Інга Пфлаумер - Серце гріє

— Вона не належить нікому. Всі ми приходимо в цей світ вільними. І ні в кого немає права на іншого! — вигукнув Вен, заступаючи собою Альрауне. Вир вдарив йому в ноги, розбиваючись на сотні солоних бризок, які сліпили очі.

— Не має права? — сміх, який виривався з грудей Мори, був більше схожий на кашель. Грандмайстриня стояла в центрі зали, потоки з ревінням клекотали біля її ніг, вода сочилася з кожного каменя в стіні, з кожної щілини в дерев’яній підлозі. — Знаєш, як кажуть — ніхто не має права відняти життя, крім Бога, який дарував його. Отож, для неї я — Бог. Вона моє творіння. І так, як я вдихнула життя в купу піску, попелу, води, землі, вогню, металу й дерева, так і відніму це життя, поверну собі те, що подарувала. Хіба я не маю рації, Альрауне? Хіба ти не належиш мені? Ходімо зі мною, дитя моє, моє провалля, моє розчарування. Я дам тобі те, чого ти жадаєш.

Вен стис тонкі пальці дівчини й швидше відчув, аніж побачив, як вона робить крок назустріч Морі. Він знав, що не може відпустити цієї руки. Не було на світі такого золота, яке змусило б його зробити це. На мить перед його очима виник маленький будиночок на стрімчаку, море, що б’ється об каміння, трояндові пуп’янки, готові розпуститися від першого ніжного дотику сонця, крики чайок і піщана обмілина, всипана черепашками й клубками темно-рудих водоростей, таких схожих на волосся Альрауне. Нехай мрії — це тільки фігури на піску, які змиє перший приплив. Але в майстра була мрія і людина, яка з ним цю мрію ділила. Можливо, Томасон був не такий уже й неправий.

Порожні очі Мори набирали кольору, як передгрозове небо, й вода навколо ставала дедалі темнішою та холоднішою. Вен повернувся, схопив Альрауне за плечі й пригорнув до себе так міцно, що почув, як хрупнули її кістки.

— Біжи звідси, — прошепотів він, — воля. Жити варто заради волі — волі вирішувати, хто ти й що ти. Ким ти був, і ким ти станеш. Як ти житимеш і за що помреш. Поки ти можеш вирішувати сама — залишаєшся людиною.

Потужна хвиля ледь не збила його з ніг. Всім тілом Вен відчував, як тремтить Альрауне, яке сум’яття панує в її думках. Він до болю в грудях, до запаморочення вдихнув квітковий запах її волосся і відкинув дівчину в бік коридору.

— Біжи, — крикнув він, виштовхуючи з рукава тонку, гостру голку. — Метелик гарніший в польоті!

Вен ухилився від солоного кулака хвилі, що летів йому в обличчя, й кинувся вперед, пальцями викидаючи крицеву голку. Бічним зором він помітив, як майнула в смузі світла куртка барви дерева й брунатно-червоний сполох волосся, неначе метелик Лігея змахнула плямистим крилом і зникла в темряві коридору.

— Повернися, ти!.. — закричала Мора. Водяний потік змією кинувся вслід дівчині, але нова голка розсікла його надвоє, перетворила на синю калюжку.

— Альрауне, — прошепотів Вен, виймаючи нову голку, — її звуть Альрауне.

Наступний удар збив його з ніг, втиснув у стіну. Але майстер не збирався здаватися так просто. Він уперше боровся не за себе, а за щось більше. І воно було того варте.

Альрауне не озиралася доти, поки не опинилася на повітрі. Притулилась до стіни, обхопила себе руками, чи то намагаючись зігрітися, чи зберегти спогади про те, як Вен обійняв її. Слова майстра ще звучали в її голові, яскравішали з кожним ударом серця. Зненацька в спогади вплив інший — деренчливий голос майстра Томасона. «Якщо хтось платить за твоє життя своїм, виходить, тобі потрібно жити за двох», — саме це він сказав, коли у дверях зали з’явилися охоронці. Ці слова були останніми, які вона чула. Альрауне потерла обличчя й помітила, що руки в неї стали мокрими. Здивовано підняла голову, але на небі, що вже світлішало, не було й хмарини. У кутиках очей защипало, світ почав розпливатися перед очима.

Піщана дівчина плакала так само, як плачуть справжні.