Влад Землянин - Амба. Том 1. Втеча

– Звідки такі? – Не витримав якось Макар.

– Звідкєда-звідкєда? – почав звично Маестро, потім замовк, проковтнув тугий клубок у горлі й видавив: – Мати й бабця навчили. Кращими співухами вважалися. Та й пахан пісню поважав. Товариші з фронту писали, що загинув батько, коли співав на привалі, – випадкова куля знайшла…

– А родом ти звідки?

– Звідкєда-звідкєда, – раптом злобливо перебив Маестро. – Оттудова, откєдова й ти. З того самого місця, сискар лягавий…

Маестро раптом підскочив, вилаявся так, як Макарові ще не доводилося чути, і пішов від багаття в ніч. Розчинився в ній, ніби канув у безодню…

– Помер Маестро, – прошепотів Пахан.

– Як це помер? – Макар здивовано втупився у Профа. – Он як співає.

– Коли вчений втрачає розум – він стає не лише марним для науки, але й небезпечним, – тихо, із сумною твердістю пояснив Проф. – А Маестро, на жаль, задурів… Доспівався… Відспівався корєшок…

Зовні Проф тримався спокійно, хоча й сам хотів рвонути в тайгу. Спогади Маестро, як міраж, розбудили напівзабуті видіння, про які не любив, не хотів згадувати.

На людях батько ніколи не пив, не бешкетував; його вважали справжнім чоловіком, якому можна вірити й довіряти. І роботу свою знав чудово. Слюсаря-самородка господарі завжди шанували. Батько ішачив від зорі до зорі, люто брався за будь-яку роботу, а вечорами діставав кубушку й перелічував важкі п’ятірки та десятки, що відливали тьмяним жаром, підраховував, скільки ще треба дозбирати, щоб самому розпочати справу.

Минали роки. Кубушка важчала. Важчав і язик батька. Полюбляв слюсар увернути в розмові вчене слівце, рвався в господарі й люто ненавидів освічених «ентелегентних» людей, «кровопивць і неробів», яких треба частіше гарненько патрати й випускати кишки. «Уміє, сволота, жити. Умеють обставити хату, вирядитися, а головне – говорять; ти токо, Сарахвиме, послухай, якими словами кидають, точнісінько матюкаються. Звідкіля таких слів нахапалися? Слова – вони головніше від одежини! Тому, як не вбереш нашого брата, а роззявиш пащу-хавало…» – Батько безнадійно махав рукою, мовляв, і так усе зрозуміло… Небагато залишалося слюсареві до того дня, коли сам буде господарем. Запримітив майстерню по серцю. Прицінився. Давно купив тростину й капелюх-котелок. Збирався замовляти трійку – справжній панський костюм. А тут – спалахнула війна; потім революція, громадянська, банда – там новоспечений господар і склав голову, а синові залишив гарячий блиск кубушки, ненависть, тростину, капелюх-котелок. Із малолітства Серафим почав давити «ентелегентних» синків, а коли підріс, то в пам’ять про батька патрав гаманці «неробів», потім і кишки випускав. З кожним роком ненависть до світу множилася, міцніла, Серафим перетворився на Сера, а Сер-професор – на Профа…

Ніколи й нікому Проф не розповідав про батька. Навіть на самоті відганяв думки про те місце, яке називають теп-лим словом «дім», де не материнська, а батьківська важко-мозолиста рука здавалася ніжною, доброю. Уже багато років Проф вважав, що в нього ніколи не було не лише домівки, але навіть батька з матір’ю. Щоправда, коли торкався шматка заліза, у душі щось зрушувалося, у грудях теплішало від холодного металу, і він крізь туман часу бачив батька з інструментом у руці. Очі слюсаря примружувалися, звужувалися, зморшки на обличчі розгладжувалися; він ставав ніби вищим зростом, а з напіврозкритих губ зривалися слова лише йому зрозумілої урочисто-переможної пісні.

Не тільки він, Серахвим-хлопчисько, полюбляв у такі години стояти поруч із батьком, але й мати, часто закинувши справи, милувалася чоловіком. Батько, мов зважуючи на долоні, погойдував заготовку, розглядав її з усіх боків, іноді обнюхував, навіть пробував язиком, і лише потім брався за роботу. Під неквапливими рухами шматок металу поступово набував задуманої форми й перетворювався не просто на потрібний комусь виріб, а на справжній витвір мистецтва.

Як і чому йому передалося відчуття металу, Проф не розумів, але, взявши в руки залізяку, відчував за вагою, за структурою зерна, а тим паче за звуком, підійде заготовка для справи чи ні. За все життя, не рахуючи дитячих років, урка, а згодом Пахан не зробив для людей жодної потрібної й корисної речі – лише злодійський інструмент та ножі виходили з-під його вмілих рук. Надійний, класний інструмент. Око й рука підказували, який потрібно вибрати вигин або кут заточення для фомки, те ж чуття диктувало форму ножа й товщину леза; ніхто не міг краще за нього загартувати клинок, щоб він був одночасно пружним, твердим і гнучким, щоб ним можна було поголитися й перерубати цвях, спіймавши лезом лише малопомітну вм’ятину.

Усі ножі й тростини-стилети для себе Проф майстрував власноруч. Дуже рідко, як нагороду, міг виготовити красень-ніж «учням і послідовникам», але траплялося таке не часто, а сам ніхто не наважувався попросити Пахана про безцінний подарунок. Чимало ножів вийшло з його рук, але жоден не був схожий на попередній. Тільки в стилетах й у відкидних ножах кнопки-запобіжники спуска пружини скрізь були однакові, та чужа людина не могла визначити й знайти їх у хитромудрих візерунках та заклепках рукоятки.

Батько усе життя мріяв про свою майстерню. Проф же завжди тужив за жінкою. За справжньою, вірною і відданою, як табірний пес, тією єдиною жінкою, яка чекатиме, зустрічатиме й дивитиметься, як мати на батька під час роботи, такими ж очима; захоплюватиметься та любитиме не за ганчірки, камінчики або монети, а за…

На цьому мрії завжди закінчувалися. Сам не знав, за що не зустрінута ще жінка повинна по-материнському, по-собачому вірно й безкорисливо чекати. Можливо, там, у вільному житті, він і став би знаменитим «бобром», великим цабе. Напевно, став би. Пахан у зоні – той же директор на заводі або генерал в армії. Непросто із «шісток» пробитися на верхотуру. Сили та жорстокості замало.

Десь над головою залунав звук невидимого за кронами дерев літака. Профові здалося, що особистий водій відчинив дверцята ЗІЛа і чекає, доки він вийде з машини, потім