Марія Кореллі - Спокута сатани

− Так, з одного боку ви, з другого − леді Сибілла. Але, за звичкою світських красунь в опері, вона пішла перед останньою сценою, щоб устигнути додому на вечерю.

Він несамовито розреготався, і я відчув ніяковість.

− Ви помиляєтесь, Лючіо, − сказав я. − Я визнаю, що слухав, і це було негарно з мого боку; але моя дружина ніколи б не принизилася…

− Що ж, тоді то була лісова сильфіда, яка випорснула з тіні! Тільки ззаду в неї волікся шлейф, а в косах блищали діаманти! − промовив він весело. − Гей, Джеффрі! Не дивіться так похмуро! Ми поладнали з Мевіс Клер. Я не залицявся до неї − я просто, задля власної примхи, випробовував її характер, і він виявився сильнішим, ніж я думав. Битву завершено. Я більше не зустрінусь на її шляху, так само як і вона на моєму.

− Слово честі, Лючіо, − сказав я, досі дратуючись, − ви з кожним днем робитесь дедалі химернішим!

− О, ви так вважаєте? − перепитав він із кумедною афектацією. − Химерна я істота, чи не так? Маю багатство − і ні на йоту не цікавлюсь ним; маю владу − і проклинаю відповідальність, яку вона на мене покладає; словом, я хотів би бути чим завгодно, аби тільки не тим, чим я є! Гляньте на вогні вашої «затишної господи», Джеффрі! − Ми якраз вийшли з-під дерев на освітлений місяцем лужок, звідки можна було побачити вогні електричних ламп у вітальні. − Там леді Сибілла, чарівна жінка, яка живе тільки для того, щоб розтуляти для вас обійми! Щасливчику, всі заздрять вам − усі, крім мене! Хто − крім мене − погодився б жити без кохання? Хто, принаймні в Європі, відмовиться від насолоди поцілунків (японці, до речі, ними гидують), від обіймів та інших дурниць, які − так, принаймні, вважається − підносять гідність справжнього кохання? Пестощі ніколи не набридають, тут не може бути переситу. Ет, хотів би я покохати кого-небудь!..

− Ви можете, якщо хочете, − сказав я із силуваним сміхом.

− Не можу! Мені цього не дано! Ви чули, я говорив це Мевіс Клер! Я вмію закохувати в себе деяких юних леді, як умів причаровувати їхніх промітних матусь; але для мене самого любовна цій планеті надто ниця, надто нетривала. Минулої ночі в вісні − мені подекуди сняться дивні сни − я бачив ту, яку, можливо, міг би покохати; але вона була духом, очі її були ясніші, ніж ранок, чистіші, ніж вогонь; вона підносилася вгору та співала, і я слухав її спів. Ця пісня не має сенсу для вух смертних; щось на кшталт цього…

І він заспівав могутнім баритоном:

До світла, до серця вогню,

до найглибших надр священного полум'я

прагну я, прагну я!

Піді мною з гуркотом міріад коліс біжить Земля −

вона вічно обертається навколо Сонця.

Наді мною − склепіння ясного Неба,

всіяного вечірніми й уранішніми зірками,

і я, цариця світлого ефіру,

ширяю в ньому,

і крила мої розгорнуті, немов прапори!

Одним-одна між Богом та світом!

Перервавши сам себе, він знову засміявся.

− Вона була дивним духом, − сказав він, − бо не бачила перешкод між Богом та світом, тоді як людство звело безліч таких перешкод! Дивуюся, з якої це необізнаної сфери вона явилася!

Я уважно дивився на нього; моє здивування вже помалу переростало в нетерпіння.

− Ви верзете нісенітниці, − сказав я, − і співаєте ви нісенітниці − про речі, які нічого не означають, оскільки просто не існують!

Він усміхнувся, зводячи очі на осяйний місяць у повні.

− Слушно! − відповів він. − Єдине, що має значення та про що слід говорити, Джеффрі, − це гроші та апетит. Ширшої перспективи, вочевидь, немає. Однак ми говорили про любов. Я переконаний, любов мусить бути вічною, так само як і ненависть. Ось сутність моєї релігійної віри, якщо тільки я її маю: дві духовні сили − любові ненависть − керують нами, і їхні ненастанні суперечки створюють загальне хаотичне тло життя. Та допіру в Судний день буде доведено, котра з них сильніша. Сам я на боці ненависті, оскільки сьогодні саме їй належать усі перемоги, варті того, щоб бути здобутими; що ж до любові, то її так часто піддавали тортурам, що тепер від неї на землі залишилася хіба що бліда примара.

Тієї миті у вікні вітальні з'явилася постать моєї дружини, і Лючіо викинув папіроску.

− Ваш янгол-охоронець кличе вас, − сказав він, дивлячись на мене якось незвичайно − і зі співчуттям, і з презирством. − Ходімо!

XXX

Наступної ночі після дивної розмови Лючіо з Мевіс Клер буря, призначена зруйнувати моє життя, вдарила з жахливою раптовістю. Жодного попередження! Вона з'явилася саме в ту мить, коли я вважав себе щасливим! Цілий день − останній день гордощів і самозакоханості − я вповні насолоджувався життям. Сибілла була ніжною і лагідною, як ніколи; здавалось, вона використовувала всі принади своєї краси і грації, щоб полонити й поневолити мене…

Невже вона хотіла причарувати Лючіо?.. Таке навіть не спадало мені на думку. Я милувався своєю дружиною, цією пристрасною чародійкою, втіленням найвитонченішої краси; навіть її сукня, здавалось, обгортала її ніжно, ніби пишалася тим, що вкриває такі бездоганні форми; кожен погляд, кожен усміх Сибілли був незрівнянним, і в голосі її бриніли такі м'які, такі лагідні нотки, що мені хотілося вірити: вона кохає мене так щиро і віддано, як ніколи досі не кохала!

Години летіли на золотих крилах; ми втрьох − Сибілла, я та Лючіо − досягли, як мені здавалося, цілковитої дружньої єдності й порозуміння; ми провели цей останній день у віддаленому лісі Віллосміру, під розкішним балдахіном з осіннього листя, крізь який сонце кидало рожеве та золоте проміння; ми снідали просто неба. Лючіо співав для нас старі балади та любовні романси; навіть листя, здавалось, тремтіло від насолоди, коли лунали ті чарівні мелодії, і жодна хмарка не тьмарила повного спокою й задоволення.

Мевіс Клер не було з нами, і я не тужив за нею. Я мав відчуття, що останнім часом вона дещо дисонувала з нашим товариством. Я захоплювався нею, я навіть любив її − такою собі поблажливою братньою любов'ю; тим не менш, я усвідомлював, що її шляхи не були нашими шляхами, а її