Марія Кореллі - Спокута сатани

думки − нашими думками. У цьому я винуватив саме її: я вважав, що причиною є її «літературний егоїзм» − саме так я називав те, що справедливо було б назвати духом шляхетної незалежності; при цьому про власний роздутий егоїзм я геть забував. Зрештою, я дійшов висновку, що Мевіс Клер − приємна молода жінка з великим літературним обдаруванням і не меншою гордістю; саме ця остання унеможливлювала для неї знайомство з багатьма представниками так званої «вищої аристократії», оскільки Мевіс ніколи б не опустилася до такої принизливої запобігливості, якої жадали вони і якої я теж вимагав. Подекуди я мало не ототожнював її з писаками Ґраб-стрит; однак почуття справедливості й сорому все-таки не дозволяли мені завдати їй такої образи навіть подумки. Так чи інак, мене надто поглинали думки про моє величезне багатство, і я не до кінця усвідомлював той факт, що люди, які, подібно до Мевіс, здобувають незалежність шляхом розумової праці, мають більше право бути гордими, ніж ті, хто за правом народження або отримавши спадщину стають власниками мільйонів. Крім того, попри мою прихильність до Мевіс Клер, її становище в літературі було для мене своєрідним особистим докором: я повсякчас згадував про власну невдалу спробу завоювати лаври. Отже, я втішався, що Мевіс Клер не було з нами в лісі. Звісно, якби я звертав увагу на дрібниці, з яких і складається сенс життя, я б згадав учорашні слова Лючіо: «Я більше не зустрінусь на її шляху, так само як і вона − на моєму»; але я не надав особливого значення цій мелодраматичній фразі.

Двадцять чотири години минули в безтурботному спокої, і я не знав, що це останні спокійні години в моєму житті. Навпаки, я почав відчувати смак до життя, почав вірити, що майбутнє готує для мене ясніші дні, ніж я останнім часом наважувався сподіватись. Погідний настрій Сибілли, її ніжність до мене були − так здавалось мені − ознаками кінця наших непорозумінь; я мав надію, що її натура, яку «світське» виховання зробило жорсткою й цинічною, невдовзі пом'якшиться й набуде тієї принадної жіночності, яка, врешті-решт, є найкращою оздобою жінки. Так я думав у блаженній замріяності, під шатром осіннього листя, сидячи поруч із красунею-дружиною та найближчим другом; могутні звуки чудового голосу Лючіо лилися в дивовижно чарівних мелодіях. Тим часом сонце сідало, і присмерк кидав на землю тіні; настав вечір − вечір, який вкрив затишну місцину лише на кілька годин, а моє життя − назавжди.

По пізньому обіді ми, приємно стомлені після проведеного надворі дня, рано розійшлися. Останнім часом я мав міцний сон, і здається, що я проспав кілька годин, перш ніж прокинувся − наче від владного дотику невидимої руки. Я схопився на ліжку; поблимувала нічна лампа, і в її тьмяному світлі я побачив, що Сибілли коло мене немає. Серце здригнулося й завмерло: зловісне передчуття леденило кров. Відслонивши гаптовані шовкові запинала ліжка, я визирнув до кімнати: там було порожньо. Тоді я поквапом устав, одягнувся та підійшов до дверей: вони були старанно причинені, але не замкнені, як це було завжди, коли ми готувалися до сну. Я відчинив їх безшумно і глянув у темний прохід − нікого не було. Проти дверей спальні були дубові кручені сходи, що вели вниз, до широкого коридору, який колись слугував за музичну кімнату або картинну Галерею; в одному кінці коридору стояв старий орган, досі настроєний, і його золоті рурки здіймалися аж до оздобленої ліпниною стелі; протилежний кінець був освітлений високим округлим вікном на кшталт церковного − вітражі з рідкісного старовинного скла зображували житія святих, а центральним сюжетом було мучеництво святого Стефана. Обережно наблизившись до балюстради, яка виходила на цю галерею, я подивився вниз і якусь хвилину не бачив нічого, крім візерунків на виполірувати підлозі, що їх накидало, спадаючи з великого вікна, місячне світло. Однак я вичікував, затамувавши подих і дивуючись, куди це Сибілла могла піти о нічній порі; невдовзі я побачив високу рухливу тінь і почув приглушені голоси.

Серце моє калатало, горло здушив спазм. Сповнений дивних думок та підозр, яких я не смів назвати, я поволі, скрадаючись, зійшов сходами вниз, і перш ніж нога моя торкнулась останньої сходинки, я побачив сцену, від якої мало не впав, тяжко вражений; відсахнувшись, я щосили кусав губи, щоб не вихопився крик. Моя дружина, вбрана у прозору білу одіж, яка радше обрисовувала, ніж ховала її силует, уся залита місячним світлом, стояла навколішки; вона звела обличчя вгору, її розкішне волосся спадало на плечі, а руки були благально згорнуті. Над нею височіла темна велична постать Лючіо.

Я дивився на них сухими гарячковими очима. Що це мало означати? Невже моя дружина невірна? Невже мій друг − зрадник?

«Терпіння, терпіння! − бурмотів я сам до себе. − Без сумніву, це нова вистава, подібна до тієї, що її розіграли минулої ночі з Мевіс Клер! Терпіння! Послухаймо цю комедію». І, притулившись щільно до стіни, затамувавши подих, я чекав їхніх слів: коли вони почнуть говорити, я дізнаюся, так, дізнаюся про все. І я звернув на них погляд, навіть крізь свою нестерпну тугу зауважуючи дивне світло на обличчі Лючіо − світло, навряд чи породжене місяцем, оскільки князь стояв спиною до вікна. Презирство читалося на його обличчі.

Якими були його думки? Чому він навіть у моїх пригнічених думках здавався чимось більшим, ніж людина? Чому навіть краса його здавалася потворною в цю мить?.. Але цить! Заговорила вона − моя дружина; я чув кожне її слово, чув усе − і витерпів усе, не похилившись, як мертвий, додолу в безмірі відчаю.

− Я кохаю вас! − простогнала вона. − Лючіо, я вас кохаю, і це кохання вбиває мене! Будьте милосердні! Майте співчуття до моєї пристрасті! Покохайте мене − на одну годину, на одну коротку мить! Хіба я багато прошу? Потім робіть зі мною, що хочете, − мучте мене, зганьбіть мене в очах суспільства, прокляніть мене перед Небом! Мені до всього байдуже − я ваша тілом і душею, я вас кохаю!

Її голос вібрував безумним пристрасним благанням; я слухав, розлючений, але безмовний. «Цить! Цить! − подумки говорив я собі. − Цієї комедії ще не розіграно!» − і напружено чекав відповіді Лючіо.

Відповідь супроводжувалася сміхом, тихим, саркастичним.

− Ви лестите мені, − сказав Ріманський. − Шкода, що я не можу віддячити вам тим самим!

Моє серце віджило, відчувши полегкість; мені хотілося приєднатись до саркастичного сміху князя. Тим часом