Уляся Смольська - Назавжди, Уляся Смольська

          Мені було дивно, що до мене звертаються на «ви», тому я промовила:

          - Давайте, краще на «ти». – попросила я, і вона ствердно кивнула.

          Я подивилася на Леона і він, здогадався, що я не зрозуміла про що вона говорить.

          - Оксана Романівна буде допомагати тобі і консультувати тебе в усіх питаннях. – пояснив він. – Щоб справлятися тут з усім, тобі потрібен помічник, який добре знається в цій сфері. Кращого спеціаліста годі шукати.

          - Леонід Ярославович, Ви перебільшуєте! – сором’язливо сказала вона. – Вибачте, та я гадаю що я тут зайва. – Вона поставила шампанське і коробку на стіл. – До зустрічі! Діано, приємно було познайомитись. Вітаю вас зі святом! – Щиро посміхаючись промовила Оксана Романівна й попрямувала до виходу.

          Коли за нею зачинилися двері, я подивилася на Леона, посміхнулась і сказала:

          - Це най екстремальніший з усіх сюрпризів, що колись ти для мене влаштовував.

          - Ти пробачиш мене? – з надією в голосі, спитався Леонід, дивлячись мені у вічі.

          - Вже пробачила. – відповіла я.

          Щаслива посмішка засяяла на його обличчі. Він підхопив мене на руки і закружляв довкола себе, радісно сміючись.

          Наступного ранку я прокинулась від мелодії телефону, яка наполегливо долинала з динаміку.

          «Блін! Сьогодні ж вихідний!» - подумки промовила я. Невже я забула вимкнути будильник?

          Рукою намацавши мобільний на тумбочці, я поглянула на екран. На годиннику була восьма ранку. Дзвонила Юлька.

          - Алло. – сонним голосом промовила я.

          - Привіт, сонько! – сміючись привіталася вона.

          - Я тебе ненавиджу! – жартома промовила я, встаючи з ліжка.

          - А-ха-ха-ха! – Юлька голосно розсміялася. – Я тебе теж люблю, ага! – промовила вона, сміючись.

          - Чого ти так рано дзвониш? – потираючи очі, запитала я.

          - Я просто не можу терпіти, щоб не поділитись з тобою новиною! – З азартом в голосі вигукнула вона. – Ти там сидиш? Лежиш? Кароче, сядь! Бо в мене є новина, яка просто валить з ніг!

          - Не томи, розказуй! – попросила я її, з цікавістю чекаючи на розповідь.

          - Ми вчора з Джоном святкували День Закоханих в нашому клубі. Ну, в тому, що ми завжди зависаємо. Ну, одним словом. Коли включили мєдляк, він взяв запросив мене на танець і знаєш що? – Юлька ледь стримувала емоції, розповідаючи мені це.

          - Тебе знудило посеред танцювального майданчика? – жартома спиталася я і розсміялась.

          - Ти коза! – обурилась Юлька, але теж розсміялась. – Ні, ти не вгадала. Посеред танцю діджей направив на нас прожектор, приглушив музику і сказав у мікрофон: «Тепер твій вихід, друже!». Кароче, Джон запропонував мені вийти за нього заміж! – прокричала вона мені в трубку.

          - Офігіти! – вигукнула я. - Ти мене не дуриш?!

          - Блін, Ді! Вчора був день Валентина, а не перше квітня. – промовила вона, сміючись.

          - Це дійсно шокуюча новина! – сказала я. – І що ти відповіла йому?

          - Я погодилась! – вигукнула Юлька. – Діана, я виходжу заміж! Повірити не можу!

          Закінчивши розмову з подругою, я вийшла зі спальні. На кухні мене чекав Леон. Він заварив мені кави і лагідно поцілувавши мене, присів поруч.

          - Як спалось? – запитав він і запустив пальці мені в волосся. Я замружилася від задоволення.

          - В твоїх обіймах солодко спиться. – відповіла я, танучи від його дотиків.

          - Думаю нам потрібно поїхати на відпочинок. – Його слова змусили мене розплющити очі.

          - Зараз? – здивовано запитала я, дивлячись на Леона. – А як же навчання?

          - Не тепер. Після того, як здаси сесію. – відповів Леонід. – Що скажеш?

          - Я не проти. – сказала я і зробила декілька ковтків гарячого напою. – Є пропозиції? Чи ти вже обрав куди ми поїдемо?

          - Ні, залишив це для тебе. – Він поцілував мене за вушком і посміхаючись додав: – Маєш цілих три місяці, щоб обрати.

          За навчанням і організацією роботи в салоні я не помічала, як швидко пролітають дні. Минув лютий, промайнув березень. Весна змушувала природу відновлювати свої сили, вдихаючи в усе довкола свіжий подих.

          Я із задоволенням облаштовувала свій магазинчик, скуповуючи різноманітне обладнання й приладдя. Оксана Романівна дуже допомагала мені, вводячи в курс справ і даючи важливі підказки. Ми з легкістю знайшли спільну мову і наше спілкування було на рівні дружніх відносин. Мені прийшлось багато в що вникнути, ознайомитись з нюансами ведення бізнесу і документальними тонкощами.

          В кінці квітня ми з Леоном поїхали на декілька днів погостювати до моїх батьків. Ми вирішили, що відсвяткувати Пасху в колі рідних і друзів буде хорошим варіантом. Великодні свята минули занадто швидко і ми змушені були повертатися в Київ. Мені не хотілось їхати. Тут я відпочивала від суєти великого міста. Шалений ритм життя в столиці іноді стомлював мене і лишень Леонові обійми додавали мені наснаги й сил.

          Нарешті настав травень, який приніс з собою довгоочікуване тепло. Сонце поступово нагрівало землю, вечори ставали менш прохолодними, а дні довшими.

          Я з радістю споглядала на зоряне небо, за яким неймовірно сумувала всі попередні місяці. Щовечора я проводила час на балконі, укутуючись в плед і насолоджуючись теплими обіймами Леона.

          - Діана, ти вже обрала куди ми поїдемо відпочивати? – запитав мене Леонід в один з таких вечорів.

          - Так. – відповіла я, дивлячись на нього. – Я б хотіла повернутися в Італію. Щоб роздивитись її не поспішаючи. Побачити ту Італію, яку знаєш ти.

          - Прекрасний вибір, крихітко. – промовив Леон, цілуючи мене.