Топ популярних книг за місяць!
Knigoed.Club » Сучасна проза » Буба : мертвий сезон 📚 - Українською

Барбара Космовська - Буба : мертвий сезон

1 431
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку "Буба : мертвий сезон" автора Барбара Космовська. Жанр книги: Сучасна проза.
Книга «Буба : мертвий сезон» була написана автором - Барбара Космовська. Читати онлайн безкоштовно в повній версії. Бібліотека популярних книг "Knigoed.club"
Поділитися книгою "Буба : мертвий сезон" в соціальних мережах: 

Здається, весь світ змовився проти Буби. Коханий Мілош захопився чарівною Ребеккою, немає поруч найкращої подруги, і навіть дідусь поринув у віртуальний світ інтернет-чатів. Мама, як завжди, зайнята власного кар'єрою й постійно перебуває поза домом, а старша сестра регулярно поривається розлучитися зі своїм чоловіком.
Якось, вигулюючи собаку, Буба знайомиться з паном Клеменсом, котрий розповідає їй сумну історію свого картярського програшу. Ніхто не здатен виграти в бридж у зловісного Юзефа на прізвисько Сталін. Хіба тільки Буба.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 ... 47
Перейти на сторінку:

Барбара КОСМОВСЬКА

БУБА: МЕРТВИЙ СЕЗОН

МАРТЕНСИ НА ПЕНСІЇ

Усі, хто останнім часом зустрічав Бубу, вдавали, немов дивляться на неї, але нічого не помічають.

— Ти трішечки погладшала, — казали одні, зупиняючи погляд на Бубиних джинсах.

— Здається, ти схудла, — приглядалися інші.

— Погарнішала.

— Змарніла.

— Ти витягнулась, — стверджував дехто, ніби всупереч тим, які зауважували:

— Ти, Бубо, узагалі не змінилася…

Буба ввічливо погоджувалася з усіма вироками, які стосувалися її тіла, але під силуваною посмішкою приховувала гірке розчарування людською короткозорістю. Бо знехотя зазираючи в дзеркало, дівчина бачила там лише неймовірний смуток, настільки помітний і невідступний, що його неможливо було ні з чим порівняти.

Смуток, як і Буба, найкраще почувався в її товаристві, щільно вкритий клаптиковою ковдрою. Так вони й лежали разом цілими годинами на Бубиному ліжку.

— Ти ж не можеш отак вилежуватися до смерті, — сказав якогось дня дідусь.

Старенький звертався до веселої, барвистої ковдри, з-під якої з одного боку видніло розкошлане волосся, а з іншого — пара босих ніг у джинсах.

— Кажучи про смерть, я мав на увазі, звісно, власну, — з гідністю докінчив дід. І хоча голос його затремтів, зіщулена під ковдрою постать навіть не ворухнулася.

— Сум за тобою розбив моє серце так само, як твоя мама розтрощила наше улюблене крісло, «Людовика», — дідусь поринув у приємні спогади. — Пригадуєш цю картину? Марися міряє черевички й раптом — бух! Що я тоді сказав? Ага! «Навіть малі черевики можуть зламати „Людовика“». Дуже я тоді недоречно засміявся, — дідова інтонація зробилася повчальною. — Народна примовка каже: «Не смійся, ледащо, із чужого нещастя». Мудрець, який виголосив ці золоті слова, безсумнівно мав на увазі мене…

Але навіть це відважне зізнання не зворушило дівчини під ковдрою.

— Жоден лобуряка не вартий, аби за ним стільки плакали! — старий вочевидь утрачав терпець. Він сів на краєчку ліжка, нервово смикаючи вуса. — Ну, хіба що я, — додав дідусь сумирно. — Бо треба тобі знати, що я не одну жіночку довів до сліз. Ах, які ж то були чудові часи… Така собі пані Леонтина, дружина адмірала Концева… Я познайомився з нею на мисливському балу…

Від солодких спогадів його відірвало тихе схлипування.

— Мушу тобі сказати, — пожвавішав дід, — що жінки, яких я покидав, втрачали і розум, і справжнього мужчину. А ти втрачаєш глузд через жевжика з біноклем!

— Ніякий він не жевжик! — почувся з-під ковдри слізний протест.

— Як це ні? — обурено відгукнувся дідусь Генрик. — Хлопчисько, який у своєму житті не зіграв жоднісінької партії в бридж? Тоді хто ж на твою думку жевжик?

