Інга Пфлаумер - Серце гріє

істоту, майстер подарував їй маленький кинджал. Сам Вен першу зброю отримав від сото в Ормроні. Здається, це були метальні ножі, але майстер так і не перейнявся до них ніжними почуттями. Ножі здавалися йому надто грубими. Зовсім інше — голки. Гострі, тонкі стрижні, які можуть зцілити, а можуть і вбити. Альрауне, щоправда, відразу попросила дати їй зо дві голочки, й майстер поступився — поділився набором голок для чжень-цзю, лікувальної терапії. Після розмови про куртки Вен додав до подарунків сьогоднішнього дня торбинку з золотими та взяв із дівчини обіцянку: якщо вдень їй буде так само холодно, вона платитиме за обід на найближчому заїзді. Пам’ятаючи про те, як важко Альрауне даються розмови з іншими людьми, Вен вирішив: що частіше він буде змушувати підопічну спілкуватися з випадковими зустрічними, то швидше вона зможе здолати цей рубіж.

Будинок дагомана у світлі зірок, які вже згасали, здавався не страхітливим, а швидше таємничим. Темні западини вікон, напівприкритих віконницями, ховали внутрішні приміщення будинку від цікавого ока, й тільки одне з вікон на першому поверсі, завбачливо відчинене Веном минулої ночі, привітало подорожан, як старих знайомих.

Усередині виявився ланцюжок слідів, що вели вниз, до підвалу. Якщо це був Протагор — він прийшов сам.

— Ти ж не залишиш мене біля входу? — поцікавилася Альрауне, арсенал якої поповнився новим жестом — войовничо виставленим підборіддям.

— Саме збирався, — щиро зізнався майстер. — А ти не хочеш залишатися?

— Мені дуже, дуже цікаво, що там, — дівчина невизначено махнула в бік схованої в темряві половини будинку.

Вен завагався.

— Тримайся позаду. Якщо відчуєш небезпеку, відразу втікай. Гаразд?

— А як же ти?

— Я теж добре бігаю, — майстер підбадьорливо посміхнувся. Він і сам відчував легке занепокоєння, хоча приводів для цього не було. Сліди тільки однієї людини. Ніякої магії в будинку. Жодної живої душі навколо.

Обережно ступаючи розсохлими дерев’яними сходами, майстер рушив уперед і зупинився лише перед темним отвором, що вів у підвал. Альрауне дихнула, ввіткнувшись у спину майстра, залишила теплу пляму на куртці. Вен ступнув у темряву. Спалахнув смолоскип, освітлюючи худу, сутулу постать Протагора.

— Усе приніс? — майстер говорив пошепки, хоча сам не знав, чому.

Протагор кивнув.

— Ти сам?

Венові не сподобалося це запитання. Дуже не сподобалося.

Майстер сіпнувся назад, намагаючись відтіснити Альрауне до дверей, у підвалі спалахнуло яскраве синє світло, глибокий стогін мовби виник із океанської товщі води й наповнив димом передсвітанкову тишу. Біля протилежної стіни, спираючись блідою рукою на кам’яний мур, стояла дато Мора. Сяючі темно-сині потоки енергії збиралися з повітря та входили в тіло гранд майстрині, розсікаючи простір із гучними, ніби клацання бича, звуками.

О, Вен знав, що це було. Магія такого рівня не була йому підвладна. Певно, вона не була підвладна нікому на землі. Щоб залишитися непоміченою будь-якими чарівниками в цьому місті, Мора випустила лінії сили. Крапля за краплею вивела зі свого тіла й духу все, що пов’язувало її з магічними нитками. Це гірше, ніж випустити всю кров. Болісніше, ніж відокремити плоть від кісток. І зараз сила Мори поверталася.

— У скільки ти мене оцінив? — як не дивно, Вен не відчував ні люті, ні ненависті до Протагора. Раніше він і сам напевне вчинив би так само. Хіба можна дорікати собі за те, що виявився гарним учителем?

Усе було продумано бездоганно. Швидше за все, Протагор продав їх ще до того, як Вен пройшов крізь міську браму. Сам винен, чому він вирішив, що незалежність і воля, які майстер так цінував, відіграють таку саму роль у житті хлопчиська? Серед регулярних заробітків, захисту гільдії та свободи дій Протагор обрав перше. Він здав майстра Морі й, на жаль, не тільки майстра. Невдача це чи прорахунок? Та чи не байдуже тепер? Щоб приспати його пильність, Протагор зажадав збільшення платні та призначив зустріч у добре відомому місці. Морі не потрібні були ні війська, ні помічники. Грандмайстриня хотіла отримати Альрауне особисто в руки. Вона хотіла цього так, що з власної волі розірвала своє існування навпіл — тільки б мати бажане.

Вен ненавидів її, боявся її, але не захоплюватися нею не міг. Іншим часом майстер поспівчував би бідолашному Протагорові. Навряд чи Мора відпускала того бодай на хвилину. Вперше зустрітися з Морою і відразу провести стільки часу в товаристві цієї жінки — у хлопця виявився міцний дах, якщо він ще не в божевільні.

— П’ять тисяч. За тебе й того, хто буде з тобою. Нічого особистого, — Протагор підняв гаманець і подався до виходу.

— Продешевив. Разів у три, а то й у чотири. Правда, грандмайстрине?

Мора відійшла від стіни й, ніби не чуючи запитання майстра, звернулася до Протагора.

— Зникни.

Той негайно виконав наказ. У кам’яній залі залишилися тільки Мора, Вен і Альрауне.

Не дивлячись на дівчину, наче тієї зовсім не було, дато майже примирливо мовила:

— Ти мав був привести її. Я можу вирішити, що ти її привів. Отримаєш свої гроші й зникнеш. Зроби те, що тобі звеліли.

Вен стис кулаки. Великодушна пропозиція. Ось тільки, дивлячись на Мору, не можна було навіть припустити, що в цієї істоти може бути душа. Кам’яна статуя в одязі з найніжнішого біло-блакитного шовку. Портрет, створений пензлем майстра. Що завгодно, але тільки не жива, здатна дихати істота, яка бодай щось відчуває. У мізинці дівчини, яка стояла позад нього, було більше людського, ніж у цій далекій холодній жінці.

Альрауне повернулася до майстра. У її погляді не було ні осуду, ні сумнівів.

— Це правда? Я повинна повернутися? Скажи мені, я піду.

Вона вірила йому. Навіть зараз, опинившись віч-на-віч із його темною душею, це маленьке зеленооке створіння вірило в нього. І ця віра додавала сили настільки, наскільки не міг додати жоден алхімічний еліксир.

— Ти нічого не повинна, — Вен повернувся до грандмайстрині. — Я тут на дозвіллі переглянув нашу домовленість, — майстер не зводив погляду з постаті в білому-синьому кімоно. Мора за короткий час двічі пройшла через найболісніші тортури, можливі в людському житті, й навіть у такому стані вона залишалася сильним магом. Сильним, але не всемогутнім.

— Ти уклав зі мною угоду. Ти пообіцяв повернути її мені. То поверни! Де твоя честь, де вірність обітницям? Чи в злодіїв немає кодексу честі, й усе, що їх хвилює, — блискучі монети? Я дам їх тобі. Дам стільки, скільки попросиш. Поверни те, що належить мені! — Мора накопичувала енергію. Повітря навколо неї набухало, туманом опадаючи до ніг, і відразу перетворювалося на воду. Підкоряючись волі своєї покровительки, темні хвилі підіймали вкриті