Влада Клімова - Його колібрі, Влада Клімова

– Ні те, ні інше, – відповів Тимур і миттю, за його словами, майбутня журналістка упізнала:

– Пробачте, раднику! Але ж я Вас лише телефоном чула. Щиро дякую, що Ви тоді допомогли моєму пацанові. А Кіра, кілька днів уже в лікарні. Чогось посеред ночі розродилась істерикою. Ну, я їй швидку і викликала. Забрали лікувати. Ви знаєте, я намагаюсь викроїти час, щоб відвідати її. Але нам так багато задають, ніяк не виберусь. Ви, як побачите, передайте їй вітання та хай одужує нещасна...

– Спасибі, Анжеліко, – автоматично відповів Тимур, а дівчина ще більше здивувалась:

– Ну, ні фіга собі! Ви пам’ятаєте: як мене звати? Феноменально! От би Вам у журналістику до нас... Пробачте, справи. Треба бігти!

Вона вже опинилась біля стійки чергової, а бідний адвокат зітхнув ще тяжче та подумав, що дівчина дійсно права. Ось був би він веселим журналістом, тоді злочинний несвіт не являвся б загрозою для Кохання з маленькою колібрі. І ніжна квітка не валялась би в лікарні, з нервовим зривом через нього... Але деякі журналісти, з цим твердженням, точно могли б не погодитись!

Як будь-який інтелігентний чоловік, перед походом до лікарні, Тимур купив букет троянд і фрукти. Він навіть не замислювався над тим, що Кірі ця його «увага», наче кинджал в закохане маленьке, але велике щире серце... Розсудливий адвокат залишив автомобіль на стоянці, за периметром лікарні, та спитав у кабінці охоронця: куди йому йти. Вже в парку, по дорозі до корпусу невралгії Тимур натиснув її контакт. З кожним днем на вулиці ставало все тепліше, а на деревах з’явились малесенькі липкі листочки. В повітрі повис чарівний запах зелені й весни, а небо було синє та високе.

Буянов довго слухав з трубки красивий варіант джингла, який замовила його маленька пташка, щоб її абоненти чекали розмови з насолодою. Та Кіра йому не відповідала. Тоді Тимур попрямував до входу приймального відділення. Там йому видали накидку, бахіли й дозволили пройти до восьмої жіночої палати... Як всі нормальні люди, радник терпіти не міг аромат лікарень. Через свою професію він побував у багатьох із них, але навіть самі розкручені та дорогі, завжди навіювали смуток смерті.

Тимур постукав до жіночої палати й обережно заглянув всередину. В одному з кутків лежала Кіра. Вона байдуже обіймала подушку обома руками та звісно знала, що після дзвінка Буянов з’явиться до неї особисто. Тому наразі мовчки піднялась, тугіше зав’язала пояс на довгому халаті й вийшла в коридор. Дівчина була бліда й змучена, але прекрасна. Тимур поклав «дари» на підвіконня і майже пошепки сказав:

– Прости мене, маленька... Я найдурніший ідіот на світі, адже не повинен був відштовхувати тебе через те, чого іще не сталося. Я не можу жити без тебе, дуже боляче. Прошу: поїдьмо зараз звідси та вже ніколи не будемо розлучатись. А там: хай буде, що буде!

Кіра стояла, потупивши чарівний погляд та не говорила ні слова. Тимур не витримав і намагався опуститись перед нею на коліна, але тепер дівчинка тихо попросила:

– Не треба... Тут підлога брудна. Не знаю, що тобі здалося, але ти дійсно зробив мені дуже боляче. Та я не вмію на тебе ображатись, бо кохаю неймовірно і піду за тобою: куди завгодно.

– О, Господи, моє ж ти диво! Зараз... Я тут швиденько всі папери їм попідписую і ми поїдемо додому. Будь ласка, йди збирайся. Я сам тебе вилікую. Сам скалічив – і зцілювати буду сам. Як же я за тобою скучив, янголе мій небесний!

В одну мить очі Буянова змінилися до невпізнанності та засяяли такими божевільними вогнями, що ледве не спопелили це сіре приміщення. В блаженстві, він спробував доторкнутись до блідого личка своєї пташки, але потім схопив лікарняні «дари» та й кинувся до чергового лікаря писати відмову. Сьогодні Тимур застосував увесь свій професійний шарм, щоб Кіру відпустили без будь-яких питань. Звичайно з них взяли купу розписок і відписок, щоб убезпечитись від наслідків. Можна подумати, що ті пігулки та ін’єкції давали дівчині зцілення до первозданного стану!

Назарі тихенька Кіра сиділа поряд зі збуреним водієм Мазди, що мчав приблизно так, як тоді з Зарічного. Він знову дуже поспішав та інколи пристрасно зітхав і поглядав на свій скарб шаленим поглядом. Всередині Буянова одночасно вирували біль та радість, і йому ще важко було повірити в те, що благородна крихітка пробачила його, а запаморочливе щастя повертається, тепер уже навіки...

Вдома Тимур поводився приблизно так, як у холодний вечір минулої осені, коли її зустрів. Не накидався зі зголоднілими поцілунками та обіймами, не виголошував промови, просто був підкреслено уважним. Він допоміг Кірі зняти пальто й ботильйони, посадив у крісло, а сам увімкнув теплу підлогу та побіг наповнювати для своєї пташки теплу пухнасту ванну.

Коли, після сумної лікарні, Кіра поринула у блаженний світ банного релаксу, Тимур почав шукати: чим частуватиме свою красуню? Але в останні дні він якось забув про їжу, й тому в великій холодильній шафі «миша повісилась». Зараз щасливий адвокат наспівував мелодію, що почув з мобільного своєї пташки та вже, здається, задумав щось приємне. Він таємниче посміхнувся та чемно зазирнув до ванної кімнати:

– Крихітко моя! Без тебе мені їжу бачити не хотілося, тому я нічогісінько не готував. Навіть сьогодні боявся припустити, що моя чарівна квіточка пробачить старому бовдуру. Але наразі я відчуваю голод звіра. Дозволиш мені спуститися за нашою піцою? – блаженно запитав він, бо її присутність і вигляд будили в адвокатові не тільки голод, а й інші первісні інстинкти, що одночасно лякали та заворожували його схвильовану душу.

– Так, сходи. Я теж голодна. А можеш ще дещо зробити для мене? – обережно спитала Кіра.

– Що завгодно, моє щастя! – збуджено затремтів голос Буянова.

– Хочу: бекон, яєшню, корнішони... Все, як тоді, пам’ятаєш?

– Так, кохана! Зараз все зроблю... Ти відпочивай. Я миттю, – перехопило подих у Тимура і всередині розплескалось щось солодке та гаряче.

Розділ 10. Друга ніч

Весняні пташки відспівали звабливі пісні своїй коханій парочці та полягали спати. А Тимур Буянов невтомно крутився на кухні, наче студент у двадцять літ. Його дорога гостя, чи господиня, вже добре відпочила у теплій ароматній ванні. Вона підсушила золотаве хвилясте волосся і в махровому халаті свого безголового радника вийшла до кухні скласти йому компанію. Адвокат відчув на собі її ніжний погляд, повернувся та застиг від блаженних думок:

– Господи, яка ж ти гарна, пташко моя! Як я взагалі ці дні без тебе прожив?

Кіра хотіла йому допомогти, але Тимур навідріз відмовився. Мабуть, в ньому заговорили егоїстичні чоловічі гени й він не побажав відчути насолоду від тісного контакту під час приготування вечері. Ну, що поробиш? Чоловіки... Вони хочуть: як краще, а виходить: як завжди!

– Ні-ні! Прошу тебе, зіронько: я сам. Відпочивай! Ти ж хотіла все, як минулого разу? – пустотливо закусив губу Тимур. – А тоді я все подавав сам.

– Але ж минулого разу мене трясло від холоду, а наразі я так розніжилась у пінці, що ніяк не зможу повторити той мандраж, – танула від щастя дівчина.

– Не треба мандражу. Ось, уже все готове, – накладав у тарілки смаколики адвокат, а в повітрі дійсно висів неймовірний аромат підсмаженого бекону та збурював шалений апетит і Тимур додав: – Сьогодні корнішончики ще менші. Я навіть не шукав, самі знайшлись...