Дідові важко було впізнати свою онуку в цьому клубочку, закутаному ковдрою. Минав тиждень, відколи шляхи Мілоша та Буби зовсім розійшлися. Щоправда, Буба ще декілька разів намагалася наблизитися до Мілошевої стежки. Але відтоді, як побачила його із цією іншою, з архітектурного відділення, худенькою, у химерному береті, Бубині мартенси перестали бігати колишньою, спільною доріжкою. Вони стояли в кутку коридору і, ніби двійко старих пенсіонерів, узагалі більше не виходили з дому.

— Бубо, озвися нарешті, бо мене починає мучити сумління через усіх отих жінок, яких я покинув! — дідусь удавано схлипнув.

— Ненавиджу його… — почувся з-під ковдри притлумлений голосок.

— Слава Богу! — зрадів дідусь. — Нарешті якісь прояви людських почуттів! — захоплено вигукнув він. — Це просто чудово, дорогенька, що ти його ненавидиш, бо Маньчаки саме нині приходять зіграти партійку… Не можна, щоб вони нас застали отаких! Не програвати ж нам через дуркецала, який перетворив чемпіонку Польщі на плаксиву дівулю! Через мій труп! — не вгавав дід.

Слою «труп» негайно зворохобило його уяву, і старий знову заходився розмірковувати вголос.

— А уявляєш собі мій похорон? У розквіті віку? Якщо вже говорити про квіти, то знаючи твоїх батьків, можна здогадатися, що від них я їх точно не дочекаюся. Ну, хіба якогось гарненького букетика від тебе, — визнав дід. — Ти, Бубо, не така. Упевнений, що ти мені й колоду карт кинеш у труну. Тому відразу попрохаю, аби на зворотному боці були ті панянки з календаря, який я нещодавно гортав у книгарні…

Дідусь, певне, зворушився, бо голос у нього небезпечно здіймався й завмирав. Як на сцені. І в кімнаті раптом стало підозріло тихо. Хоча Буба й не позбулася сумного настрою, проте вилізла з-під кольорової ковдри й глянула на діда почервонілими очима.

— О-о-о! Ось ти де! — зрадів пан Генрик. — Мій Кроличку! Ну, моя люба, — розчаровано озвався він за мить, — навіть Маньчакова не виглядала так жахливо, коли її покинув «коханий Вальдусик». Мені прикро це казати, але вона здавалася наче гарнішою за тебе…

— Мілош, певне, такої самої думки, — Буба вже приготувалася до нової хвилі розпачу, але її наміри випередив дзвоник у двері.

— Цей твій Мілош узагалі не думає, це, по-перше. А, по-друге, причепурися трохи, перш ніж Маньчаки почнуть висловлювати нам свої співчуття!

— А що це так смачно пахне? — долинув до Буби й дідуся Генрика голос пані Віолетти. — Вальдеку, ти відчуваєш те саме, що і я?

— Авжеж, це запах нашої перемоги! — гаркнув дід і рушив назустріч ворогові.

* * *

Того дня на Бубу чекали самі неприємності.

— Бубо! Ти останнім часом так змарніла! — привітала її Маньчакова, поправляючи свою нову косу.

— Ого, якого хвоста ви почепили! — дід лише зараз помітив чималий вузол на потилиці гості.

— Це моє волосся, любий пане, — скривилася пані Віолетта.

— Волосся так швидко не росте, — заперечив дід, тасуючи карти. — Щоправда, у мене був товариш у війську, полковник Сермяга, який теж заростав, наче мавпа, але в порівнянні з вами це дрібниці.

— Це, пане Генрику, шиньйон, — Маньчакова розгнівано відкопилила губи. — Така прикраса коштує більше, ніж невеликий «Фіат», — додала вона з апломбом мільйонерки.

— Що ви кажете? — дід аж на виду змінився. — То «Фіати» вже зовсім нічого не варті стали, — зітхнув він. — А шкода. Я патріот, і мені прикро, що наш «Фіатик» вартий стільки ж, скільки фунт клоччя. Бубо, починай, — нагадав старий, підморгуючи онуці.

Попри Бубині зусилля, Маньчаки виграли всі партії.

Лише Бартошовій вдалося припинити муки за зеленим столиком, повідомивши, що обід подано.

Гості з радістю покинули карти. Мало того, що за ними залишився переможний запис у дідовому нотатнику, то вони ще й нагодилися на смажену качку, оздоблену, як і годиться, віночком червоної капусти.

Батько терпляче чекав на цю качку тиждень, а Маньчаки — жодної хвилини.

— Від капусти в мене здуття, — скривилася пані Віолетта, викладаючи на тарілку рум’яне стегенце. — У Вальдусика теж, — додала вона, відрізуючи наступну ніжку.

Дідусь сумно провів поглядом найкращі

1 2 ... 47
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Буба : мертвий сезон», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Буба : мертвий сезон"