри­ша», ко­ли по­вер­не. Що бу­де чис­ли­ти дні до при­бут­тя її лис­та, кількох ус­по­ко­ю­ючих щи­рих слів, бо на те­пер бу­де й з то­го рад і т. д.

Прочитавши цей лист, во­на не­мов з по­га­но­го сну збу­ди­ла­ся.

Він пи­сав так при­яз­но, а во­на? Що діяло­ся з нею ос­таннім ча­сом, чи не збо­же­воліла во­на? Бо­же, бо­же! в яку по­гань зап­лу­та­ла­ся во­на і при кім спи­ня­ли­ся її дум­ки, ко­ли тим ча­сом там­тий на морі був її од­ним-одніським при­яте­лем на світі!… Ні, то во­на з са­мо­ти бо­же­воліла, і її пал­ка ду­ша, що шу­ка­ла не­ус­тан­но за­нят­тя, спи­ня­лась і там, де бу­ла не­потрібною, їй встид­но, во­на бу­ла за­ма­ло гор­да, а на йо­го вінчан­ня не по­вин­на бу­ла йти!

Глузуючи з се­бе, усміхну­ла­ся згірдли­во і скло­ни­ла втом­ле­ну го­ло­ву на ру­ки, згор­нені навх­рест на столі. Ду­ма­ла над Мар­ком.

Написав, на­пи­сав! Са­ме те­пер, ко­ли бу­ла мов гро­мом по­би­та, втом­ле­на до край­ності і ко­ли чу­ла­ся нуж­ден­ною, мов та со­ба­ка. На­пи­сав! Її об­гор­ну­ло по­чут­тя вдяч­ності, і во­на при­тис­ну­ла йо­го лист май­же прист­рас­но до уст.

Коли б він тут був або ко­ли би був цілком не від'їжджав, то во­на бу­ла би щас­ли­ва і не то­ми­лась би яки­мись хо­роб­ли­ви­ми чувст­ва­ми. Вже сам спосіб йо­го бесіду­ван­ня мав у собі для неї щось ус­по­ко­ю­ючо­го; ох, пе­ред ним во­на би й по­хи­ли­ла го­ло­ву покірли­во і то не боліло би її!

Але що з ним? Чо­му з йо­го слів вид­ко та­кий сум, і чо­му йо­го пе­реслідує по­га­не пе­ред­чут­тя? Ко­ли та­кий чо­ловік, як він, за­го­во­рить туж­ли­во, то на тім му­сить щось бу­ти. Во­на вірить в пе­ред­чут­тя.

Він стоїть пе­ред її ду­шею жи­во, мов­би гляділа на йо­го. Май­же не­гар­ний, а з-по­за оку­ляр шу­ка­ють її йо­го ясні, до­пит­ливі очі. Він замк­не­ний, враз­ли­вий, на дрібниці бай­ду­жий, але суп­ро­ти се­бе стро­гий аж до жорс­то­кості, а за­ду­ма­ний так час­то!

Такий він.

Він жу­риться о неї. О бо­же, от­же о неї боїться хтось на світі! Во­на бу­ла б розсміяла­ся і зап­ла­ка­ла відра­зу, так усі стру­ни бу­ли в ній розст­роєні…

Вона йо­му на­пи­ше все, як він собі ба­жає, і ус­по­коїть йо­го…

Попросить та­кож, щоб дійсно зга­ду­вав її, ко­ли по­ба­чить кра­су та­мошньої при­ро­ди, ко­ли над ним засіяє зо­рис­те не­бо Індії і він, мо­же, бу­де глядіти в срібні хвилі Ган­гу. Він не знає, як її ду­ша ба­жа­ла кра­си і зміни, як во­на ба­жа­ла роз­мах­ну­ти хоч однісінький раз свої кри­ла цілком свобідно!

Розкаже йо­му все, не­хай він знає. Не­хай знає і те, скільки німих сліз про­ли­ла її ду­ша, скільки німих боїв пе­ре­бу­ла во­на, чор­них, мов ніч, від ча­су, як по­мер­ла йо­го до­ро­га ма­ти, а її одніська опікун­ка. Що їй до­дає охо­ти до жит­тя надія, що бу­де пра­цю­ва­ти для сво­го на­ро­ду пе­ром (він це знає), і не уто­не безслідно, як ти­сячі інших, подібних до­лею до неї. Відтак спи­тає, чо­му не ве­се­лий; що, впрочім, во­на йо­му вірить, ко­ли це пи­ше (адже во­на йо­му все віри­ла!), але що і їй не ве­селіше. Во­на тут са­ма, при­ко­ва­на ти­ми не­ви­ди­ми­ми кай­да­на­ми, що звуться обс­та­ви­на­ми, до од­нос­тай­ності, і по­би­вається і чис­лить дні, котрі ми­на­ють без по­во­ро­ту, не ли­шив­ши по собі їй сліду. Він, пев­но, вже пійме при­на­ду та­ко­го жит­тя. Але во­на не хо­че жаліти­ся, не­хай же і він не жа­лує її…

За мушлі дя­кує йо­му, але чим віддя­читься во­на йо­му за йо­го пам'ять?

Роздумуючи так, засіяли різні спо­га­ди в її душі з ча­су, як жи­ла йо­го ма­ти і як про­бу­вав тоді до­ма.

І не зна­ти, чо­го му­чи­ли­ся обоє (він і во­на) ча­сом так по­га­но! Він був гор­дий і глум­ли­вий, а во­на хо­лод­на суп­ро­ти йо­го, хоч не раз сер­це з жа­лю їй мліло! Та все вже ми­ну­ло. В неї кінчи­ло­ся все ско­ро і в один спосіб, але з всіх її знай­омих то­ва­ришів і то­ва­ри­шок ос­тав­ся він їй най­вірнішим. Про­бу­ва­ючи там в да­ле­ких сто­ро­нах, не за­був її, розвіду­вав­ся че­рез дру­гих, як жи­ве і