Буянов виглядав наразі наче молодий баран, якому показали його овечку. Або як юний півник серед курочок чи перший пролісок, що виліз з-під снігу та побачив яскраве сонце. Ну, якось так! Маленька мудра дівчинка Кіра зовсім не заважала йому сяяти та упиватись власним щастям і блаженством. Вона щиро раділа піднесеному настрою Буянова, що звісно передавався їй на відстані. В якусь мить колібрі не витримала всього, що пам’ятала з останніх днів і, в порівнянні з цим вечірнім благополуччям, на її смарагдових оченятах виступили слізки. Тимур блискавично відреагував та збентежено попросив:

– Не плач, будь ласка. Я більше ніколи не буду аж такий дурний. Просто тоді біля будівлі суду мені зустрілись давні відморозки і я дуже за тебе злякався...

– Ох, мій безстрашний адвокате! Навіщо ти боїшся того, що ще не сталося та сам робиш з нами страшні речі? Ми ж все одно не зможемо більше розділитись. Це наче різати по-живому. Зрослись ми з тобою неймовірно міцно. Як ти цього не розумієш? – скинула слізки Кіра.

Від її мудрих слів Тимуру аж дух перехопило. Він піднявся, обійняв її ззаду і пригорнувся, наче дитина:

– Прости безмозкого старого! Ти права: ніколи не зможемо розділитись. Ну, хіба разом з життям. Давай швиденько поїмо і я молитиму твого прощення.

– Як для старого: ти зовсім дурне, але немислимо кохане! – зітхнула Кіра і не знаходила в серці жодної образи.

Вони напхалися смаколиками так, що вже майже животи боліли. Бо кілька днів, від страждань, кожен у своєму кутку про їжу зовсім забув. Тимур склав посуд до машини та все ретельно протирав і зволікав з «вибаченнями». Він розумів, що дуже завинив перед своєю маленькою колібрі й мабуть, соромився своїх невиправданих дій.

– Моє хазяйновите щастя, щось натякало на вибачення? – не стрималась Кіра.

А Буянов заплющив у блаженстві очі, зітхнув та зовсім по-дитячому зізнався:

– Мені без тебе жити не хотілось. Коли прогнав, здавалось, що помер. Але варто тільки подивитись, почути, подихати з тобою одним повітрям і я стаю зовсім маленьким та хочу бавитись, мов немовля...

Тоді його пташка обережно взяла Буянова за руку та сама повела до їхнього раю. Вона скинула з шовкових плечиків його халат, пригорнулась до міцних гарячих грудей і від насолоди заплющила очі:

– Ось тут, біля цього серця, я хочу прожити решту свого життя і ніхто на світі мені нічого не зробить. Навіть ти не зможеш більше мені відмовити... Як страшно було думати, що втратила, що це кінець. Навіщо воно таке величне і нестерпне - наше Щастя?

Тимур припав до її тіла та відчайдушно шепотів:

– Не знаю, моя крихітна богине. Я весь час пригадую, як зустрів тебе там у дворі та запитую: а що якби не вийшов? Ким би я зараз жив? Кого б кохав немов божевільний?

– Мене! Я все одно прийшла б до тебе, – звабливо посміхнулась Кіра...

...Через деякий час блаженний від насолоди та мрій про майбутнє чоловік притих і не рухався.

– Мій котику, ти спиш? – спитала Кіра.

– Ні. Просто намагаюся запам’ятати цю прекрасну мить. А може вона стане доленосною? – урочисто промовив Тимур.

– Ви в мене такий мрійник, адвокате! – попестила вустами його груди Кіра.

– А я уже й не адвокат, – не стримався він.

– Чого це? – здивувалась дівчина.

– Та покинув я ту дурну роботу. Не хочу оглядатись і тремтіти за наше щастя. У мене є диплом магістра права і я можу спокійно викладати. Наприклад, у тебе в КПІ.

– Коханий, але ж ти так любиш свою професію та рятувати невинних. Може ще подумаєш про це? – лягла на животик Кіра і пригорнулась до його грудей.

– Не хочу. Я тебе кохаю єдину в світі. І найбільша насолода для мене – це захищати наше щастя. Навіщо мені всі ті люди? – тихенько пестив її спинку чоловік.

– Тобто ти зранку вже не побіжиш до суду чи в тюрму? – недовірливо допитувалась Кіра.

– Ні. Ми вдвох поїдемо до твого вишу і я буду проситись на роботу. А ти можеш спокійно перейти до заочного навчання... Все одно кращої учениці в них не було й не буде, – хитрував Тимур.

– Це ж на що ти зараз натякаєш? – відразу зрозуміла Кіра.

– А я не натякаю. Я дуже хочу з тобою одружились. Якщо я для тебе не застарий... А ще страшенно хочу побачити мою маленьку пташку кругленьку, наче м’ячик. І ліжечко з малятком... Між іншим, я досвідчений татусь.

– Коханий, зупинись! А то ти так і про пенсію нашу розкажеш, – розсипала Кіра свій щасливий сміх. – І, взагалі, можна було б зі мною про всі ці твої мрії порадитись.

– Ось я і раджусь! Тільки за стуком твого серця відчуваю, що ти не відмовиш дідугану, який колись у темряві піймав свою прекрасну пташку, – знову пригадав Буянов їх першу зустріч та наразі виглядав так, наче з’їв чогось солодшого за мед.

А бідолашна дівчина, що зранку була нещасною й самотньою та валялась на незатишному лікарняному ліжку, тепер в Його обіймах слухала запрошення прожити решту життя разом і в її світлій голівці перемішалось все докупи. Та настирливий адвокат вже чітко бачив свій подальший життєвий шлях і тому доповнив:

– Ти можеш зараз не відповідати. Я впертий і терплячий. Всю зиму чекав, коли ти зателефонуєш...

– Що ти вигадуєш? – поцілувала Кіра його в блаженні очі. – Я навіть візитку твою загубила.

– Ну, не знаю. А моє серце тоді сподівалось і зараз ще більше вірить, – загравав до коханої Тимур та почувався неймовірно щасливим.

Розділ 11. Наречені

У політехнічному інституті навіть не дуже роздивлялися на документальні підтвердження статусу та досягнень старшого радника юстиції Тимура Буянова, славою про якого повнилась земля київська. Певно, що одні щиро захоплювались плітками про відомого столичного адвоката, інші злісно обурювались. Але правди нікуди діти: така відома людина серед викладачів – то безперечний плюс, як для іміджу наукової установи, так і для роботи зі студентами.

Крім того, що Тимур влаштувався на роботу сам, він ще й вперто наполягав на переводі Кіри в заочниці. А коли з адміністративними питаннями було покінчено, парочка вже не криючись, завітала до кімнати студентки Корабльової, щоб перебазувати її речі до постійного місця проживання, тобто у квартиру Буянова.

Промайнуло лише кілька щасливих днів та ночей і Тимур впевнено дістав з сейфа паспорт та здивував свою юну колібрі наступним повідомленням:

– Диво моє чарівне, бери свій паспорт та поїдемо якось приводити до ладу наші незаконні стосунки.

– Куди ми поїдемо? – відірвалась від книжки Кіра.

– До РАЦСу, моя квіточко! Адже саме ця установа займається подібними питаннями, – жартома, але занадто складно сформулював він Кірі пропозицію руки та серця.

– Тобто обручки, красивих слів, опускання на одне коліно - мені чекати не варто? – розсміялась дівчина.

– У-у-у! – закивав буйною головою щасливець. – Навіщо це тобі, коли сама сказала, що навіть я не зможу відірвати тебе від себе?

– А я так мріяла... – грайливо продовжувала знущатися з коханого Кіра і це виглядало настільки натурально, що Тимур розгубився:

– Ні, якщо хочеш саме так, то все буде.

– Моє велике й дурне дитя! Та жартую я. Навіщо мучитись тими умовностями? Я краще вночі тебе коханням закатую, – сяяла в ньому своїми звабливими смарагдами Кіра.

– Дякую, моя пташко! Тільки після цих слів я вже не хочу до РАЦСу і ночі чекати не буду. Хочу всього й відразу, – кинув Тимур документ на стіл і підхопив її на руки.

– Ні! Будь ласка, я хочу заміж! – репетувала чарівна юна жінка та намагалась відбиватись і це в неї виходило так сексуально, що бідолашний наречений тепер забув про все на світі й марив лише відчути п’янкий смак сімейного життя.

