Андрій Васильович Лісовий - Ендрю, Андрій Васильович Лісовий

Розділ 3. Довгождане побачення

Ендрю намагався дивитись новини та кіно українською мовою, адже це дуже покращувало його вимову українських слів, та мелодрам на українській мові було мало. Тому іноді, криючись навіть від Білла, він дивився російські мелодрами. Виправдовував себе тим, що мову ворога теж треба знати.

Однієї ночі, коли Ендрю спав у кріслі, «переглядаючи» чергову російську мелодраму, задзвонив телефон. Він потягнувся за ним, розуміючи, що це не дружина: вона берегла його сон. Може щось сталось на полігоні? Номер був незнайомий, тому Ендрю напружився ще більше… Нажав на кнопку і почув плач та схлипування:

– Ендрю, я кохаю тебе!

Ендрю схопив телефон і, все ще сонний, притиснув його до вуха.

– Вікторія? – здивувався він, намагаючись розібратися в своєму змішаному стані.

– Ендрю, я кохаю тебе, – повторила вона, схлипуючи.

– Вікторіє, що трапилося? Чому ти плачеш? – Ендрю відчув, як серце забилося швидше.

– Пробач мене, – сказала вона. – Я не телефонувала тобі, бо знала, що це неправильно. Але я не можу більше так. Я не можу тебе забути.

– Вікторіє, чому ти не телефонувала? Я чекав на твій дзвінок кожного дня, – Ендрю намагався зрозуміти, що сталося. – Я хвилювався, що з тобою щось трапилося.

– Я... я видалила твій номер, – сказала вона, і в її голосі з’явилася нотка сорому. – А потім я змінила свій номер, щоб ти мені не зателефонував. Я намагалася зробити все правильно. Я знаю, що ти одружений. Я не хочу руйнувати твою сім'ю.

Ендрю важко зітхнув, не знаючи, що відповісти. Він почувався розірваним між двома світами, двома жінками, яких він любив по-своєму.

– Я розумію, Вікторіє, – тихо сказав він. – Але я теж не можу перестати думати про тебе. Я не знаю, що з цим робити.

– Я підняла на ноги посольство, щоб знайти твій номер, – продовжила вона. – Я не могла більше чекати, не могла більше жити без тебе.

– Посольство? – Ендрю здивувався. – Вікторіє, це серйозно.

– Так, серйозно, – відповіла вона, трохи заспокоївшись. – Я знаю, що це виглядає божевільним, але я не могла інакше. Я кохаю тебе, і це сильніше за мене.

Ендрю мовчав кілька секунд, обмірковуючи почуте. Він розумів, що ситуація стала ще складнішою.

– Вікторіє, ми повинні знайти якийсь вихід, – нарешті сказав він. – Я не хочу робити боляче ні тобі, ні Еллі, ні Еммі.

– Я знаю, – відповіла Вікторія. – Я просто хотіла, щоб ти знав, що я відчуваю. Тепер рішення за тобою.

Ендрю знову зітхнув, розуміючи, що це рішення буде найважчим у його житті.

– Дякую, що поділилася цим зі мною, – сказав він. – Я обіцяю, що подумаю над цим. Але зараз мені потрібно трохи часу.

– Я розумію, – відповіла Вікторія. – Будь ласка, не забувай мене.

– Я ніколи не забуду тебе, Вікторіє, – сказав він щиро. – Спокійної ночі.

– Спокійної ночі, Ендрю, – сказала вона, і розмова обірвалася.

Ендрю залишився сидіти в темряві, відчуваючи, як його світ розпадається на частини. Він знав, що йому потрібно зробити вибір, але ще не уявляв, яким буде цей вибір і які наслідки він принесе.

На ранок, після безсонної ночі, Ендрю згадав, що має перший вихідний в Україні. Була неділя, друга в Україні, але перша вільна від занять. Курсанти уже ввійшли в ритм занять і треба було дати їм невеличке полегшення. Ендрю дав їм домашнє завдання: вони мали вивчати інструкції з матеріальної частини артилерійської ракетної установки. Інструкції були на англійській мові, але курсанти вже знали як користуватись електронними перекладачами, а Ендрю пообіцяв в понеділок відповісти на всі проблемні питання. Більше тижня він напружено працював із курсантами та репетитором, займався самоосвітою і постійно мріяв, згадуючи слова підполковника Гриценка, вийти в центр Львова на площу Ринок, випити розхваленої львівської кави та поспілкуватись із львів’янами: що може бути краще для його мовної практики. Звичайно Ендрю спілкувався щодня українською мовою, говорив багато та інтенсивно, на відміну, наприклад від майора Білла, якому для спілкування з курсантами вистачало декілька слів. Але Ендрю на своїх лекціях чи практичних заняттях не відчував зворотної реакції: курсанти кивали головами в знак того, що розуміють його технічні чи загальновживані терміни. Але йому було цього мало: Ендрю хотів вдосконалити вимову, наголос, іноді спілкуючись з офіцерами він згадував приказки діда, які в дитинстві не зовсім були йому зрозумілі. Він сам від себе приховував також інший стимул – прагнення показати Вікторії свій мовний прогрес…

Львів зустрів Ендрю тихим недільним ранком, коли вулиці ще тільки починали заповнюватися людьми. Він йшов вузькими вуличками Львова, прислухаючись до музики, що лунала з різних кав'ярень та ресторанів і навіть не вірив, що в Україні війна. Атмосфера міста була наповнена історією та чарами, які відчувалися в кожному куточку. Ендрю дійшов до площі Ринок, де відразу відчув неповторну атмосферу старого міста. Високі, кольорові будівлі зберігали дух минулого, кожна з яких, здавалося, мала свою історію. Кам'яна бруківка під ногами видавала приємний звук, коли він йшов по ній, насолоджуючись кожною миттю.

На площі Ринок Ендрю відразу помітив затишну кав'ярню, яка запрошувала своїм ароматом свіжообсмаженої кави. Ввійшовши всередину, він відчув, як його обіймає тепло і затишок цього місця. Він підійшов до барної стійки і звернувся до баристи, молодого хлопця з привітною усмішкою.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