Максим Анатолійович Бутченко - Петлюра. Боротьба

Того ранку Симон Петлюра нарешті повернувся додому. Обійняв дружину Ольгу, вільно дихав на повні груди. Стільки часу він провів у в’язниці бездіяльно. І ось відчув, що настає пора великих змін. Соратники чекають наказу діяти. Одначе кохана Ольга і маленька донечка Леся дуже потерпають від того, що тато й чоловік і далі майже не з’являтиметься вдома. Та й чи буде в них дім? І сам Петлюра розривається між сім’єю та своєю мрією — незалежною Україною. Режим Скоропадського має бути повалено. Відступати не можна. Здається, Петлюра чує власний голос ніби здалеку. І наче не він промовляє ті слова: «Іншого шляху, крім повстання, у нас немає…»

Важкий шлях, народе України, до твого щастя… Тернями встеляють його твої вороги і, як дикі звірі, вичікують хвилі, коли б кинутися на тебе й своїми забрудненими пазурами впитися у твоє молоде тіло… й ссати з нього твою святу кров. А ти, зневірений і втомлений, блукаєш серед цього бруду, чуток, провокацій, підлесливих обіцянок, котрі тільки розпорошують твої сили й розбивають дух твій. Зневір’ю, розчаруванню не може бути місця в час, коли на довгі літа вирішується твоя доля, твоє щастя і твій добробут. Лише міць, єдність і тверде непохитне стремління до повної незалежності й свободи може бути нашим побратимом.

Симон Петлюра. До населення всієї Соборної України. 17 вересня 1919 р.

Ця історія почалася наприкінці 1918 року. У той час Україну очолював гетьман — колишній царський офіцер, український політик Павло Петрович Скоропадський, а країна називалась Українською Державою. Навесні того року багатотисячна німецька армія вторглась із західного берега Збруча, уклавши угоду з українськими політиками. Ця угода була вкрай проста: німецький уряд допомагає звільнити Україну від більшовиків, натомість до Німеччини має бути відправлено сотні тисяч потягів із продуктами. «Війна за їжу» — так це називали і жартома, і всерйоз. Війська просувалися швидко — українці й німці витісняли червоних на всіх фронтах. Як відомо, Симон Петлюра зі Слобідським кошем першим увійшов до Києва, не бажаючи поступатися перемогою інтервентам. Тоді ж німецьке командування визнало дії Симона Васильовича небезпечними, і він був змушений скласти свої повноваження в Коші. І очолив Союз земств — організацію, що координувала самоврядування на місцях. У кінці квітня відбувся так званий гетьманський переворот — на з’їзді хліборобів, що проходив у приміщенні київського цирку, Скоропадський оголосив себе гетьманом. Усі демократичні інститути У.Н.Р.[1] було розпущено, чимало діячів заарештовано, хоча декого одразу й відпустили. Державний устрій України дуже швидко почав нагадувати монархічний.

Саме тоді почалися й перші селянські повстання. Німецька варта забирала в українських селян хліб і харчі, прирікаючи тих на голодне життя на грані виживання. Озлоблених людей було доведено до відчаю. Ще з літа по Україні прокотилася хвиля селянських повстань, у яких загалом узяло участь близько 100 тисяч осіб. Понад 20 тисяч німецьких солдатів загинуло, десятки тисяч було поранено. Землю віддавали колишнім поміщикам, що викликало ще більше незадоволення на селі. Петлюра кілька разів відкрито виступав проти гетьмана, закликаючи того не грабувати селянство. Але Скоропадський не міг або не хотів навести лад — німці забирали їжу за умовами договору; а бунти гетьман жорстоко придушував.

Урешті, через постійну критику гетьмана, Петлюра зазнав репресій, а потім його взагалі було ув’язнено. Однак восени все змінилося. Німці зазнали поразки у європейській війні. Продовольство, обіцяне Скоропадським, постачалося з перебоями — німецька армія і країна голодували. Тим часом у жовтні в Німеччині було створено новий уряд, який проголосив політику миру. 7 листопада там почалася революція, імператор Вільгельм II утік із країни, а вже 11 листопада Німеччина капітулювала.

Таким чином, у гетьмана більше не залишилося союзників. Надто пізно він заявив про земельну реформу, про пільги для селянства. Скоропадський був ініціатором створення Української академії наук, багатьох інших державних інститутів, але так і не став національним лідером. Він у всьому вбачав змову проти себе, що, зрештою, не було позбавлено сенсу — ще влітку виникла організація «Національний союз», завданням якої було скинути Павла Петровича. Його влада висіла на волосині, й кожен наступний день міг стати вирішальним.

Двері відчинилися. Майже хвилину з них ніхто не виходив. Зяяла лише чорна порожнеча прямокутного проходу. Свист іржавих залізних петель кілька секунд висів у повітрі, доки не обсипався разом із дрібним пилом на брудну бетонну підлогу. Темна-темна вранішня тиша ніби обклала поріг невисокого входу ватою, крізь яку не могло проникнути жодного звуку. Раптом вугляна пелена проходу захвилювалася, по ній пробігли брижі, як по натягнутій тканині, й за мить імла розірвалась, випускаючи фігуру чоловіка; швидко крокуючи, він вирвався з пітьми. Різкі, навіть нервові рухи свідчили про те, що той дуже поспішає. Здавалося, ніби він розігнався біля виходу, а далі ще й пришвидшив крок, щоб легкий осінній вітер здув із його тіла лахміття темряви, яке залишилося після похмурих коридорів.

Чоловік стрімко пройшовся широким двориком, огородженим обшарпаною цегляною стіною, проскочив розчинені навстіж металеві ворота, ступив три кроки ліворуч і зупинився. На його непримітному, звичайному обличчі промайнула хвиля подиву, наче він уперше опинився на широкій київській вулиці. Так буває, коли потрапляєш у знайоме місце після довгої відсутності, і звичний пейзаж здається ніби чужим, тому що пам’ять часто-густо позбувається непотрібних спогадів швидше, ніж ми можемо собі уявити. Хоч би що там було, однак цілком звичайна обстановка сутінкової пізньої осені змусила чоловіка заціпеніти й стати на мить деталлю проспекту, засипаного жовтим листям, сухі тільця якого опадали в блискучі чорнильні калюжі; обставленого триповерховими будинками з каламутними вікнами, схожими на очі древнього старця. Чоловік глибоко зітхнув, і вологе повітря холодним струменем проникло в горло. Він рушив, тепер уже не так швидко, уважно карбуючи кожен крок, ніби відлічував відстань, котра збільшується між ним і Лук’янівською тюрмою, де його було ув’язнено майже три місяці.

Ранок 11 листопада був звичайнісіньким для перехожих, які щулилися від пронизливого вітру, намагаючись утримати в обіймах драпового пальта або добротного кожуха власне тепло. Двірник стояв біля парадного входу респектабельного будинку й, обіпершись ліктями на тонку криву мітлу, курив самокрутку; білий дим огортав його на секунду, надаючи виснаженому обличчю якоїсь дивної загадковості. Віз­ник дрімав на передку, вчепившись зашкарублими долонями із синіми прожилками вен за віжки. Вельможна дама, притримуючи від вітру криси свого широкого капелюшка, а іноді піднімаючи комірець легкої шубки, граційно простувала тротуаром.

Однак ніхто не помічав нашого чоловіка з високим чолом, рівним носом і міцно стиснутими губами. Він усе йшов, поважно карбуючи крок,