В РАЦСі парочка слухняно заповнила необхідні папери, вручила їх привітній дамі та чекала подальших інструкцій для молодят. Але коли жінка побачила прізвище нареченого, вона зірвалась на ноги й кинулась його обіймати. Тимур звісно звик до деякої жіночої уваги, але ж не такої відвертої та ще й у присутності своєї прекрасної колібрі. Та скоро ці шалені дії співробітниці Палацу урочистих подій з’ясувалися.

Виявляється, дама була рідною тіткою одного хлопчини, якого могли засудити до довічного терміну за вбивство, котрого він не скоював. А відомий своїм норовливим ставленням до вибриків «золотої молоді» та продажності їх підлих татусів, старший радник юстиції Тимур Буянов, ще перебуваючи на роботі в адвокатській конторі «Корсун і син» розібрався у справі, з притаманною йому скрупульозністю та увагою. Він відбілив чесне ім’я ні в чому невинного хлопця, а тварюку, що забрала життя молодої дівчини й хотіла відмазатись коштом зв’язків татуся – закрив на доволі довгий термін. Звісно, що з часом, знайдеться якийсь ласий до грошей адвокат Семиярий, подасть апеляцію та років через десять випустить виродка на волю. Але то буде вже інша справа, а наразі за свого живого й здорового племінника завідуючи відділом реєстрації навіть слухати не хотіла про якісь строки тієї реєстрації. Вона наполягала на святкуванні прямо через декілька днів, та майбутні Буянови виховано відмовились і вирішили одружитись через три тижні. Ось так вони й стали щасливими нареченими та поїхали до ювелірного, щоб вибрати собі красиві обручки.

Дівчат у салоні марно було чимось здивувати, але коли до магазину зайшла цікава парочка, панянки позбігались немов бджоли на мед, та мовчки спостерігали за відвідувачами з-за рекламних щитів. Статний напівсивий дядько спортивної зовнішності, та тендітна, як мінімум удвічі молодша за нього красива дівчина, виглядали доволі екзотично. Ось Буянов запросив когось зі співробітниць показати їм варіанти парних обручок. Тоді дівчата кинулись, одна перед одною, зваблювати наречених своїми пропозиціями.

Звісно, як всі долею призначені закохані, Буянови мали єдиний погляд майже на все на світі. Вони миттю зупинились на скромних обручках з біло-червоного золота, з крихітним діамантом посередині кожної. Ці урочисті прикраси зовсім не виглядали якось особливо, але дійсно підходили чарівній парі. Коли піднесені та схвильовані усіма подіями цього дня Буянови їхали додому – Кіра запропонувала Тимуру:

– Котику-Мурчику, а можна ми зробимо на обручках коротеньке гравіювання? Щось на кшталт клятви. Я дуже хочу...

– Кохання моє неземне! Як же я сам не здогадався такого запропонувати? Я теж шалено цього хочу. Просто дуже старий і все забуваю, – збурено жартував Тимур і від щастя знаходився десь серед інших світів.

– Ну так, твій склероз явно прогресує. Може тому ти миттю згадав прізвище того хлопчика, якого захистив два роки назад. Господи, як же я тобою пишаюся! Скільки добра ти чиниш для людей. Це ж виходить: будемо йти собі вулицею і раптом хтось почне цілувати тобі руки, наче папі римському, – замріяно посміхалась Кіра та милувалась своїм неймовірним чоловіком.

– Дуже сподіваюсь, що до такого ніколи не дійде. Мені достатньо, щоб цілувала мене лише моя пташечка в нашому гніздечку. Більше нічого не потрібно. Хоча, ні! Ще дуже хочу, щоб з того гніздечка виглядали багато маленьких пташенят... Ну, як зазвичай навесні, коли дивишся на пташине гніздо, – жадібно проковтнув повітря Буянов.

– Тимурчику, ти так гарно і впевнено про це говориш, що я вже й не проти. Боюся звичайно, але нашої родини страшенно хочу! Я ж спочатку одна-однісінька на світі залишилась, а зустріла тебе і мрії почали здійснюватися. Ти забрав мене в тепло і затишок не дому, а свого найщирішого серця, – ділилася світлими спогадами Кіра і скидала зі щасливих очей сльозинки.

– Не плач, моя зіронько, і нічого не бійся. Я завжди буду поруч з тобою і в нас все буде так, як ми побажаємо. А ти зараз точно хочеш до того гравіювальника, чи можемо поїхати пізніше? Бо мені особисто наразі дуже треба додому, – поглинав чарівним теплим поглядом свою наречену Тимур. – Хочу розвіяти всі твої сумні думки відносно «одна-однісінька». Будь ласка, поїхали «шукати» пташенят!

– Ти навіть не уявляєш, звабнику, як важко тобі хоч в чомусь відмовити. Коли ти так просиш – я згодна на все на світі, тільки б тобі було добре.

Кіра заплющила щасливі очі й відчувала, що поряд з Тимуром її життя починається заново. І ріка того життя протікатиме поміж найквітучіших і найпрекрасніших берегів... Ось так дивишся на цих блаженно закоханих і розумієш: що світ дійсно досконалий.

Розділ 12. Викладач

Тимур Анварович Буянов, життя якого звернуло на п’ятий десяток, своєю нинішньою поведінкою порушував всі закони буття. Навіть його врівноважена чітка хода тепер нагадувала рухи сімнадцятирічного студента, котрий на відмінно склав важливий іспит. Досвідчений спеціаліст кримінального права читав соціологію та адміністративку так, наче академік буквар. Але деякі нюанси для викладача-новачка, все ж мали місце й вимагали формування інших підходів. Мова йде про дивну поведінку деяких студенток, що звикли складати екзамени за допомогою звабливих посмішок та коротеньких спідниць. І це, боронь Боже, ніяк не кидає тінь на всю наукову установу, але ж у будь-якій досконалій системі завжди існують поодинокі виключення.

Так вже склалося, що Тимур Анварович потрапив на роботу до КПІ якраз в момент здачі річних іспитів та заліків. Звісно, за довгий і насичений навчальний рік, студенти зморились та намагались якомога швидше скинути з плечей обтяжливе ярмо науки й поринути у мрії про море, сонце, дачі й городи... І саме тому до викладачів просто черги стояли.

Не дивлячись на новий статус нареченої, студентка Кіра Корабльова теж впевнено завершувала свій другий рік денного навчання та успішно здавала залік за заліком. А вже третій – вона зустріне як студентка-заочниця та буде навчатися за трохи іншою схемою. Ось такі чіткі плани на майбутнє вирували в щасливій голівці маленької колібрі. Та окрім далекоглядних були й простіші: що сьогодні молода сім’я пригодує на вечерю? Коли вони з Тимуром виберуться до салону для молодят за покупками, або що написати граверу всередині обручок? Її голівка просто паморочилась від такої кількості нагальних питань! Але ж вона дійсно паморочилась...

Кіра притулилася до підвіконня в коридорі, біля своєї аудиторії та прикрила красиві очі. Чогось їй сьогодні зовсім недобре. Та й не їла вона нічого такого бридкого чи несвіжого, а всередині марудно і нудить все надокучливіше. Тепер дівчина відчула, що довго не стерпить та кинулася в кінець коридору до дівчачої кімнати. Там вона вирвала все, що навіть і не їла та довго вмивалась прохолодною водою з-під крана.

– Фу-у-у! – тяжко зітхнула пташка і тримала хустинку в руці та не хотіла протирати личко, бо так їй здавалося легше. До вбиральні заскочили кілька студенток і миттю звернули увагу на бліду Корабльову.

– Ти чого тут прилипла? – розсміялися дівчата: – Залетіла чи що?

Від цих слів веселих студенток Кіру наче громом ударило! Хтось з дівчат ляпнув перше, що прийшло навесні до юної голови та слова потрапили прямо в ціль. Треба збігати в аптеку за тестом, щоб не бути голослівною перед Тимуром. Адже він так божевільно чекає цієї події... Кіра ще раз вмилась холодною водою, протерла личко та важко дихаючи, побрела на вихід. Ноги якось дивно тремтіли, але вона сходила через дорогу до найближчої аптеки та повернулась у кабінку. Почекала кілька хвилин і дуже боялася поглянути в маленьке віконце. Але ж вона відповідальна людина і тому повинна.

Кіра Корабльова, що донедавна була сама на білому світі, кинула очима на тест і наразі не знала: сміятися їй, чи плакати? А що роблять неймовірно щасливі жінки в таких випадках? Ну, це у кожної – індивідуально! Ось у Кіри спочатку знову затьмарилося перед оченятами, а потім вона зірвалася з місця та побігла до корпусу, де наразі невтомно працював тато їх майбутньої крихітки. Дівчина навіть приготувала якийсь свіжий жарт, та коли заскочила до аудиторії – остовпіла...

