Уляся Смольська - Назавжди, Уляся Смольська

          - Куди ми їдемо? – не в силах більше мовчати, запитала я.

          - Зараз побачиш. – На мить він перевів на мене погляд і знову зосередився на дорозі.

          - Явно що не в ресторан. – намагалась пожартувати я, хоча мені було зовсім не весело.

          - Крихітко, я б любому вигляді пішов з тобою в ресторан. Навіть, якщо б ти була в піжамі й тапочках з Хеллоу Кітті.

          Його фраза змусила мене посміхнутися і мені трохи полегшало на душі.

          Ми мовчки їхали по вечірньому Києві. Я дивилась у вікно на засніжені вулички. Леон не зводив погляду з дороги, вправно керуючи автомобілем на швидкості.

          Він виїхав на проспект Пермоги і невдовзі пригальмував біля великого торгового центру. Припаркувавши авто, Леон заглушив двигун і повернувся до мене. Легким рухом, він стягнув з моєї шиї шарф і дивлячись на мене впритул, запитав:

          - Ти довіряєш мені?

          Його запитання змусило мене завагатися. Якби він задав його декілька днів тому, я б без роздумів відповіла «так». Та тепер я змушена була подумати, перш ніж дати відповідь.

          Розум кричав, що йому не варто вірити. А серце переконувало мене в протилежному.

          - Так. – відповіла я, прислуховуючись до серця.

          - Заплющ очі. – Він пов’язав мені поверх повік шарф, а сам вийшов з машини.

          Леон допоміг мені вибратися з авто і тримаючи за руку, вів за собою. Я не знала куди ми йдемо і що на мене чекає. Я просто йшла за тим, кого кохаю і вірила йому.

          Його кроки стихли і я теж зупинилась. Він підійшов впритул до мене і обережно розв’язав шарф, знімаючи його з очей.

          - Кохана, вітаю тебе з днем Святого Валентина. – промовив Леонід і відступив в бік. – Це мій подарунок для тебе.

          Я стояла навпроти таблички, на якій красивими літерами було виведено: «Салон-магазин дизайнерського одягу». Скрізь велику скляну вітрину я побачила, що середина приміщення вщент заповнена повітряними кульками у формі сердець. Червоні й рожеві, вони легенько похитувались під стелею, наче легкий вітерець загравав із ними.

          - За цими дверима знаходиться крамничка, де ти зможеш втілити свої дизайнерські задумки в реальність. – почула я голос Леоніда. - Вона твоя.

          Моє здивування не мало меж. Я не могла зібратися з думками. Вони влаштували в моїй голові шалені скачки, наче на родео.

          - Ти відкрив для мене салон-магазин? – ледь чутно провила я. Я вирішила перепитати, бо здалося, що я не зовсім все вірно розумію.

          - Так, Діанко! – він обійняв мене за плечі. – Тобі залишилось вигадати назву для нього.

          - Я…я… - емоції переповнювали мене. Очі наповнились слізьми. Я не розуміла причини їх появи: чи від радості чи від полегшення, але мені хотілося плакати. – Я думала, що ти зраджуєш мене. - сказала я і закрила лице руками.

          Леон міцно обійняв мене, намагаючись заспокоїти. Мої плечі здригались від плачу, а сльози стікали по моєму обличчю. З ними зникали мої підозри і огидні думки про його невірність.

          - Останні дні після відрядження ти дивно поводився. – Тихо промовила я, вже трохи заспокоївшись. – Вчорашня підозріла телефонна розмова з якоюсь жінкою серед ночі, після якої ти не повернувся додому викликала в мене підозри, що ти зраджуєш мені.

          - Кохана, вибач мене, прошу. – сказав Леонід й ще дужче притулив мене до себе. – Це була вимушена крайня необхідність. Я не встигав завершити все до свята, тому пішов ва-банк. Я ризикнув, поставивши під загрозу наші стосунки. Але я був впевнений в тобі. Те, що ти зараз тут, доводить, що й ти довіряєш мені.

           Щоб зробити все вчасно і встигнути все оформити, я вимушений був провести цю ніч тут.

          Леон відкрив двері і взявши мене за руку, зайшов всередину, ведучи за собою. Приміщення було не облаштоване, лишень в закутку одиноко стояв письмовий стіл. Шикарний букет темно-рожевих троянд красувався на ньому.

          Він підійшов до столу і вийняв з шухляди мій альбом, в якому зберігалися всі мої малюнки. Я здивувалася, побачивши його тут.

          - Я хочу, щоб все зображене тут тобою – ожило й втілилося в реальність. - промовив Леон і передав мені альбом в руки. – Тепер ти маєш все для цього.

          Мені не вистачало слів, щоб висловити емоції, що вирували всередині мене. Хотілося знову плакати, але від щастя. Я притулилася до нього, намагаючись не дати знову собі розплакатися. Він легенько поцілував мене, потім знову і знову, розпалюючи в мені бажання. Я з пристрастю припала до його вуст, відчуваючи як всередині мене змінюються емоції.

          - Леонід Ярославович! Ой, вибачте… - жіночій голос змусив нас перервати поцілунок.

          Я обернулася і побачила на порозі невеликого зросту жіночку, яка стояла з пляшкою шампанського і упаковкою келихів. Вона зніяковіло дивилася на нас, розуміючи що зайшла в непідходящий момент.

          - Діанко, знайомся. – промовив Леонід, дивлячись на мене. – Оксана Романівна, професіональний  фахівець у галузі моди.

          - Доброго дня. – промовила я, дивлячись на неї.

          На вигляд їй було приблизно сорок років. «Вона схожа на мою вчительку з географії» - подумала я, дивлячись на її акуратно зібране в пучок біляве волосся і окуляри, що були майже непомітні.

          - Рада нарешті познайомитись з Вами. – промовила вона до мене, люб’язно посміхаючись.

          - Оксана Романівна допомогла мені все організувати, підготовити документи, вийти на постачальників. – пояснив мені Леон. – А ще прикрасити все тут кульками. – Він посміхнувся і додав: - Якби не вона, я б ще й до сих пір наповнював їх гелієм.

          - Ой, припиніть! – сміючись, сказала вона Леону і перевела погляд на мене. – Із задоволенням буду працювати з Вами, Діанко!