Влад Землянин - Амба. Том 1. Втеча

«Амба» Влада Землянина – це роман, який понад чверть віку чекав свого читача і часу, не втративши при цьому актуальності та кровного зв’язку з минулим і майбутнім. Часу дивного, з подіями жахливими. Часу, який мало хто правильно розумів. І найголовніше – часу, який не став уроком для більшості з нас… На розсуд читача пропонується перший том роману під назвою «Втеча». Влад Землянин (Володимир Карпенко) – автор 14 книг, лауреат літературної премії імені Володимира Короленка НСПУ та премії імені Володимира Малика.

Влад Землянин
Амба
Том перший. Втеча

Це не роман про табори, а про людей загалом.

Іван Дзюба
Слово про автора
Твердіше За Алмаз

Геологи не сумніваються: у живій та неживій природі найміцніший – алмаз. Його твердість за спеціальною таблицею – 10 одиниць.

Книгу «Твердість одинадцять» я вперше прочитав у рукопису. І було це тридцять із гаком років тому[1]. Саме тоді мене, в ту пору дев’ятнадцятирічного, доля звела з Володимиром Карпенком.

Учорашнього геолога волею безглуздого випадку життя викинуло на узбіччя. Та й саме життя його після укусу енцефалітного кліща деякий час тліло вуглинкою, вкритою попелом. У 26 – інвалід праці другої групи. Під питанням опинився сенс самого буття: задля чого жити, якщо немає можливості займатися справою, якій присвятив юнацькі мрії.

Та про все це я довідався пізніше. Як і про те, що книга-рукопис – лише фрагмент великого роману. Жалісливе співчуття не властиве натурі колишнього геолога. Він не розповідав докладно про раптовий тектонічний розлом, який розбив його долю на дві частини. До моменту нашого знайомства в Полтавському літоб’єднанні він остаточно визначив, якою стежкою продовжувати шлях, якою має бути подальша його доля. Ризикну сказати – головною.

З’ясувалося, з далекого «відлигового» 1965 року він уже писав свою «Амбу». І чверть століття тому (1971 року) я став одним із перших і небагатьох читачів цієї незвичайної для того часу книги. Як і «Твердість одинадцять», вона приголомшила мене. Тому що письменник наважився через долі табірників-зеків показати жорстокість Системи (1965–1971 роки), яка «чавунною силою» МАХОВИКА перемелювала «людський матеріал» нашої новітньої історії. Сам же автор здавався мені неймовірно відчайдушним ди-сидентом, хоча він, цілком зрозуміло чому, не визнавав цього тоді, але не погоджується з цим і тепер, стверджуючи, що завжди писав правду життя.

Згадані книги і сьогодні читаються на одному подиху. У тому, що їх, можливо, хтось сприйматиме менш гостро і болісно, ніж у ті роки, коли ще не передавався голосами з-за «бугра» «Архіпелаг ГУЛАГ» Олександра Солженіцина і не побачила світу табірна проза Варлама Шаламова, невинні автор та його твір.

Але, як мовиться, немає пророка в своїй вітчизні… Та й на що міг розраховувати невідомий письменник-початківець із провінційної Полтави, беручись за ТАКЕ?! Напевно, самому ж Володимирові Карпенку потрібно було не тільки розповісти про те, з чим довелося зіткнутися на тайгових стежках, у глухомані, але й довести насамперед самому собі: так, він може! А те, що відмовляли у друці – так він же творить не заради миттєвого визнання, коли «балом» править МАХОВИК. Автор «Амби» писав та навчався в Москві на відділенні прози Літературного інституту імені Горького при Спілці письменників колишнього СРСР.

І його дипломна робота після копіткої праці «ножиць» стала фрагментом «Амби» (книга «Втеча»), яка на той час отримала чимало схвальних відгуків і… порад заховати рукопис подалі від гріха.

І потекла річка часу…

…Книги Володимира Карпенка прийшли до читача зовсім недавно – з 1990 року. Через п’ять років – він уже член Спілки письменників України.

Можливість видрукувати свою головну працю в повному обсязі, здається, з’являється лише зараз. Подякуємо ж і ми тим, хто в наш смуто-акулячий час (за визначенням автора роману) дав життя книзі, гідно оцінивши її долю. І самого письменника…

Шановний читачу! Ви читаєте перший том твору, який понад чверть віку чекав свого читача і часу, не втративши при цьому актуальності та кровного зв’язку з минулим і з майбутнім. Часу дивного, з подіями жахливими. Часу, який мало хто правильно розумів. І найголовніше – часу, який не став уроком для більшості з нас…

Хай будуть почуті ті, кого відвідало ОСЯЯННЯ!

Володимир ДЕНИСЕНКО