Марія Кореллі - Спокута сатани

попри те, що ви жінка, вас не приваблює кохання, що його може дати цей світ! Ви − живе диво; ви − наче крихітна росяна краплина, що віддзеркалює всі барви неба і дає землі вологу та свіжість, куди б не впала! Я нічого не можу зробити для вас: ви не хочете моєї допомоги, ви відкидаєте мої послуги. Тож, якщо я не можу допомогти вам, ви повинні допомогти мені! − І, схилившись перед нею навколішки, він шанобливо взяв її руку й поцілував. − Я прошу небагато: моліться за мене. Я знаю, ви звикли молитися, тож це не обтяжить вас; ви вірите, що Бог чує вас, і коли на вас дивлюся, я теж у це вірю. Тільки чиста жінка може пробудити в чоловікові віру. Моліться за мене; моліться за того, хто втратив найвище, найкраще, що мав. Я − той, хто змагається, але не подолає, той, хто мучиться під тягарем кари, хто прагнув би досягти Неба, але клятою людською волею залишається в пеклі. Моліться за мене, Мевіс Клер! Обіцяйте мені це! Ви піднесете мене на крок ближче до світла, яке я втратив.

Вражений, я слухав; невже це Лючіо − насмішкуватий, безтурботний цинік, яким я так добре його знав? Невже це справді він − стоїть навколішки, мов покаянний грішник, стоїть, схиливши свою горду голову перед жінкою?.. Я бачив, як Мевіс вивільнила свою руку й дивилась на нього згори, настрахана, розгублена; потім вона заговорила, і її ніжний голос тремтів:

− Якщо ви так палко цього бажаєте, обіцяю: я молитимусь зате, щоб дивна гірка скорбота, яка, вочевидь, гризе вас, зникла з вашого життя.

Він зірвався на ноги.

− Скорбота! − повторив він із жестом, перейнятим пристрастю. − Жінко, генію, янголе, хто б ви не були, − не говоріть про одну скорботу, яка гризе мене! Тисяча тисяч − ні, мільйон мільйонів скорбот спалюють моє серце! Жахливі, мерзенні злочини мужчин; негідне лицемірство й жорстокість жінок; люта, нелюдська невдячність дітей; зневага до добра, паплюження розуму, себелюбство, захланність, тваринна хіть людини, огидне блюзнірство і гріх творінь щодо Творця − ось вони, мої нескінченні скорботи! Вони тримають мене в кайданах, тоді як я прагну свободи. Вони творять пекло навколо мене; це вони зробили мене тим, ким я є, але ким не можу назватися ні собі, ні іншим! А між тим… закликаю вічного Бога у свідки… я не думаю, що я гірший від найгірших на світі людей. Я спокушаю, але не переслідую; я керую багатьма, однак роблю це так відверто, що ті, хто йде за мною, чинять так із власного вільного вибору. − Він замовк, а потім заговорив уже м'якшим тоном: − Ви маєте наляканий вигляд, але будьте певні: ви ніколи не мали менше причин боятися, ніж цієї миті. На вашому боці правда і чистота; я шаную і перше, і друге, тому не пропонуватиму вам більше ні допомоги, ні порад, як найкраще влаштувати ваше життя. Цього вечора ми розійдемось, щоб більше не зустрітися на землі. Ніколи більше, Мевіс Клер, упродовж усіх ваших днів, сповнених солодкого спокою, я не з'явлюся на вашому шляху − присягаюсь Небесами!

− Але чому? − спитала Мевіс лагідно, торкаючись його руки. − Чому ви так палко звинувачуєте себе? Яка темна хмара потьмарює вашу душу? Напевно, ви маєте шляхетну натуру, і я відчуваю, що була несправедлива до вас… Ви повинні пробачити мені: я не довіряла вам.

− Ви добре робите, що не довіряєте мені, − відповів він, перехопивши обидві її руки й дивлячись їй просто у вічі; його зіниці блищали, немов діаманти. − Ваш інстинкт безпомилково застерігає вас. Якби тільки більше було таких, як ви, хто сумнівається в мені й відштовхує мене! Одне слово: якщо після того, як я піду, ви випадково згадаєте мене − подумайте, що я заслуговую на більше співчуття, ніж паралізований злидар, який плазує край дороги, помираючи з голоду: він має якусь надію, а я − жодної. Моліться за мене, пам'ятайте, ви обіцяли! Моліться за того, хто сам не сміє молитися за себе. Ви знаєте слова: «Не введи нас у спокусу, але визволи нас від лукавого». Цього вечора ви були введені у спокусу, але визволилися від лукавого, як тільки може чесна душа. А тепер прощавайте! У житті я вас більше не побачу; у хвилину смерті… Я відвідував багато смертних одрів на запрошення тих, хто помирав; однак біля вашого узголів'я мене не буде. Можливо, коли ваша душа, відлітаючи, перебуватиме на межі між мороком та світлом, ви дізнаєтесь, ким я був і ким є, − і, напруживши останні сили, ви подякуєте Богові за те, що ми розійшлися цієї ночі − навіки!

Він відпустив її руки, і вона відсахнулась від нього − бліда, охоплена жахом. У похмурій красі його обличчя було в цю мить щось надприродне та страхітливе: тінь тьмарила його чоло, очі палали вогнем, на вустах грала усмішка − напівніжна, напівжорстока. Дивний вираз його обличчя навіть у мені збуджував відчуття страху і я здригнувся, ніби з холоду, хоча повітря було тепле й духмяне. Мевіс, задумана й сумовита, повільно йшла геть, інколи озираючись на Ріманського; за хвилину чи дві її тендітна постать у білій шовковій сукні зникла між дерев.

Я не знав, що мені робити, і нарешті вирішив непомітно повернутись у будинок. Та щойно я зробив крок, як голос Лючіо, заледве чутний, зупинив мене:

− Гей, підслухачу! Чом це ви не вийшли з затінку, щоб краще розгледіти виставу?

Засоромлений, я підійшов та невиразно пробурмотів якісь слова вибачення.

− Ви побачили гарну виставу. − Він тернув сірником і запалив папіроску, холодно дивлячись на мене; його очі блищали звичним глумом. − Ви знаєте мою теорію: всі чоловіки й жінки ласі на золото. От я й хотів випробувати Мевіс Клер. Вона відкинула всі мої вигідні пропозиції − зрештою, ви це чули, − і мені залишалось тільки попросити її молитися за мене! Я зробив це доволі мелодраматично, чи не так? Жінка такої мрійливої, ідеалістичної вдачі любить думати, що існує людина, вдячна їй за молитви.

− Однак ви здавалися вельми серйозним! − зауважив я, роздратований, що він спіймав мене на шпигуванні.

− Ясна річ, − погодився він, фамільярно беручи мене під руку. − Я мав слухачів. Мою декламацію слухали двоє вимогливих критиків драматичного мистецтва, і я докладав усіх зусиль.

− Двоє критиків? − перепитав я,