Вільям Текерей - Ярмарок суєти - Книга 2, Вільям Текерей

Розіклавши свої нікому не потрібні папірці на столику, старий Седлі дбайливо накрив їх чистою строкатою хуст­кою (з тих, що їх подарував майор Доббін) і суворо на­казав служниці й господині не чіпати тих документів, бо вони приготовані до завтрашнього приїзду містера Джо­зефа Седлі.

- Містера Джозефа Седлі, урядовця бенгальського від­ділу достойної Ост-Індської компанії.

Другого ранку Емілія застала батька на ногах мало не з досвітку: він був ще схвильованіший, ще кволіший, руки й ноги в нього трусилися ще дужче.

- Я майже не спав, Еммі,- сказав він.- Усе думав про свою бідолашну Бетсі. Якби вона була жива, то знов покаталася б у Джозовій кареті. Колись вона мала свій власний екіпаж, і він їй дуже личив!

На очах у нього виступили сльози й покотилися по зморщених щоках. Емілія витерла їх, поцілувала батька, зав’язала йому гарним бантом хустку на шиї і прико­лола шпилькою, найкраще його жабо. В ньому і в святко­вому чорному костюмі старий і сидів з шостої години ранку, чекаючи на приїзд свого сина. 134

На головній вулиці в Саутгемптоні є кілька розкішних кравецьких майстерень, де в чудових дзеркальних вітри­нах висять пишні жилети на кожен смак - шовкові, окса­митові, золоті й червоні, а також виставлені малюнки наймодніших фасонів, на яких блискучі джентльмени з монок­лями тримають за руку маленьких кучерявих хлопчиків з непомірно великими очима й пускають бісики жінкам в амазонках, що гарцюють на конях під статуєю Ахілла біля Епслі-гауса. Хоч Джоз і призапасив собі кілька чудо­вих жилетів - найкращих з усіх, які можна було знайти в Калькутті,- він вважав, що цього для столиці замало, а тому вибрав на тих вітринах ще два таких убори: мали­новий атласний, вишитий золотими метеликами, і чорно-червоний з оксамитової шотландки з білою облямівкою і виложистим коміром. Додавши до них розкішний синій атласний шарф і золоту брошку у формі ворітець з п’яти поперечок, через які перестрибує вершник з рожевої емалі, Джоз вирішив, що тепер може гідно в’їхати до Лондона. Колишній сором’язливий Джоз, що вічно червонів і бен­тежився, тепер уже відвертіше й сміливіше утверджував свою непересічну особистість.

- Я не боюся визнати,- казав Седлі Ватерлооський своїм друзям,- що люблю гарно вдягтися.

І хоч Джоз трохи ніяковів, коли дами дивилися на нього на бенкетах у губернаторському будинку, хоч він черво­нів і засоромлено відвертався під їхніми поглядами, але він уникав жінок головним чином тому, що боявся, як би вони часом не почали освідчуватися йому в коханні, бо відчував відразу до шлюбу. Проте мені казали, що в цілій Калькутті не було другого такого чепуруна, як Седлі Ва­терлооський: він влаштовував найбучніші парубоцькі обіди, мав найрозкішніше в місті срібло і найкращий виїзд.

Щоб пошити жилети на чоловіка такої статури й та­кого рангу, потрібен був принаймні один день, і частину того часу Джоз використав на те, щоб найняти служника для себе й свого тубільця та дати відповідні вказівки сво­єму агентові, який вивантажував його речі: скрині, книж­ки, яких він ніколи не читав, ящики з манго, індійськими приправами й молотим перцем, шалі на подарунки осо­бам, з якими він ще мав познайомитися, та решту його persicos apparatus. 135

І ось третього дня він неквапом вирушив до Лондона в новому жилеті. Тубілець, клацаючи зубами й тремтячи з холоду, сидів, загорнутий у шаль, на передку поряд з но­вим служником-європейцем, а сам Джоз попахкував люль­кою в кареті і мав такий величний вигляд, що хлопчаки на вулиці вигукували йому «ура». Багато людей вважало, що це, мабуть, їде якийсь генерал-губернатор. Дорогою він, за­певняю вас, не відхиляв облесливих запрошень господарів чистих провінційних заїздів вийти з карети й підживитися. Добряче поснідавши в Саутгемптоні рибою, рисом і твердо звареними яйцями, він так утрусився до Вінчестера, що вже подумував, чи не випити йому келих вишнівки. В Олтоні, послухавшись поради свого служника, він вибрався з карети й спожив чималенько еля, яким славиться те містечко. У Фаргемі він зупинився, щоб оглянути єпис­копський замок і легенько перекусити тушкованими вуг­рами, телячими котлетами із зеленим горошком та пляш­кою червоного вина. Він змерз, поки переїхав болотистий Бегшот, де його тубілець ще дужче тремтів з холоду, тому Джоз-сагіб випив трохи грогу. Отож коли він досяг Лон­дона, то був такий наповнений вином, пивом, м’ясом, при­правами, вишнівкою і тютюном, як каюта стюарда на пош­тово-пасажирському пароплаві. Вже смеркало, коли його карета, гуркочучи, під’їхала до скромних дверей у Бромптоні, куди цей добрий син і брат завітав найперше, на­віть не заглянувши в номер, який майор Доббін найняв для нього в «Слотері».

В усіх вікнах на вулиці з’явилися обличчя, дівчина-служниця вибігла до хвіртки, мадам Клеп визирнула з ві­конця чистенької кухні. Еммі схвильовано заметушилася в сінях серед капелюхів і пальт, а старий Седді у вітальні весь затремтів. Джоз зійшов з карети, велично ступаючи рипучою відкидною драбиною. Його підтримували попід руки новий служник із Саутгемптона і тубілець, смагляве обличчя якого посиніло з холоду й набуло кольору інди­чого вола. Той тубілець мало не до смерті налякав місіс Клеп з дочкою, які вийшли до сіней, мабуть, щоб підслу­хати під дверима вітальні розмову своїх пожильців, і поба­чили на лавці під вішалкою з одягом бідолашного Лола Джеваба, що весь трусився, жалісливо стогнав і дивно кривився, світячи жовтими білками й білими зубами.

Як бачите, ми спритно зачинили двері за Джозом, його старим батьком і бідолашною, ласкавою сестрою, щоб ніхто не бачив їхньої зустрічі. Старий був дуже схвильований, його дочка, звичайно, також, та й сам Джоз не залишився байдужим. За довгу десятирічну відсутність навіть найбільший самолюб згадає колись про свою до­мівку й родинні зв’язки. Їх освячує відстань. Довгі роз­думи про ці втрачені радощі додають їм чару. Джоз справді був радий побачити батька й потиснути йому руку - хоч раніше вони ставились один до одного досить холодно,- радий був побачити сестру, яку пам’ятав та­кою гарненькою й усміхненою. Він щиро пожалів, що час, турботи й нещастя так змінили і пригнітили старого. Еммі, в чорній сукні, зустріла його біля дверей, пошепки сказала йому про смерть матері й попросила, щоб він не нагадував про це батькові. Та дарма вона його застерігала: Седлі-старший відразу сам завів розмову про ту сумну подію, без кінця вертаючись до неї і заливаючись слізьми. Індійський гість був глибоко зворушений і того вечора навіть менше думав про себе,