Інга Пфлаумер - Серце гріє

П’ять елементів світу. П’ять одвічних стихій. П’ять храмів магічної школи Ормрон.
П’ятеро підлітків — членів однієї команди: дівчина-воїн, напівдемон, юний геній, ледар та дівча, не відзначене жодним особливим талантом, — дівча, котрому доведеться стати єднальною ланкою для решти. Чиї руки зрадять? Чиє серце не витримає? Чия душа спіткнеться, щоб обрушити світ у хаос?
Загадка, плата за яку — власне життя.

Інга Пфлаумер

Серце гріє

СЕРЦЕ ГРІЄ

Пролог

Полум’я свічки ледь здригнулося і метнулось праворуч, наче відбиваючи сум’яття, що панувало в думках гостя. Дато Гай, величезний, посічений шрамами воїн, схожий на старого кошлатого ведмедя, чекав на відповідь. Темна постать у кріслі не зронила й звуку, але від того що зараз відповість ця людина, залежало не лише майбутнє п’ятьох підлітків, а й багато в чому доля самого дато й усієї школи.

Гість у темній накидці, вкритій плетивом вибагливого письма бедуїнів, ступив уперед. Його тонкі руки, сховані в рукавички, випустили дерев’яний ціпок. Маг притягнув до себе стосик паперів зі столу.

— Навіщо ти зберігаєш це? — прошелестів кочівник. Незважаючи на тишу, яка панувала в обителі, голос Шеїчі було ледь чути. Так у безмісячну ніч пісок, здійнятий вітром, стукотить у вікно.

Палець, обтягнутий чорною тканиною, вказував на невелику картинку в золотавій рамі.

Боєць, у якому насилу можна було впізнати молодого Гая, з майже батьківською гордістю дивився на підлітків, які пустували біля водограю. Один — рудий, довготелесий і недоладний, здіймаючи сотні бризок, затягав у воду другого — білявого, повнуватого, в крислатому капелюсі. Третій, чорний від засмаги, стояв поруч із Гаєм, стискаючи в руках стос книжок. Правий нижній кутик картини було замазано чорною фарбою. Але двоє чоловіків, які були в кабінеті, чудово знали, хто був там зображений.

Замість відповіді дато Гай знизав плечима й відвернувся до вікна.

— Розкажи мені про них, — попросив кочівник, не дивлячись у папери.

Величезним ручиськом Гай розкуйовдив і без того розпатлане волосся, схопив бороду в жменю, похитав головою: він і раніше розумів, що це буде нелегка розмова, але не уявляв, наскільки тяжко сидіти в одній кімнаті з людиною, котра уособлює минуле, про яке так часто хотілося забути.

— Дівчисько, те, котре смаглявіше, — Тара, добре володіє зброєю. Швидка, легка, гнучка — коза та й годі. Щоправда, тримається осторонь, на людей з побоюванням поглядає, на контакт не дуже добре йде. Друга, Майя, білява, — навпаки. Товариська, хоч і з норовом. Її родина вже багато століть лікувальною магією займається, старша сестра Майї, Інжера, минулого року отримала звання майстрині. Зараз проходить служіння в грандмайстра Тахінії. Молодша, щоправда, не така обдарована, зате дівчисько щире й добре.

Хлопці, звичайно, складніші будуть. Нел із клану екзорцистів. Не мені тобі розповідати, які в нас із ними стосунки. Тож його до нас не просто так послали…

— Шкідник?

— Куди там!.. Мітка демона в нього. Не поталанило хлопцеві при народженні. Другий, Грей, нічим до іспиту не вирізнявся. Й іспит уже втретє складав — батько його приїздив, аби втлумачити синкові, що слід. І втлумачив — той на смузі перешкод узяв і перелетів на той бік. Попри заклинання проти левітації. Просто потягнувся до нитки стихії дерева — Цин-ді, сили набрався і полетів. У нас такого переполоху давно не було. Щоби чотирнадцятирічний хлопчисько таку штуку втнув! Не кожному з тих, хто довчився до звання сото, такий політ до снаги. А та-вей, старший цієї п’ятірки, — Дарт, найталановитіший, напевно. У шістнадцять років звання та-вей отримати — чував ти коли-небудь про таке? Дуже сильний маг росте, дуже сильний.

Гість мовчав. Дато Гай пройшов із кутка в куток, сів до столу, знову підвівся, визирнув у вікно — і нарешті не витримав:

— Ну, то що? Шеїчі, ти незабаром на цих паперах дірку прогледиш.

— Намагаюся зрозуміти, хто з них…

— Хто з них що?

— Хто з них турбує тебе настільки, що ти перепорпав усю пустелю, аби знайти мене. Ось ця, — на стіл лягла в’язка паперів, увінчана зображенням срібнокосої дівчинки, — відпадає відра-зу. Батьки — відомі лікарі, родина багато років рятує людям життя, там такий запас благочестя в крові, що за дівчинку можна не перейматися. Єдине, що може турбувати, — заздрощі до старшої сестри, але від таких дрібниць до стихії не звертаються. Цей хлопець, — ще одна в’язка, цього разу з портретом білявого зеленоокого юнака, опустилася на стіл, — теж не підходить. Так, здатність до магії Цин-ді просто дивна, але поки що виявилася лише раз. Зважаючи на все, що написано в сувої, хлопчисько надто ледачий і неповороткий. Такому стихія ні до чого.

Із цим дівчиськом теж усе зрозуміло, — Шеїчі відклав сувій, на початку якого була намальована смаглява чорнява кароока дівчина. — Жодних здібностей до магії. Дато Феаліс із більшою зацікавленістю поставився б до такого екземпляра. Залишаються двоє. Хлопець із міткою і юний геній. Міченого я, мабуть, теж виключу. Йому ні до чого стихії — у нього своїх проблем задосить. А ось юному генієві… — Шеїчі замовк, очікуючи відповіді. У кабінеті було так тихо, що чути, як пустеля за стінами міста жене свої піски.

— Скажи, навіщо тобі це? — продовжив кочівник.

— Ти не розумієш, — зітхнув Гай. — Не в мені річ. Ти подивися на цих дітей. Тару, ту саму, позбавлену здібностей до магії, не візьме ніхто. Твоя правда, Феаліс багато на що піде, аби її роздобути. І ти не гірше за мене знаєш, що він із нею зробить, аби якомога більше довідатися про таку дивину, як цілковита відсутність магії. Вона у відмові, розумієш? Я особисто з кожним учителем розмовляв, щоб їй дозволили тут навчатися. Я сам її вивчив усього, що вона вміє. І тепер віддати її Феалісу тільки тому, що той вчасно подбав і відповідно всіх майстрів налаштував? — Гай роздратовано вдарив долонею по столі. Між п’ятьма великими магами Ормрона ніколи не було ніжних почуттів.

— А цей, Нел, — продовжив Гай, — хлопець із міткою. Його при народженні мали були вбити власні батьки. Проте вони інакше його використати вирішили. За всі роки служіння заплачено золотом у надії на те, що демон всередині в нього пробудиться й знищить тут усе живе. І хлопець це чудово розуміє. Як і те, що тут його тримають із зачаєними сподіваннями, що під час служіння він згине десь у далеких землях. А Грей? Син пекаря, здатний запросто знаходити нитки стихій і черпати з них силу. Боги великі, де таке бачено? Ми обидва знаємо, що чаїться в нитках. Нема блаженства, рівного тому, що охоплює людину, з’єднану з ниткою. Скільки шістнадцятирічний парубійко витримає, перш ніж потягнеться до нитки ще раз, зіллється з нею і втратить розум? Лінощі лінощами, але я не надто