Андрій Галушка - У кігтях двоглавих орлів. Творення модерної нації.Україна під скіпетрами Романових і Габсбургів

w źyciu narodu ukraińskiego na tie jego dziejów», 1909 p., «Z dziejów Ukrainy», 1912 p.). І справа тут полягає не стільки у тому, що у збірнику «Z dziejów Ukrainy» можна знайти перші паростки нового державницького методологічного підходу до української минувшини, про який цілком справедливо пишуть сучасні дослідники спадщини В. Липинського. Тодішньою читацькою публікою ця новація, звичайно ж, не була помічена.

Приваблювало, напевне, інше — спроба автора своїми історичними працями вплинути на національну свідомість. У цей початковий період наукової творчості, як доречно зазначає І. Гирич, Липинський був переконаний, що саме історія — найліпша вихователька свідомості. Такий підхід послідовно реалізувався ним у співпраці з видання популярної української історії М. Аркаса 1908 р., публіцистичних вправах в українських і польськомовних виданнях і, зрештою, у науковій справі, яка також була підпорядкована політичні меті — виховання нового громадянства, що об’єднало б у єдиному національному організмові спольщену землевласницьку верству й українське селянство. Основним об’єктом впливу В. Липинського була його власна шляхетська верства. Тому можна погодитися з твердженням Л. Біласа, що левова частка діяльності Липинського була спрямована на те, щоб прищепити польській правобережній шляхті почуття відповідальності перед батьківщиною, землею, на якій і з якої вона живе, і тими її співмешканцями-українцями, котрі проживають тут разом із нею, з котрими вона є кровно пов’язаною, як він доводить у своїх працях. Пізніше, у передмові до «України на переломі» сам В. Липинський так визначить суспільне спрямування своїх ранніх наукових праць: «...Я свідомо й нарочито вживав польської літературної мови для швидшого й ширшого поширення української національної свідомости і свідомости своїх політично-державних завдань серед синів шляхецьких, спольщеної частини великого і єдине до державної творчости здібного хліборобського українського класу»[193]. Здійснити це, на переконання дослідника, можна було лише шляхом ознайомлення земляків із тими героїчними епохами вітчизняної історії, коли предки будували власну державу. І найважливішою серед них він вважав Хмельниччину. Така наукова та суспільно-політична практика Липинського мала унікальний характер. Це перша спроба національної мобілізації цілої верстви, етнокультурно відмінної від українства, при збереженні та зміцненні нею свого соціального й господарського становища. Дарма, що цей досвід не був результативним, він встановив перед українством нове розуміння нації. На це звертав увагу ще І. Лисяк-Рудницький, який проникливо підмітив, що принципове значення цієї концепції значно більше, ніж спеціальне питання про національну переорієнтацію сполонізованої (чи зрусифікованої) шляхти. Справді, йшлося про впровадження нового мислення в українську політичну думку.

Вплив ранніх праць В. Липинського на суспільну свідомість усе ж мав місце. Але не на польську шляхту, як сподівався автор, а на власне українську громадськість: передусім Галичини, а згодом і Наддніпрянщини. Л. Білас пояснює цей феномен несподіваним поглядом на українську історію, яка поставала як цілком повноцінна минувшина, причому у викладі польського шляхтича «панською» (польською) мовою. Поданий Липинським позитивно забарвлений образ минувшини виявився спроможним збуджувати історичну пам’ять і через десятки літ по тому.

Утім варто враховувати не тільки суспільний вплив праць В. Липинського, а й ті методологічні новації, які він пропонував. Зі слів самого історика, перехід на нові методологічні засади у його дослідницькій практиці розпочався перед Першою світовою війною. Остаточне його ствердження на державницьких принципах зазвичай пов’язують із подіями війни та революції.

Нові перспективи щодо громадського засвоєння постулатів модерного українського руху відкривалися у зв’язку з віднайденням науковцями оптимальної оцінки видатних історичних постатей української минувшини. Особливе значення мав новаторський підхід до постаті гетьмана Б. Хмельницького як українського державника. Аналізуючи наприкінці 1920-х рр. ситуацію з розвитком українського національного пантеону, формування культу національних героїв, С. Томашівський зауважить, що серед українців майже два століття панувала антитеза — протиставлення між двома ідеями: однією, репрезентованою Хмельницьким, та іншою, прикладеною до Мазепи («богданівці» проти «мазепинців»). Перший — потрактований як «борець за єдність Русі», другий — як «запеклий сепаратист», руйнівник цієї єдності. Тільки в найновіші часи, за влучним спостереженням історика, почали шукати синтези між обома історичними явищами: «...Знайдено її в тому, що українська історично-політична література почала добачувати в діяльности обох гетьманів спільний мотив, до того часу не доглянений, або недооцінюваний: змагання до державно-політичної незалежности України»[194]. Як цілком справедливо зазначає І. Гирич, кардинальні зміни в науковій та суспільній ситуації розпочалися ще з 90-х рр. XIX ст., коли історико-правнича наука зробила великий крок уперед і завдяки працям В. Сергієвича стало очевидним, що Переяславський договір був угодою рівнозначних партнерів. Ці новації знайшли своє узагальнення у працях М. Грушевського, зокрема й міжреволюційного періоду. Ідеться про статтю Грушевського «Мазепинство і богданівство», яка стала своєрідною віхою-підсумком у полеміці між українською та російською історіографіями про місце і значення Б. Хмельницького для України.

М. Грушевський зауважував, що Мазепу зробили українським героєм, втіленням патріотизму тільки офіційні нагінки на його ім’я та пам’ять. Водночас маємо в українській історії інших, сильніше виражених представників державної ідеї, самостійності та окремості. Серед них цілком виправдано панівне місце посідав Б. Хмельницький. «Як відомо всякому обзнайомленому з фактами української історії, — наголошував історик, — Хмельницький був не тільки яскравий автономіст, але й доста свідомий носитель державної української ідеї»[195].

У цей період зростає масив опублікованих джерел з української історії. Так, Музей українських старожитностей В. Тарновського Чернігівського губернського земства розпочав друкування «Материалов по истории Малороссии». 1912 р. вийшов перший випуск цієї серії, який містив публікацію листів до І. Забіли. До цього ж розряду варто віднести «Малороссийский гербовник», що побачив світ 1914 р. за редакцією В. Моздалевського та В. Лукомського.

Оцінюючи стан української історичної думки напередодні Першої світової війни, В. Дорошенко вказував на величезну вагу, яку мало українознавство в розвитку української національної свідомості (вона виросла на ґрунті інтересів до української історії, мови, етнографії). Водночас констатувалося відставання українського громадянства від інших недержавних слов’янських народностей, які виявляли значно більше підтримки національній науці. Така неувага пояснювалася малим поширенням національної свідомості у підросійській Україні та недооцінюванням наукових інтересів супроти політичних у Галичині.

Початок Першої світової війни обернувся помітними втратами для української історичної науки. Вони були викликані насамперед відновленням заборонно-репресивних дій імперської влади (арешт і висилка до Симбірська М. Грушевського, фактична заборона діяльності УНТ та інших українських громадських інституцій на території України). Російська окупація Галичини супроводжувалася погромними діями щодо будь-яких проявів українського національного життя, зокрема й наукового. Найбільше постраждали історичні установи НТШ у Львові; російська військова влада закрила книгарню товариства, пограбувала друкарню. При цьому загинули приготовлені до друку цінні наукові праці (історичні матеріали С. Томашівського, III том «Матеріалів до історії української пісні й вірша»