Влад Землянин - Амба. Том 1. Втеча

Надвечір попереду щось затемніло. Пройшовши трохи, втікачі завмерли. Ліворуч, праворуч і спереду простяглася мертва тайга. Чорні дерева нерухомо застигли в скорботному мовчанні. Навіть вітер не порушував позбавлену життя й барв обвуглену порожнечу.

– Хмир болотний! Раніше не здогадався, – першим порушив мовчання Макар. – Звір від вогню тікав… Тому й сліди в один бік…

– У нашому приладі несподівана поломка? Скільки буде потрібно часу на ремонт? – Проф зовні не видавав хвилювання.

– Звідки знаю! Якою стороною обходити згарище? – Хлопець кивнув головою на обгорілі дерева. – Вогонь ішов майже прямо.

– А чи не повернутися нам у зону дії приладу?

– Втрачати п’ять діб…

– Перепрошую, чому п’ять?

– Два-три дні в один кінець, потім в іншій. А небо он яке – дна не видно! – Макар знав: така блакить у цих краях настає тижнів за три перед морозами, а їм ого-го-о скільки пиляти до залізниці.

– А може, навпростець поканаємо? – Маестро з надією подивився на Амбу. – Джерела в той бік. Може, рибку здобудеш? Від ягід…

– А навпростець, то й без ягід залишишся. Скільки вона горіла? День? Тиждень? Місяць? До людей звідси не близько – отже, сніг із дощем погасив вогонь. Вітер гнав полум’я від нас під кутом, тому й диму не бачили, – Макар знову оглянув кілька обгорілих верхівок. – Обходитимемо праворуч, від табору подалі. Йтимемо засвітла.

– Покемарити б… – Почав було Маестро, але відразу покірно поплівся слідом за Профом і Макаром.

Незважаючи на піст, ішли хутко. Без їжі днів через три-чотири зовсім охлянуть. Щоправда, залишилася банка консервів, його НЗ; завтра зранку, мабуть, відкриє й розділить на два дні. Потім знову доведеться перейти на ягоди. Йтимуть, доки стане сили, а тоді відступлять від згарища. Від спогадів про банку залоскотало в носі, здалося, що почув запах м’яса. Макар глибоко зітхнув, але м’ясний запах лише змішався з нудотним запахом згарища. Захотів відразу відкрити банку й з’їсти все самому до останньої блискітки жиру.

…І потягнулися, незважаючи на осінь, короткі ночі та нестерпно довгі дні; дні, коли кожен наступний, усупереч законам природи, вдвічі довший від попереднього. Втікачі прокидалися до світанку. Підігрівали приготований із вечора листяний чай і вирушали вперед. Макар, поступово відриваючись від супутників, ішов усе далі. Знав, тут, на кордоні життя й смерті, ніхто не заблукає: ліворуч чатувала обвуглена порожнеча, а праворуч – зелена, місцями підрум’янена тайга. І в цій випадковій символіці – своя сувора правда. Усе залежало від швидкості, сліпого випадку або очманілого звіра. Два дні тому, підв’язавши штани мотузкою, втікачі зварили шкіряні ремені; тепер їли ягоди, кору молодих осик, іноді коріння, гриби…

Майже опівдні, зазвичай біля річки, тайговик зупинявся, розпалював багаття й знову кип’ятив чай. Доки збирав ягоди та перевіряв, чи немає в річці риби, підходили Проф та Маестро. Вони відразу падали біля багаття й, обпікаючись, жадібно пили чай із жерстяних банок; потім неохоче живилися ягодами. Поступово в роті ставало гірко, язик шершавів, як наждак. Деякий час утікачі нерухомо сиділи біля багаття, чи то думали про щось своє, чи то вслухалися у сумні шерехи.

Осінь зривала з тайгової королеви святкове вбрання, попереджаючи про прихід своєї старшої сестри. Незабаром модрини згаснуть, потьмяніють, виставлять про людське око чорне, окостувате суччя… Передихнувши, Проф не звертав ні на що уваги, ретельно, як і завжди, підправляв бороду й вуса. У перші дні втечі «похідна перукарня» дратувала, але зараз Макар подумки дякував Профові. «Перукарня» не додавала сил, але приховано стверджувала – ще не все втрачено.

Із закриттям «перукарні» закінчувався відпочинок. Поївши ягід і випивши чаю, обидва злодії відразу за Макаром важко підводилися й пленталися за ним. Із кожним днем почуття голоду притуплялося; наставав постійний, докучливий, як нежить, тупий біль, коли безупинно пече під грудьми та нудить, коротшає крок і частіше спотикаєшся на рівному місці, а при різких рухах і нахилах паморочиться в голові.

– Амбо, а ще не знайдеться баночки в твоєму загашнику? – протягнув Маестро. У його голосі чулося стільки надії, що юнакові захотілося збрехати…

– Їсти багато шкідливо. Краще заспівайте, – ліниво запропонував Проф.

Проф із Маестро помирилися того ж вечора, мовляв, провина не стільки їхня, скільки Амби, якого поки що терпітимуть.

Ще в таборі Маестро співав злодійські пісні, пісні на один мотив, інколи з матюками й непристойностями, але притягальні своєю безутішною тугою, яка незрозумілим чином полегшувала душу, відносила в нікуди разом із натугою пісні й сум слухачів. Юнак не вслухався в слова. Чужа мелодія поступово затихала, іноді й зовсім зникала, змінювалася наспівно-протяжними піснями, з якими виріс, які наспівувала мати, а потім дід із бабунею, тужачи за тими місцями, де вперше з’явилися на світ і куди часто слідом за листами поривалася душа.

Пісні – єдине, що залишилося від України. Тут, на кордоні, й мову потихеньку забували. Тужили старі за рідним краєм. Усе хотіли вибратися в гості, та проклятуще життя не відпускало. То одне заважає, то ще якась напасть. Так і дочекалися війни.

Сумувала за рідними місцями й Галина Василівна, але після Перемоги залишилася на кордоні. Сподівалася на повернення чоловіка. Жила самотньо, проте ситно. Пригадувала молодість, місто, де відразу після школи вийшла заміж, народила Макара. Пелюшки, домашні турботи – не до спеціальності. Доки до містечка не підійшли фашисти, працювала при народному театрі в бібліотеці. Там же грала в спектаклях – відводила душу. Вечорами, чекаючи чоловіка, часто наспівувала синові пісні, під які він міцно засинав.

Під час утечі, особливо в останні голодні дні, Сергій співав майже щовечора, спочатку злодійські, а потім усе частіше старовинні народні пісні, яких майже ніхто з них не знав.