Андрій Галушка - У кігтях двоглавих орлів. Творення модерної нації.Україна під скіпетрами Романових і Габсбургів

М. Возняка, матеріали до української етнології, збірка історичних пісень тощо). Зазнала збитків і музейна колекція Товариства — зникла збірка старовинної зброї. Постраждали й окремі науковці, зокрема історик С. Томашівський. Пізніше він вважав, що головною причиною зменшення власної наукової уваги до доби Хмельниччини була втрата за воєнних обставин всіх архівних матеріалів. Деякі чільні діячі НТШ — В. Охримович, К. Паньківський, А. Дермаль, М. Мочульський та інші — були заарештовані й депортовані до Сибіру.

Окупація Галичини несподівано пожвавила науковий і громадський інтерес до цього краю у проросійських наукових колах. Основним мотивом зацікавлення, вочевидь, була спроба історично обґрунтувати правомірність повернення під імперський скіпетр «исконно русских земель». Зокрема, М. Слабченко згадував про своєрідний «галицький бум» у стінах Одеського університету. На історико-філологічному факультеті проф. Линниченко розпочав читати курс історії Галичини, з’явилася чимала кількість публікацій: проф. Танфільєва «Галиция и Буковина, географический очерк», проф. П. Казанцева «Происхождение Галичины, Буковины и Угорской Руси», «Современное положение Червонной Руси» тощо. Однак деякі з названих публікацій мали настільки одіозний характер, що навіть Линниченко змушений був виступити з серією полемічних брошур, де доводив наукову неспроможність Казанцева. Поразка російської армії і відступ з Галичини припинили цю дискусію.

Проте навіть у таких складних умовах українська наукова громадськість шукала можливості для продовження своєї дослідної та популяризаторської діяльності. Замість заборонених «України», «Літературно-наукового вістника», інших видань зусиллями С. Єфремова в Одесі почав виходити журнал «Основа». М. Грушевський навіть встиг підготувати для нього одну публіцистичну статтю. Але й цей журнал проіснував лише кілька місяців і був також заборонений цензурою.

Значно безпечніше було випускати українські видання за межами України — у Петербурзі чи Москві: згадані «Українські наукові збірники», «Украинская жизнь» тощо. Зокрема, на сторінках «Украинской жизни», редагованої С. Петлюрою та О. Саліковським, регулярно публікувалися науково-популярні розвідки на історичну тематику, які доводили самобутність українського історичного процесу. З ініціативи М. Горького навіть готувався спільний науковий збірник «Украина и Москва в их духовной жизни», присвячений російсько-українськими відносинам.

Логічним завершення передреволюційного періоду була поява енциклопедичного видання «Украинский народ в его прошлом и настоящем» (своєрідної першої енциклопедії українознавства). Перший том з’явився у Петербурзі 1914 р., другий — 1916 р. Історична тематика у ньому була визначальною. Перший том цілком складався з праць М. Грушевського: історіографічної — «Развитие украинских изучений в XIX в. и раскрытие в них основных вопросов украиноведения» та історично-оглядової — «История украинского народа». Другий том містив розвідки з царини української географії С. Рудницького, статистики (О. Русова, В. Охримовича, С. Томашівського), антропології та етнології — Ф. Вовка, звичаєвого права — П. Єфіменка, мови — О. Шахматова. Планувалося видання ще двох томів: третього, присвяченого історії української літератури та економіки, та четвертого — огляду українського життя у XX ст. Однак ці томи так і не побачили світ.

Названі наукові здобутки яскраво свідчили, що українська історична думка стала загальновизнаним суспільним явищем, спроможним задовольняти потреби розвитку зростаючої національної свідомості широких мас українства. Проте для цього етапу ще актуальним лишалося заперечення «спільноруського» трактування історичної минувшини та намагання подолати спільноруську (імперську) свідомість і відповідні масові настрої серед українського населення. Як зауважує А. Каппелер, культурно-наукове змагання за минуле і сучасне українського народу залишилося до Першої світової війни вагомою складовою українського національного руху. Такі суспільні запити позначилися на визначенні загального вектора розвитку української історичної науки. Цілком слушні думки з цього приводу висловив К. Колесников, який вбачає особливість української історіософії цього періоду в тому, що вона не спромоглася сформувати свій «історико-критичний напрямок», свою історичну епістемологію (на відміну від російської) і, заангажована ідеологічно, зосередилася на проблематиці, присвяченій національним цінностям. На його переконання, українська історична аксіологія походить від спроб визначити мету й ідеали українського історичного процесу, зрозуміти засоби їх досягнення, естетично, етично або прагматично оцінити його результати. У цьому сенсі розвиток наукової думки цілком відповідав суспільним потребам. Відповідно для України, яка переживала процес національного становлення, надзвичайно важливим був зв’язок історії та політики.

Таким був загальний стан української історичної думки та рівень національної свідомості українців періоду «первісного формування нації» (за І. Лисяком-Рудницьким).

Ілюстрації

За підтримки　

Інституту історії України НАН України

Історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Українського інституту національної пам’яті　

Рекомендовано до друку вченою радою історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Сьогодні, коли відбуваються потужні зрушення в суспільному сприйнятті минулого, відновлюється інтерес до історії України. Читач може познайомитися з думкою провідних вітчизняних істориків, результатами останніх наукових досліджень та відкриттів. При цьому автори не виконують ідеологічне замовлення, їхні оцінки часом не збігаються, що дозволяє кожному з нас самому виступити суддею в цих суперечках.　

• Наддніпрянська Україна пореформеної доби

• Кирило-Мефодіївське братство

• Польські повстання 1830—1831 й 1863 років

• «Зникнення» і «відродження»: довге українське XIX століття　

Сьогодні ці теми стали вкрай актуальними, і пропонована книжка може відповісти на чимало питань, які цікавлять і турбують кожного українця.

Володимир В’ятрович,

голова Українського інституту національної пам’яті

Примітки

1

Шведська назва латвійських і естонських земель, які відійшли до Росії у ході Великої Північної війни 1700—1721 рр.

2

Д. П. Трощинський з 1795 р. був власником Кагарлицького, Вербовецького і Хрептіївського старосте, з 1797 р. — сіл Верхньої Тишанки та Іскорець (2 тис. душ) Воронізької губернії. Див.: Дмитрий Прокофьевич Трощинский (1754—1829) // Русская старина. — 1882. — Кн. 6. — С. 645,647.

3

На