Корнелія Функе - Чорнильне серце

Меґі любить читати книжки. Любить читати книжки і її тато Мо, палітурник, «книжковий лікар», як називає його Меґі. Проте він не читав їй уголос ще відтоді, як загадково зникла її мама. Вони жили собі спокійним життям аж до тієї ночі, коли незнайомець прийшов із попередженням. Наступного дня Мо став пакувати валізи, не повідомивши Меґі причини. Вони мусять переховуватись. Але від чого і від кого?
Невдовзі таємницю Мо розкрито. Він, виявляється, має надзвичайний дар — втілювати в життя історії, оживлювати їхніх героїв. Чимало років назад він випадково вичитав з книжки у наш світ бездушного злочинця. І от тепер цей злодій полює на Мо та його рідкісний талант.
Меґі поринає у карколомні пригоди, в яких уявне переплітається зі справжнім. І тепер саме від неї залежить, як завершиться історія, що полонила їх усіх.

Читайте в Чорнильній трилогії

книжка перша

«Чорнильне серце»

книжка друга

«Чорнильна Kpoв»

книжка третя

«Чорнильна смерть»

Корнелія Функе — одна з найулюбленіших і найпопулярніших письменниць серед дітей та підлітків не лише в Німеччині, а й у багатьох інших країнах світу: Австрії, Швейцарії, Канаді, США, Австралії, Великій Британії…

Вона — автор понад чотирьох десятків книжок, багато з яких удостоєно високих національних та міжнародних літературних відзнак.

Народилася Корнелія Функе 1958 року. Здобула педагогічну освіту, працювала вихователькою. У Гамбурзькому інституті дизайну опанувала секрети мистецтва книжкової графіки і, перше ніж писати самій, проілюструвала десятки книжок для дітей.

Корнелія Функе

Чорнильне серце

Присвячую Ані, яка, щоб прочитати цю книжку, відклала навіть «Володаря перснів» (чи ж можна вимагати від доньки чогось більшого?!), а також Елінор, яка позичила своє ім’я, хоча воно було потрібне мені не для королеви ельфів.

Линуло, линуло,

линуло слово,

крізь ніч, линуло,

засвітитись хотіло, засіяти хотіло.

Попіл.

Попіл, попіл,

Ніч.

Пауль Целан «Звуження»

Нічний незнайомець

Місяць зблиснув у оці коника-гойдалки, а потім і в оці мишки, коли Толлі дістав її з-під подушки, щоб роздивитися. Цокав годинник, і в тиші Толлі здалося, немовби підлогою пролопотіли невеличкі босі ніжки, згодом ніби хтось захихотів, щось зашепотів, а тоді почулося таке шарудіння, неначе хтось перегортав сторінки великої-великої книжки.

Люсі М. Бостон. Діти з Ґрін-Ноу

Тієї ночі мрячив дощ — дрібненький, шепітний дощик. Ще й багато років потому Меґі досить було просто заплющити очі, й вона вже чула його — так наче по шибці дудоніли малесенькі пальчики. У темряві десь загавкав собака, і Меґі вже не могла заснути, хоч скільки перекидалася з боку на бік.

Під подушкою в неї лежала книжка, яку вона почала читати. Книжка притискалася палітуркою до вуха, ніби знов намагаючись заманити дівчинку до своїх задрукованих сторінок.

— О, це ж, певно, так зручно — лежати головою на чомусь твердому?! — сказав батько, коли вперше знайшов у неї під подушкою книжку. — А правда ж, уночі вона сама нашіптує тобі свою історію?

— Іноді, — відповіла тоді Меґі. — Але так буває лише в дітей!

За це Мо вщипнув її за носа. Атож, Мо. Інакше Меґі й не називала батька.