На столі, перед майбутнім татом її дитинки, сиділа одна відома на весь навчальний заклад щира до «кохання» студентка і здавала залік у властивий їй спосіб. Вона задерла спідницю вище трусиків та намагалась взяти викладача за руку, щоб він відчув: як гарно вона підготувалася. Саме в цей момент до аудиторії й заскочила щаслива майбутня мама-Кіра. Тимур довго мав справу з кримінальними покидьками, бурмилами та здоровилами, але всі ці тендітні розмальовані дівчата були для нього чимось зовсім новим. Буянов навіть зреагувати не встиг, а от Кіра встигла. Вона, наче вжалена, вискочила в коридор і хотіла б побігти, та майбутній нащадок не дозволив їй цього зробити. Дівчині стало так зле, що вона приліпилася до холодної коридорної стіни й просто заплющила очі.

Тимур не стримався, гримнув на свою звабницю та кинувся за Кірою в коридор. А вона стояла й не рухалась, адже боялась уже всього відразу. За лічені хвилини, у її тепер перенасиченому подіями житті, сталося аж забагато. Звичайно вона знала: на що здатна Рокицька, а ще свято вірила в чистоту кохання свого чоловіка. Але ж побачити таку гидоту саме в цей святий момент – було дуже образливо! Тимур вискочив і миттю взяв Кіру за плечі:

– Ну ти чого, сонечко моє? Це ж тільки дурна дитина! Я навіть виправдовуватися не буду, бо більше звик до тюрми та зеків, а тут – студентки. Повір: я й зреагувати не встиг.

Та Кіра мовчала від страху, що її знову знудить. А задоволена своєю поведінкою студентка Рокицька виповзла з аудиторії й прорекла:

– Дякую за те, що вислухали, Тимуре Анваровичу. Ну, а залік я Вам здам, іншим разом... Хм! Корабльова, а чого це ти як з хреста знята? Ніколи не бачила закоханого препода?

– Зіронько моя, а й правда: що з тобою? Така гарнюня була зранку, а тепер зовсім біленька й тремтиш, – не звернув ніякої уваги на хтиву студентку Тимур і ніжно обійняв свою пташку. Наразі новенькому викладачеві права було абсолютно байдуже, якщо то остання хвилина його праці в цій установі. Головне, щоб коханій нічого не загрожувало. Кіра притулилася до його рідних грудей і їй відразу стало ліпше. Вона прикрила оченята, зітхнула й попросила:

– Вийдімо на свіже повітря. Мені трішки важко дихати...

– Зараз я лише плащ заберу, – схопив речі новенький викладач і миттю повів кохану в парк. Він притримував Кіру під ручку, а студенти тільки весело поглядали: як швидко освоївся серед звабливих дівчат цей сивий дядько. Звідки ж дітям було знати правду? Хоча й Тимур її ще теж до кінця не знав.

А Кіра присіла на лавочку і поклала голівку Буянову на плече. Він пестив її спинку і вже зазирав до тих чарівних смарагдових озер:

– Пташечко моя маленька, хочеш я кину все це і повернусь до зеків? Мені там простіше.

– Тимуре Анваровичу, не треба до зеків. Мені спокійніше, коли Ви тут, серед студенток, – вже посміхнулась Кіра.

– Перестань. Ну, що ти говориш? Навіщо вони мені здалися, коли поряд така квіточка кохана?

– Точно? Ну тоді ось, тримай, – вона дістала з кишені куртки тест і подала Тимуру.

– Що це? – ще не зорієнтувався він, а потім широко відкрив свої карі очі та скрикнув: – Господи! Це твоє? Наше? Так ось чому ти така слабенька... Дитятко моє небесне, сьогодні найщасливіший день у всьому моєму житті!

Тимур підняв Кіру над собою й закрутився, а потім згадав, що їй це зовсім ні до чого та обережно поставив на доріжку:

– Вибач! Я наче здурів. Я ж знаю, що не можна і тобі зараз недобре. Але ж за таке блаженство можна пів життя віддати. Поїхали додому, купимо твоїх улюблених корнішончиків. Знаєш: з першого разу, коли ти їх хрумала, десь дуже глибоко в голові, я мріяв саме про ці події...

Шалений від щастя Буянов протер збурене обличчя і виглядав так, наче вже побачив новонародженого спадкоємця. А Кіра притискалась до міцного тіла та відчувала блаженний стук його гарячого серця. Вона тихенько посміхалась і вже розуміла, що вони родина.

– Поїхали, коханий. Я хочу трішки полежати. А все ж, я встигла здати сьогодні останній залік і тепер третьокурсниця.

– Тепер ти майбутня мама! Прекрасна, найгарніша в світі мама нашої малесенької пташечки. Боже, я навіть не знаю, як мені пояснити: що робиться всередині!

– Не треба, я чую. Адже в мені теж все перекочується й хвилюється. Ой! Зажди...

Кіра побігла за кущик і була страшенно рада тому, що вони не в аудиторії, а посеред величезного парку. Так, їй було трішки ніяково, але ж вона невинна. Це там у ній починає проявляти характер крихітне створіння, що буде рости та кажуть мучити, але вона готова до цього найдорожчого блага у житті.

Тимур обережно витирав хустинкою її пухкі губенята і чомусь згадав: як жадібно хотів їх ще з минулого року. А наразі вони вже приймають муки від їх маленького сина чи доньки. Він дістав з кишені пачку ароматних жуйок і спитав:

– Хочеш? Може допоможе?

– Давай! Може й допоможе. Я буду навчатись жити по-новому, тільки трішечки зажди.

– Кірочко-зірочко моя, ми разом будемо навчатися. Я вже все призабув, але буду дуже старанним помічником. Ну як, краще?

– Так. Я не дуже люблю м’ятну жуйку, але здається вона допомагає. А чому ти мені й досі не сказав того, що завжди? – потихеньку приходила до тями його пташка.

– Тому, що від неймовірного щастя зовсім розгубився. Вибач, я за цими заліками вже кілька годин не говорив тобі: як безмежно кохаю єдину в світі! Тепер у сто тисяч разів більше і немає щасливішого за мене чоловіка. Малесенька колібрі подарувала мені нове життя, неймовірне кохання і таке блаженне щастя, що я не знаю ні вчинків, ні слів, щоб дякувати тобі. Просто хочу танути від блаженства і кохати до останньої миті...

– Ось тепер я тебе пробачила, а Рокицьку – ні. Жартую, коханий! Я ще й сама в повному шоку від усіх цих новин. Вези мене додому, поки я весь політехнічний парк не замурзала.

Тимур взяв студентку Корабльову на руки та спокійнісінько доніс до припаркованої під корпусом Мазди. І їм обом наразі було абсолютно байдуже до здивованих поглядів купи студентів, що не могли повірити: як новенький викладач так швидко домовився в кущах парку з красунею їхнього вишу.

Розділ 13. Стінг

До квітучої столиці України часто приїздять відомі й знамениті. Але цю подію не могли пропустити ні щирі поціновувачі музикантів світового рівня, ні звичайні кияни. Адже до Києва знову завітав відомий британський музикант, актор і продюсер – великий Стінг!

– Сонечко ясне! Ти не бачила: де мої святкові запонки? – весело крутився навколо Кіри щасливий Тимур.

Так, до нестями закоханий чоловік і майбутній тато, виглядав тепер кожного дня. Кіра миттю відірвалась від зачіски й подала те, що він шукав.

– На, ось вони твої святкові. Не треба було кидати до прання, разом з сорочкою. Добре, що я вчасно перевірила! – розсміялась його юна господиня і притулилася до невиліковно розгубленого Буянова. А він збуджено зітхнув і зізнався:

– Просто, коли я бачу: як ти роздягаєшся, то вже не пам’ятаю нічого у світі... Може, ну його той концерт? Пішли до ліжечка.

– Але ж наразі я точно не роздягаюсь, пане! – намагалась хоч якось зупинити блаженного адвоката Кіра.

– А я все одно хочу! І потім вам той гамір може зашкодити, – викручувався досконалий звабник.

– Нічого нам не зашкодить. Правда, доню? – попестила Кіра долоньками ще невидимий животик.

– А синочок зостався б з татом вдома... – схилився до її стану Буянов. Та Кіра тільки похитала красивою голівкою, а її очі сяяли смарагдовими іскрами.

