Вільям Текерей - Ярмарок суєти - Книга 2, Вільям Текерей

що той повинен узяти на себе цей обов’язок, і змусив його пообіцяти, що він піклуватиметься про сестру та її хлопця. Він трохи втишив Джозову злість на батька за те, що старий джентльмен видавав на сина век­селі, сміючись, розповів йому, що й сам потерпів від ста­рого, коли той прислав йому злощасну партію вина, і кі­нець кінцем викликав у Джоза, який завжди добрішав, коли його хвалили й до міри улещували, співчуття до родичів.

Одне слово, хоч як мені соромно, але мушу признатися: майор так далеко відбіг від правди, що сказав старому, нібито бажання побачити батька найбільше й спонукало Джоза знов приїхати до Європи.

У свою звичну годину містер Седлі задрімав у кріслі, і тоді вже настала черга Емілії провадити розмову, що вона й зробила дуже радо, і говорили вони тільки про Джорджі. Вона жодним словом не згадала, як їй було тяжко розлучатися з сином, бо ця достойна жінка, хоч мало не померла з туги за дитиною, і далі вважала, що з її боку дуже негарно нарікати на таку втрату. Зате вона розповіла все, що стосувалося сина, його вдачі, хисту і майбутньої кар’єри. Вона змалювала ангельську вроду хлопця, навела сотні прикладів його доброти й велико­душності ще з того часу, коли він жив з нею; згадала, як герцогиня королівської крові, замилувавшись хлопчи­ком, зупинила його в Кенсінгтонському парку; розказала, в яких він тепер живе розкошах і якого має служника й поні; який він кмітливий і тямущий і яка надзвичайно освічена, чудова людина велебний Лоренс Віл, Джорджів учитель.

- Він знає все! - заявила Емілія.- Які чудові вечори він влаштовує! Ви, такий освічений, такий начитаний, такий розумний і вихований,- не хитайте головою і не заперечуйте, він завжди так про вас казав,- ви будете в захваті, якщо підете послухати містера Віла. Останнього вівторка кожного місяця. Він каже, що немає такої по­сади в суді чи в сенаті, на яку б Джорджі не міг претен­дувати. Ось гляньте,- з цими словами вона підійшла до фортепіано й витягла з шухлядки Джорджів твір. Той великий твір генія, що його й досі зберігала мати, був такого змісту:

 

«Про самолюбство. З усіх вад, які принижують людську особистість, самолюбство - найгірша і найогидніша. Над­мірна любов до самого себе призводить до найстрахітливіших злочинів і завдає величезної шкоди як державі, так і родині. Як самолюбець батько доводить до злиднів свою родину і часто руйнує її, так і самолюбець король руйнує свій народ і часто втягує його у війну.

Приклади: Самолюбство Ахілла, як сказано в поета Гомера, завдало грекам великої шкоди - «Пагубний гнів, що лиха багато ахеям накоїв» (Гомер, «Іліада», 1, 2), Самолюбство покійного Наполеона Бонапарта призвело до численних воєн у Європі, а його самого - до загибелі на жалюгідному острові: на острові Святої Єлени в Атлан­тичному океані.

На цих прикладах ми бачимо, що треба рахуватися не тільки з своїми власними інтересами й шанолюбством, але й брати до уваги інтереси інших людей.

Джордж С. Осборн,

Школа «Афіна», 24 квітня 1827».

 

Ви тільки подумайте, яке гарне письмо! І в такому віці він уже цитує грецького поета! - мовила захоплена мати.- О Вільяме,- додала вона, простягаючи йому руку,- яким скарбом винагородило мене небо в особі цього хлопчика! Він - єдина втіха в моєму житті, і він такий подібний до... до того, що пішов від нас!

«Хіба я можу сердитись на неї за те, що вона йому вірна? - подумав Вільям.- Хіба я можу ревнувати до свого загиблого приятеля або нарікати, що таке серце, як в Емілії, здатне кохати тільки раз у житті? О Джордже, Джордже, як ти все ж таки не цінував цього скарбу!»

Такі думки зринули в його голові, коли він тримав за руку Емілію, що затулила хусточкою очі.

- Любий мій друже,- мовила вона, стискаючи йому руку,- які ви завжди були добрі до мене! Стривайте, тато прокинувся. Ви підете завтра поглянути на Джорджі, правда?

- Завтра не можу,- відповів сердешний Доббін.- Я маю всілякі справи.

Він не хотів признаватися, що не був ще в батьків і в своєї любої сестри Енн,- я певен, що за таку байдужість кожен порядний читач дорікнув би майорові. Незабаром він попрощався, залишивши свою адресу для Джоза, коли той приїде. Отже, перший день на батьківщині був про­житий, і Доббін побачився з нею.

Коли майор повернувся до «Слотера», печена курка, звичайно, давно вже захолола - такою він і з’їв її на вечерю.

Знаючи, що вдома в них зарані лягають спати, і вва­жаючи, що немає потреби турбувати батьків так пізно, майор Доббін купив за півціни квиток до Геймаркетського театру - вистава давно вже почалася,- де, сподіваємося, приємно провів вечір.

 

Розділ LIX
СТАРЕ ФОРТЕПІАНО

 

 

Відвідини майора Доббіна дуже схвилювали старого Джона Седлі. Того вечора дочка ніяк не могла навернути його до звичайних справ і розваг. Він усе порпався у сво­їх скриньках і шухлядах, розв’язував тремтячими руками пачки паперів і готував їх до приїзду Джоза. Папери свої він тримав у великому порядку: пачки зв’язаних і позшиваних рахунків, листування з повірниками й агентами, документи, які стосувалися винного проекту (що не вдався через якусь незрозумілу випадковість, хоч спочатку пода­вав великі надії), вугільного проекту (тільки нестача капі­талу перешкодила йому стати одним із найуспішніших заходів, будь-коли пропонованих громадянству), проекту патентованого тартака з використанням тирси і т. д. і т. д. До пізньої ночі він готував усі ці документи, дибаючи з однієї кімнати до другої з миготливою свічкою в трем­тячих руках. Ось папери про торгівлю вином, ось про тирсу, ось про вугілля, ось листи в Калькутту й Мадрас і відповіді на них від майора Доббіна, кавалера ордена Лазні, та містера Джозефа Седлі.

- У мене, Еммі, він не знайде ніякого неладу,- ска­зав старий джентльмен.

Емілія всміхнулася.

- Не думаю, що Джоз захоче переглядати ці папери, тату,- мовила вона.

- Ти нічого не тямиш у торгових справах, голубко,- відповів старий, поважно хитаючи головою.

Треба визнати, що тут Еммі була цілковитою невігласкою,- шкода тільки, що деякі люди аж надто добре