А тієї ночі, коли стільки всього почалося й стільки всього назавжди змінилося, під подушкою в Меґі лежала одна з її улюблених книжок. І коли дощ так і не дав Меґі заснути, дівчинка сіла, протерла очі, проганяючи втому, дістала з-під подушки книжку й розгорнула її. Сторінки загадково зашурхотіли. Меґі подумала, що кожна книжка, коли її розгортаєш, шепотить якось по-своєму — залежно від того, знаєш ти, про що вона, чи ні. Але тепер треба було спершу запалити світло. У шухлядці нічного столика Меґі тримала коробку сірників. Мо не дозволяв їй запалювати вночі свічок. Вогню він не любив. «Вогонь пожирає книжки», — часто казав він. Але ж їй було вже, зрештою, дванадцять років, і наглянути за кількома свічками вона могла. Читати при свічках Меґі любила. На підвіконні в неї завжди стояло три свічки у свічниках. Тож вона саме піднесла запаленого сірника до одного з чорних ґнотиків, коли це за вікном почулися кроки. Меґі злякано дмухнула на сірника (як же виразно вона пригадувала цю мить багато років потому!), стала в ліжку навколішки, припала до мокрої від дощу шибки й виглянула надвір. Ось тоді вона його й побачила.

Через дощ темінь стояла якась бліда, і той незнайомець здавався в ній просто тінню. Лише його обличчя немовби світилося. Мокрий чуб прилип йому до чола. На чоловіка лив дощ, та він цього ніби й не помічав. Стояв нерухомо, обхопивши себе руками, неначе хотів хоч трохи зігрітися. Стояв і, задерши голову, дивився на їхній будинок.

«Треба збудити Мо!» — подумала Меґі, проте не зрушила з місця. Серце в неї калатало, і вона й далі вдивлялася в ніч, так мовби той незнайомець заразив її своєю закляклістю. Раптом він повернув голову, й Меґі здалося, ніби він зазирнув їй просто в очі. Вона зіскочила з ліжка так поквапно, що розгорнена книжка впала на підлогу. Дівчинка босоніж вибігла в темний коридор. У старому будинку було прохолодно, хоч уже закінчувався травень.

У кімнаті Мо ще горіло світло. Він часто читав до пізньої ночі. Це від нього Меґі успадкувала пристрасть до книжок. Коли іноді вона прокидалася з поганого сну й утікала спати до нього, то ніщо не присипляло її краще, ніж його спокійне дихання й шелестіння сторінок. Ніщо не проганяє страшних снів швидше, ніж шурхіт задрукованого літерами паперу.

Одначе постать за вікном — то не сон.

Книжка, яку Мо читав цієї ночі, була оправлена в блідо-блакитну лляну палітурку. Згодом Меґі не раз згадувала й про це. Ох, скільки ж усіляких дрібниць затримується в пам’яті!

— Мо, надворі хтось стоїть!

Батько підвів голову й подивився на неї непритомним поглядом — як завжди, коли вона перебивала йому читати. І щоразу минало кілька секунд, перше ніж він повертався з якогось іншого світу — з лабіринту літер і слів — на землю.

— Хтось стоїть? А ти не помиляєшся?

— Ні. Стоїть і дивиться на наші вікна.

Мо відклав книжку.

— Що ти читала перед сном? «Доктор Джекіл і містер Гайд»?

Меґі поморщила чоло:

— Прошу тебе, Мо! Ходімо зі мною.

Батько не повірив, однак рушив за нею. Меґі тягла його за собою так нетерпляче, що в коридорі він наштовхнувся босою ногою на стос книжок. А на що ж іще?! Удома в них повсюди були стоси книжок. Книжки стояли не лише на полицях, як у решти людей, а й горами лежали під столами, на стільцях, у всіх кутках. Книжки були на кухні й у вбиральні, на телевізорі й у шафі з одягом; невисокі стосики й високі стоси, книжки грубі й тоненькі, старі й нові… Вони зустрічали Меґі спокусливо розгорненими сторінками за сніданком, проганяли нудьгу в похмурі дні… І часом просто потрапляли під ноги.

— Просто стовбичить і стовбичить! — шепотіла Меґі, тягнучи Мо до своєї кімнати.

— А обличчя в нього волохате? Тоді це, мабуть, перевертень.

— Та годі тобі! — Меґі невдоволено зиркнула на батька, хоч його жарти й проганяли страх. Їй уже й самій майже не вірилося в те, що під дощем там хтось