Так, їхня казка, що несподівано розпочалась минулої осені, у дворі кинутого родиною адвоката Буянова – продовжувалась та розквітала з новою силою. Навіть перші місяці вагітності проходили у Кіри, на диво, легко й непомітно. Можливо, є у світі якась вища сила, що регулює стан справедливості? Адже Кіра і Тимур закохались миттю й навіки. Дівчинка довірливо потягнулась до дорослого чоловіка, а він чомусь злякався божественних почуттів і мало не втратив найдорожчої у світі. Але ж Кохання тільки здається безтілесним привидом, а насправді має таку неймовірну силу, що може гірко покарати недостойних, а може дати могутню велич і блаженство.

Та повернемось до солодкої парочки, що збирається на концерт Стінга, до Палацу спорту.

– Крихітко, ти неймовірно гарна! Я й досі інколи не вірю, що ти моя дружина і будеш мамою наших діточок, – пригортався до Кіри позаду Тимур і милувався в дзеркалі їх сліпучим дуетом. Він тихо цілував її за вушком, а Кіра блаженно розсипала сріблястий сміх і просила:

– Не починай, мій невиправний звабнику, бо ми точно запізнимось!

Ось так «нудно» вони й проживали кожен свій день. Хтось скаже: фу, яка гидота! Ну, це вже як кому... Може для того, щоб зрозуміти такі солодощі – треба пройти через їх попередні страждання? А може неймовірне щастя життя дає авансом, щоб пізніше мати сили боротися з чимось поганим?

Як і всі глядачі переповненого залу Палацу спорту, Буянови заворожено подивились першу частину феєричного дійства і в перерві вийшли за звичайними потребами, а потім взяли по фруктовому коктейлю та раптом почули:

– Буянов? Тимур Анварович, кого я бачу?

Тимур повернувся на знайомий голос та дійсно побачив сина свого колишнього шефа, з адвокатської контори.

– Вітаю, Андрійку! Ти так змужнів, що я б і не впізнав. Ви усією родиною насолоджуєтесь музикою великого майстра, чи ти тут один? – простягнув молодому юристу руку Тимур.

– Не один, але точно без предків. Вони для таких шалених заходів застарі. А Ви, я бачу, квітуєте без наших похмурих справ. І на легенду прийшли подивитись у неймовірно чарівному супроводі. Схвалюю! – заздрісно потис знайомому руку юний адвокат.

– Дякую, Андрюшо, за компліменти. І познайомся, будь ласка, з моєю дружиною. Її звати Кіра, – вже вкотре гордо шалів Тимур, коли хтось втрачав розум, милуючись їх парою.

– Дружина? Оце номер! Так виходить Ви одружились? – від подібної звістки забув про вихованість юнак, але потім галантно опустився до Кіриної ручки. – Я перепрошую... Це через те, що мені страшенно приємно познайомитись з Вами, пані Буянова!

– Дякую, мені теж, – ввічливо посміхнулась красуня і вже звернулась до Тимура: – До речі, нам потрібно повертатись на місця, щоб не пропустити ні хвилинки виступу.

– Так, звичайно, – сяяв щастям Буянов. – Радий був зустрічі, Андрюшо! Передавай найкращі побажання татові. Скажи, я днями зателефоную. Обіцяю.

– Я теж дуже радий! А можна сфоткатися з Вами, бо тато не повірить? – хлопчина блимнув камерою та зник у натовпі.

А Буянови ніжно посміхнулись одне одному, бо вже звикли до подібних відгуків про себе. Адже важко було не помітити неповторну красу юної жінки, зі звабливим смарагдовим поглядом та тонкими рисами обличчя, яку вдало відтіняв своїм чоловічим шармом статний і гордий, дещо старший, красень. Без будь-якого перебільшення, навіть не знаючи про їх блаженні стосунки, художник мав би за честь писати з них картини.

Вранці, коли Корсуни (батько й син) збирались на роботу до своєї адвокатської контори – Андрій згадав про вчорашню зустріч у Палаці спорту з таким виразом обличчя, наче Стінг запросив його поспівати вчора разом на сцені.

– Ой, тату! Ти не повіриш: кого я вчора на шоу зустрів. Блін! – від збудження, порізався Андрій, бо наразі голився. А Корсун-старший допивав каву та щось читав у вранішній газеті:

– Кого? Стінг що й Мадонну з собою прихопив? Чи чого ти зранку такий збурений?

– Та ні! Я в перерві, ніс до носа, зіткнувся з Буяновим. Прикинь, теж Стінга любить? – доповів хлопець.

– І як він? Постарішав, мабуть? До нас назад не просився? – зацікавився інформацією старий адвокат.

– Жартуєш? Постарішав! Тату, він одружився та виглядає молодшим за мене. Весь такий випещений, окрилений. Хоча з такою дружиною, я б теж був окриленим. Хочеш глянути? Я попросився сфоткатися з ними, на пам’ять, – вже гортав галерею Андрій.

Зовсім без ентузіазму, Корсун-старший відірвав погляд від газети, бо що такого він міг там побачити? Але коли глянув на екран синового айфона, закашлявся та машинально почав стукати себе по грудях.

– Синку, а ти впевнений, що то дружина? – попив води чоловік.

– Так, тату. Я такий же недовірливий, як і ти. Тому погуглив, пробігся по базах і знайшов підтвердження. Ось: Корабльова Кіра Геннадіївна, двадцять один рік від народження, законна дружина Буянова Тимура Анваровича, з двадцятого травня цього року. Реєстрація шлюбу в Палаці для молодят, на проспекті Перемоги.

– Ну, ні фіга собі! Тепер я розумію: чого він так від нас поспішав. Ось до цієї крихітки біг, щоб встигнути. До такої, хто завгодно стрімголов помчить. Цікаво, Вікторія в курсі неймовірно щасливих подій з життя свого колишнього? – миттєво склав до купи отриману інформацію досвідчений юрист.

Він запитував, ще й тому, що колись їх дружини були дуже близькими подругами. Правда, як це буває у жінок, через деякий час сильно полаялись. А потім Вікторія Буянова перебралась жити до Лондона. Пізніше вони з Тимуром розлучились. Всі вирішили, що Буянови за двадцять років спільного життя просто обридли одне одному, але тепер було зрозуміло, що втома тут ні до чого.

– Треба мамі про все це розповісти. Тільки, синку, я хочу зробити це особисто, – посміхнувся не на жарт заінтригований Корсун-старший. Звичайно ж, він перекинув, на свій айфон прекрасне фото закоханої парочки Буянових, щоб мати неспростовні докази такої неочікуваної сенсації.

Розділ 14. За бортом власної долі

А в туманному Лондоні, в орендованій квартирі біля вікна, сиділа й курила свою першу вранішню сигарету колишня дружина Тимура Буянова – Вікторія. З того часу, як її кинув молодий коханець-стриптизер, Віка не надто переймалась своїм здоров’ям. Хоча здорова вона була як кінь, адже ніколи не працювала, а лишень тягалась по ювелірних салонах та скуповувала, за кошт чоловіка-адвоката, різні брязкальця. Але наразі й вони не давали жінці ніякої наснаги у подальшому житті. Навпаки, Вікторія почувалась старою розбитою колодою.

Вона ненавиділа цілий світ ще й за те, що без грошей свого колишнього, в чужій країні, жити ставало все нестерпніше. Але ж Вікторія сама наполягла на їх розлученні, зовсім не приховувала своєї аморальної поведінки й гордо відмовилась від фінансової допомоги Тимура. Роботу дама шукати не збиралась, хоч могла спробувати працювати перекладачем. Адже колись, з горем пополам, вона все ж закінчила факультет іноземних мов і зналась на англійській та французькій.

Віка була корінною киянкою, а вже в універі познайомилась з гарячим південним хлопцем Тимуром Буяновим. Він сподобався їй своїм нестримним азартом, як у навчанні, так і в ліжку. Студенти проводили разом багато часу, аж доки не зрозуміли, що скоро стануть батьками. Тоді, чесний і благородний, Тимур запросив дівчину заміж. Вона не відмовилась. Спочатку парочка жила з батьками Вікторії й у них народився син Едуард. А коли Тимур отримав диплома й почав працювати, вони орендували квартиру та народили Саманту.

Буянов землю рив і накопичував досвід та зв’язки, щоб стати популярним адвокатом. З його неймовірним натиском та сміливістю – скоро ця мрія почала здійснюватись. Перші серйозні перемоги Тимуру принесли гроші й клієнтів. Він брався за самі безнадійні справи та доводив їх до логічного й блискучого фіналу. На ті часи, родина жила майже по-королівськи.

Такому «щастю» молода дружина раділа доволі своєрідно. Вона купувала собі красиві сукні та відвідувала різноманітні публічні заходи. Діти навчались у хорошій школі, а в Тимура Буянова з’явилось стільки роботи, що йому було зовсім не до забав жінки. Ось тоді вона й помандрувала з ліжка в ліжко. Неперебірлива Віка встигла побувати подружкою масажиста, кравця, бізнесмена, таксиста, перукаря... Стоп-стоп! Далі вести перелік немає ніякого сенсу. Та коли гаряча звабниця перейшла дорогу одній відомій дамі – трапився гучний скандал і Тимур вперше серйозно задумався над поведінкою дружини.

На якийсь час Вікторія притихла, але потім знову закрутила шалений роман зі своїм колишнім однокласником. Тоді це був відомий український каскадер, якого часто запрошували різні кіностудії, навіть закордонні. Про грішний зв’язок дружини зі спортивним парубком Тимур знав та розумів, що дружина його вже точно не кохає.

Поряд, на підвіконні, забринів телефон. Вікторія глянула на екран і побачила там стару знайому. Це була Жанна Корсун – дружина власника адвокатської контори, де працював Тимур. Віка ж відмовилась від спілкування з ним і ще не знала ні того, що він вже не працює на Корсунів, ні іншого неймовірно цікавого факту з життя свого колишнього. Діти інколи перекидалися словом з татусем, але про своє особисте життя з нащадками Буянов не розмовляв.

– Лондону від Києва щирий привіт! – весело почала Жанна.

– Привіт-привіт тобі, Батьківщино! – не хотіла розкривати свого сумного настрою Вікторія.

– Як поживаєш, Віко? Що твій юний коханець тобі ще третю дитину не зробив? – добивала нещасну Жанна Корсун.

– Та горіти йому в пеклі! Кинув мене, сволота, заради довгоногої дівки. Додому я збираюсь, Жанко. До свого Тимурчика підлещусь, він і розтане. Буянов – він же добрий і дурний!

Там, на Батьківщині, в трубці на якусь мить запала тиша, а потім (як це буває у жінок) з Корсун виліз такий чортик, що вже ніхто всередині його б не втримав.

– Вікусю, а ти хіба новин ще не знаєш? – лестиво запитала у подруги Жанна і мабуть, наразі мстилася за те, що колись Віка її привселюдно облаяла.

– Яких саме, Жанночко? – пішли сипати отрутою одна на одну жінки в ефірі.

– Зараз я тобі скину фото, а якщо будуть запитання, то з радістю відповім, – розсміялася Корсун та переслала Вікторії фото молодят Буянових.

Віка побачила те, що побачила і від подиву в неї на якийсь час навіть мову відібрало. Потім вона схопила айфон і скрикнула в трубку, наче вжалена:

– Жанко, що це таке? Сама змайструвала, чи синочка попросила?

– Та ні, Вікусю. Ні те, ні інше. Це твій колишній собі нову родину змайстрував. Оженився твій добродушний дурень на казковій малолітці, і я не здивуюсь, якщо скоро стане татком. До нас тут ваш Стінг завітав, а мій Андрійко на його шоу пішов і саме там зустрів цю солодку парочку. Мій синок звичайно ще дитина, але навіть він сказав, що від нових Буянових флюїди щастя по всьому Палацу спорту розліталися... Віко, а чого ти притихла? Не рада за свого колишнього, чи що? – заходилась добивати стару знайому Жанна Корсун.

– Твою мать, Жанно! Як ти можеш? Ти ж моя подруга, а так зловтішаєшся! – втрачала розум від злості Вікторія Буянова і чула, як у неї з-під ніг вислизає останній клапоть твердої поверхні.

– Саме тому, що подруга, я й сповістила. А що було б краще, якби ти з речами до нього приперлася? Ото сором був би! Віко, та плюнь ти на нього. Повертайся й живи собі вдома! Що тобі втрачати? Чоловіків у Києві, як каштанів. Знайдеш собі ще когось, – вмовляла Вікторію колишня подруга, а сама просто танула від втіхи.

– Я подумаю, Жанно. Дякую, за новину. Наразі, бувай здорова! – з останніх сил стримувала гнів Вікторія.

Вона обережно поклала айфон, а потім схопила чашку й жбурнула її, разом з кавою, об стіну. По шпалерах чужого помешкання розтеклась темна жижа, та наразі жінці було не до цього. Вона, наче скажена, шукала поглядом ще якусь «жертву», щоб більше випустити пару. Вікторія не могла зрозуміти: як така чарівна й розумна жінка, як вона, залишилась за бортом власної долі?

Скоро зі зміни в пабі прийшла Саманта. Так, та сама випускниця Лондонського університету, що за час навчання зірок з неба не хапала та й наразі не намагалась шукати чогось по профілю. В цьому донька була схожа на свою матір. Але, щоб не сидіти в чужому кутку та не вислуховувати докори мамці, вона працювала офіціанткою. Не пішли на користь дівчині всі ті гроші, які дбайливий таточко вклав у її навчання.

– Мамо, а що це на стіні? – здивовано спитала Сем і побачила шматки фарфору на підлозі.

– То я твого батька-жеребця по стіні розмазала! – скрикнула Віка, а дочка зітхнула та почала згрібати з підлоги розбиту чашку.

– Що знову міжнародний зв’язок своїми розбірками засмічували? Мамо, ну навіщо ви це робите? Розбіглися, то й слава Богу, – знизувала плечима Сем.

– А оце ти бачила? – не стала приховувати Вікторія від дорослої доньки якісного знімка.

Дівчина байдуже оцінила фото й припустила:

– Це він з якоюсь вдячною клієнткою так сфоткався чи що?

При цих словах Саманти, Вікторія сховала руки за спиною, щоб ненароком не вдарити дитину.

– Ще і яка вдячна клієнтка! Мабуть, день і ніч дякує, соплива сучка! Дивись, як моститься до твого розпусного татуся...

– Мамо! Я й не знала, що в тебе до тата досі такі гарячі почуття залишилися, – розсміялася дівчина й додала: – Вибач, але у твоєму віці ревнощі додають зморщок. Ну, мабуть, треба було так красиво посміхатись. Ти ж знаєш, наш татко - кремінь. Він любить лише свою роботу...

– Сем, ти зовсім тупа? Та дружина це його нова й абсолютно законна! І скоро в тебе з’являться маленькі братики й сестрички... А судячи з тих променистих очей – наштопають вони їх багато. Ось і будеш ти все життя поміж столиків з тацею хвостом крутити, а татусь і не згадає, – тепер безсило обурювалась жінка.

– Та хто тобі сказав таку дурницю? – не вірила Саманта.

– Хто? Це Жанна прислала. Тому правдивість стовідсоткова. Корсун просто соловейком заливалась, радіючи нашій біді. А ще твій таточко більше не популярний столичний адвокат. Кинув він практику, заради цієї «студенточки». Щоб їй!.. Тому він у нас тепер ще й злиденний. Оце з’їздили ми з тобою, доню, до Європи, – сіла на ліжко Віка і в її мстивому погляді читались дуже негарні думки.

Та й Саманта миттю засумувала за грошиками тата, бо розуміла, що їх безбідний вояж по Сполученому Королівству добіг свого кінця. А вдома в Києві чекає стара материна квартира, на виїзді з міста та, в кращому разі, допомога по безробіттю.

Зате Едик, після своєї зміни в пабі, подивився на фото з веселою посмішкою й сказав:

– Ну, батя красень! Навіть неочікувано якось. Нічого така в мене мачуха вимальовується. Та не сумуй, мамо! Може вона його скоро кине, а ти займай чергу...

– Дурисвіт ти, синку! Що ти мелеш? Як ми житимемо далі? – істерила мама-Віка.

– Звичайно житимемо, мамо. Працюючи! Я собі за барною стійкою завжди копійку знайду і нікуди звідси не збираюсь. Та й моя Кеті до України не поїде. А ви, я бачу, додому намились? То це вже без мене, – може й не такі настирливі, але в хлопцеві явно говорили розсудливі батькові гени.

Розділ 15. Однокласники

Не пройшло й тижня, як мати й дочка Буянови приземлились в міжнародному аеропорту Бориспіль. Звісно, дбайливий таточко не зустрічав їх в залі очікування хоча б тому, що просто не знав про повернення блудних жінок. А навіть якби й знав, то навряд чи прилетів би до них білим лебедем. Крила йому тепер потрібні були, щоб пурхати лише навколо чарівної Кіри, де Тимур дійсно відчував себе неймовірно щасливим.

Квітуче літо було в самому розпалі, а молодята Буянови сиділи на улюбленому дивані посеред вітальні, та обирали євротур для весільної подорожі. Животик у маленької колібрі вже став дещо круглішим, але почувалася Кіра прекрасно. Тому вони з Тимуром вирішили, до народження крихітки, побувати в країні кохання – Франції, що була близька їм по духу.

Через навстіж відкриті вікна чулись звичайні звуки міста, а ще голоси веселих пташок. Нові штори, що маленька господиня купила для більш життєрадісного вигляду помешкання, майоріли під вітром та несли в щасливий дім аромати тепла і сонця.

В цей чарівний липневий вечір Кіра тихенько примостилась в обіймах свого коханого і танула від блаженства, що відчуває рідну душу та синхронне биття їх сердець. Тимур обережно притримував дружину за животик, наче оберігав скарб та шепотів:

– Маленький, поїдемо до моря?

– Ти все-таки думаєш, що там хлопчик? Татку, не розбещуй дитятко, – намагалась сперечатись Кіра, а сама від насолоди навіть заплющила очі.

На екрані телевізора відбувалась якась дурниця, та хіба це важливо? Адже найголовніше у їхньому житті вже сталося: вони разом! І залишається лише дякувати Богу за таке світле Кохання.

* * *

Зате на околиці столиці у своїй нудній, давно волаючій про ремонт, квартирі знову курила невідомо яку за сьогодні сигарету Вікторія Буянова, у дівочості Краснова. Саманта, як будь-яка молода дівчина, що довгенько жила в Європі, начепила краще вбрання та й подалась розповідати подружкам про своє «цивілізоване» життя. А ось мати не знала: куди їй подітися? Бігти дряпати обличчя розлучниці – було якось не на часі. Адже Віка сама кинула чоловіка та веселилась в Лондоні з розпусним парубком, ні від кого не приховуючи цього факту. Вона вихвалялась статками свого стриптизера й тим, що скоро вийде за нього заміж. Але тепер немає ні статків, ні стриптизера, ні Європи. А сидить вона сама-самісінька на старому батьківському ліжку й поняття не має: як їй нещасній жити далі?

Всередині Вікторії палала така жага до помсти, невідомо кому, що думки зовсім не тримались купи. Вона відчувала себе наразі викинутою на узбіччя брудною ганчіркою, якою вже ніхто й ніколи не захоче скористатись. Це її блудливий Буянов десь відкопав собі тендітну суперзірку. А вона ще доволі молода сорокарічна жінка, теж хоче уваги та чоловічої ласки. От тільки де нині знайдеться дурень, що кинеться на неї безгрошову стару? Скільки в її тілі перебувало чоловіків, та ніхто з них і не згадає її сексуальних талантів... А був же час, коли навіть неймовірний Руслан Горін не відходив від неї! Знати б, де він зараз і з ким? Вікторія так захопилась згадкою про колись відомого українського каскадера, що знову прикурила сигарету й заковзала пальцями по екрану Самантиного планшета.

Це диво, але інформацію про Горіна в мережі Віка шукала зовсім недовго. Виявляється, він вже давно не знімається в кіно, а живе собі тут в Києві та отримує пенсію по інвалідності. «Ого! До чого ж це ми дожились, Русику? Я – стара й нікому не потрібна шкапа, а ти – нікчемний інвалід. Зателефонувати йому, чи що? Згадали б школу та інші часи... Але ж він каліка! Може й не ходить зовсім? Та все одно дуже хочеться дізнатись» - роздумувала самотня дамочка.

Спочатку Віка хотіла подивитись на себе в дзеркало, але передумала, бо той вигляд міг навіяти ще гірший настрій, а їй потрібно було показати себе життєрадісною, як колись. Тому жінка покашляла трохи, попила водички та й набрала номер однокласника.

– Алло, хто це? – почула вона такий же прокурений, як в самої голос та зрозуміла, що потрапила саме туди.

– Русику, привіт! Це Віка, як живеш, дружечку? – намагалась говорити вона ніжним тоном, але виходило так, наче стара собачка хрипить та квилить втраченим голосом.

– Хто? Яка Віка? Що з ломбарду? Та пішла ти...

– Стій-стій! Не з ломбарду. Це я Вікторія Краснова, твоя однокласниця, пам’ятаєш? – прохала жінка й на тому кінці зв’язку стало спочатку тихо, а потім Руслан закашлявся і згадав її.

– Краснова? Щоб тобі! Де взялася? Казали, що ти тепер в Європі осіла? Що не прийняла тебе стара баба? Чи як дехто каже «матінка-Європа». Ну це більше ті, кого вона добре приймала. А чого ти телефонуєш взагалі? – якось не дуже радісно та ввічливо поводився колишній коханець. Мабуть, дійсно, став зовсім нікчемним та слабким, бо раніше таких питань він не задавав. Вікторія тяжко зітхнула і вже пошкодувала, що знайшла в мережі цей мотлох, але відповіла:

– Так, Русю. Була я в тій Європі, поки донька навчалась. Треба ж було дитині допомагати. А зараз вона повернулась, ну і я також. Мати завжди за дитиною поїде, куди завгодно. Ось побачила твоє фото в мережі та й вирішила зателефонувати. Тут написано, що в тебе травми. То ти як?

Наразі Вікторія почула як він знову пронизливо кашляє:

– Та нехай собі пишуть кляті писаки різну муть. Нормально я живу і все в мене пучком.

– Тобто ти ходиш і все в порядку? – незрозуміло на що наразі натякала стара коханка.

– Тю! Звичайно ж я ходжу і навіть їздити не розучився. Мерседес у мене ще ніхто не відібрав. Баби, правда, наразі в черзі вже до мене не стоять. Але живу - не тужу! – запевнив жінку Горін.

– Це добре. Русику, а зустріньмося якось. Про школу згадаємо і взагалі... – хіхікнула Вікторія.

– А як твій адвокат Буянов на це зреагує? Колись він мене дуже не любив, – згадав Горін, як Тимур одного разу мало не начистив його каскадерську пику.

– Ой, Горін! Буянов уже в далекому минулому. Розлучені ми та цей бичара встиг навіть на одній соплі одружитись, – ображено пожалілась колишньому коханцю Віка.

– Та ти що? Обскакав тебе, значить, Тимурчик у зрадах! Оце номер. А такий працьовитий був раніше, за своїми слуханнями зовсім нічогісінько не помічав, – нахабно натякав на добру душу Тимура старий коханець Віки.

– Та пішов він! Не відходь від теми. Коли запросиш даму в гості? – вчепилась хоч в якогось мужика роздратована жінка.

– Добре, пиши адресу, – здався каскадер.

– Та є в мене твоя адреса, в мережі взяла, – вихвалялася дружбою з сучасними технологіями Віка.

– Е, ні! Тієї квартири, що записана, в мене давно вже немає. Пропив я її, Вікусю! Тепер лише проста готелька на Нивках, тому пиши, – цими поясненнями колишній славний хлопець тільки підтвердив, що життя їх обох не пожаліло.

Бідолашна Віка, майже до крові прикусила губу. Вона вже зрозуміла, що ні гроші, ні кохання тут їй не світять. Але коли сама зголосилась на зустріч, то звичайно поїде. Надовго цей пенсіонер їй не знадобиться, та згадати минуле з колишнім веселуном Русланом Горіним і відвести душу за чарчиною - вона не проти. Наразі Вікторія навіть сама не здогадувалась: які страшні думки прийдуть в її мстиву голову під час зустрічі з однокласником.

Розділ 16. Аварія

До літака залишалось рівно стільки часу, щоб на нормальній швидкості домчати в Бориспіль, залишити Мазду на платній стоянці та спокійно піти на реєстрацію рейсу до Парижа. Так, щасливі молодята Буянови обрали собі путівку на затишний «черепашковий пляж» на Корсиці, оплатили її онлайн та наразі веселі збирались вийти з квартири.

– Тимурчику, а ти бойлер вимкнув? – хазяйнувала Кіра.

– Навіщо, сонечко? Я вимкнув все світло на щитку, тому це зайве, – ніжно посміхався коханій дружині Буянов.

– А, ну тоді все. Посидимо, на дорогу і вперед! – сяяли натхненням смарагдові очі Кіри.

Не встигла закохана парочка обійнятися в кріслі, як почувся дзвінок від дверей.

– Хто б це міг бути? – здивувалася Кіра.

– Сиди, зіронько. Я подивлюся, – поцілував дружину в маківку Тимур.

Він заглянув у вічко й очманів. За дверима стояла донька Саманта. Буянов широко відчинив двері та весело промовив:

– Донечко? Яким вітром? Ти звідки?

Інстинктивно Тимур водив очима по майданчику, біля дверей, але більше нікого не бачив.

– Привіт, татку! – кинулась йому на шию Саманта. – Я? Зі Святошина, ми з мамою вже тиждень як вдома. Ось вирішила зайти...

– Тобто ви повернулись? Чи просто вирішили трохи від закордоння відпочити? – зітхнув Буянов і серцем відчував, що назріває щось недобре.

– Тату, а може все-таки впустиш рідну доньку до квартири, чи будемо стовбичити на сходах? – натхненно жартувала дівчина.

– О, вибач! Звісно, заходь. Я просто не знав про ваше повернення. До речі, я повинен тобі дещо сповістити. Твій тато знову одружений і неймовірно щасливий. Пішли познайомлю тебе зі своєю обраницею. Її звати Кіра.

Молода дружина піднялась з крісла та схвильовано слухала розмову батька й доньки. Чомусь вона дуже переживала через першу зустріч зі своєю ровесницею-падчеркою. Кіра зробила кілька кроків назустріч і привітно посміхнулась.

Всі попередні плітки, в які намагалась не вірити Сем, наразі підтвердили її власні очі. Насправді нова дружина батька виглядала навіть чарівнішою, ніж у телефоні. А ще ця парочка випромінювала таке шалене щастя, що Саманті захотілось вирвати свій сніданок! Та дівчина спокійно простягнула Кірі руку й сказала:

– Дуже приємно познайомитись. Я Сем. Вітаю, тату! Тобто вітаю вас обох. Бачу й твоя «халупа» набула деяких молодіжних змін...

– Дякую, донечко. Дуже сподіваюсь, що ви подружитесь. Як мама? – не втримався Буянов.

– Ой, тату, як завжди! Все не так, і всі не ті. Вона у своєму репертуарі, – махнула руками Саманта і лише тепер побачила зібрані біля дверей валізи. Хтось би міг припустити, що один з пожильців покидає цей затишний дім, але парочка була така осяяна, що дівчина здогадалась:

– Ви звідкись повернулись, чи тільки збираєтесь мандрувати? А я відвертаю...

– Нічого страшного, – автоматично глянув на годинника Тимур. – Ми вирушаємо у відпустку. Все добре, ще встигаємо. Хочеш нас провести до Борисполя?

– Е ні, тату, дякую. Ви собі летіть, а як облаштуєтесь – набереш мене, тоді й поговоримо. Ну, а вже як повернетесь, будемо знайомитись докладніше. Щасливої вам подорожі!

Всі разом вони спустилися вниз та розпрощались біля під’їзду. Сем попрямувала в бік метро, а молодята Буянова сіли до своєї безвідмовної Мазди та рвонули в бік Борисполя. Саманта зроду не їздила на метро й миттю повернулась до батькового двору та забралась до незнайомого Мерседеса. Це дивно, але в гості до тата її супроводжували однокласники: мати і її старий дружок Руслан Горін?

Як для середини липня, сьогодні на вулиці було доволі непривітно. З ночі в місті зарядив сумний осінній дощ, але кажуть, що для подорожі то «на добре»... Мабуть, саме з цієї причини, щоб вибратись на Бориспільську трасу знадобилось набагато більше часу, ніж планував Буянов. Тому, коли Тимур все ж вирулив на ідеально рівну восьмисмугову урядову дорогу – вичавлював зі свого авто максимальну швидкість. Він пам’ятав, що повинен оформити авто на стоянці, нормально пройти реєстрацію, а хвилинки нестримно летіли набагато швидше, ніж його Мазда. Тимур Буянов водив років з п’ятнадцяти та, без перебільшення, вважався досвідченим водієм. Він знав, що з поставленим завданням справиться, а розумна пташка притихла поряд і нічим не заважала коханому чоловікові.

Та ось раптом якийсь дурнуватий «шумахер» стрімко підрізав Мазду і Буянов, щоб відвернути зіткнення зі сторони Кіри, автоматично вивернув кермо вбік. Його авто понесло мокрою дорогою, через зелень, на зустрічну смугу... Тимур вправно боровся з зіткненнями, але на зустрічці вже гальмував великий бензовоз. Дивно, та громіздкий транспорт не розтрощив, а навпаки призупинив нестримний рух Мазди, хоч і добре розідрав бік легковика. Розуміючи наслідки, Буянов просто підім’яв під себе Кіру, накривши її, та встиг промовити: «Кохана, я з тобою!» Далі їх авто від всіх цих крутих віражів, в переворотах, шкереберть полетіло в кювет...

Майже всі автомобілі восьми смуг, не зважаючи на швидкість, почали тиснути на гальма й поступово зупинились. Деякі водії хрестились, розуміючи, що нічого хорошого наразі в тому авто не відбувається. А ще кожен знав, що в будь-який час, може опинитися на місці нещасних. І тепер жвава харківська траса більше нагадувала стоп-кадр з якогось фільму, де все без виключення, завмерло.

...Дощ періщив, а на місце жахливої ДТП продовжували прибувати спеціальні служби. Дорожня поліція спочатку перекрила все, але згодом дозволила з іншого боку траси на дуже низькій швидкості, відновити рух. Карети швидкої допомоги, поліція й рятувальники, по інструкції, заполонили місце події та виконували свою стандартну цілодобову роботу. Вірна Тимурова Мазда не вибухнула, а лише скуйовдилась так, наче сама дуже злякалася. Наразі рятувальники почали поволі діставати зсередини скривавлені, нерухомі тіла потерпілих.

Мініатюрна гарненька жінка застогнала й почала захлинатись від болю. Їй відразу одягли маску та вкололи все те, що потрібно в таких страшних випадках. Кіру поклали на ноші й забрали до однієї зі швидких. А з чоловіком все було набагато гірше. Він не приходив до тями і його тіло виглядало настільки спотвореним, що зрозуміти: живий він чи ні – становило проблему. Якийсь верткий маленький лікар кинувся до тіла та скрикнув колегам:

– Чого ви стовбичите? Негайно підгоніть реанімобіль та дайте найжорсткіші ноші.

– Так реанімобіль же стоїть з того боку траси, Степановичу! – спокійно відповів йому колега та почув від старшого бригади такий відбірний мат, що перекладу той текст точно не підлягав. Але нормальною мовою фраза звучала десь так:

– Це ж що тобі наразі заважає перетнути подвійну осьову? Миттю, давай кажу... Мужик здоровий, може ще й виживе...

Мабуть, завдяки старанням того шустрого медика, а може все ж велінням долі чи Господа, Тимур Буянов виявився живим і його всього, наче робота, зафіксували на ношах. Вже в реанімобілі у постраждалого знайшли слабке серцебиття та хоч якийсь тиск. Правда, все це наразі нагадувало боротьбу пір’їнки зі штормом. Та інколи трапляються відважні люди, що хочуть спробувати вистояти в подібній боротьбі. Тільки у цій страшній битві адвокат Буянов відстоював уже не чиюсь честь чи свободу, а власне життя. Можливо у тому міжпросторовому стані він згадає про свій сильний характер, залізну волю та величезне бажання жити й кохати... Боже, допоможи йому у цій моторошній боротьбі!

В дощову погоду кількість аварій та медичних операцій, що усувають їх наслідки, по всьому місту завжди в рази більшає. Але сьогодні роботи у медиків було аж занадто багато. Зрозуміло, що серед них на двох різних операційних столах, за життя маленької вагітної жінки та міцного смаглявого чолов’яги - боролись дві різні бригади хірургів. Легенди про можливості та вміння столичних медиків вже давно сягнули інших континентів, але ж при всьому бажанні, наявності обладнання та розуму – творити чудеса то пріоритет вищих сил... Тому зміна у клініці продовжувалась, а про молодят Буянових згадував лише молодший персонал, та й то за чашкою кави, в кімнаті відпочинку.

– Ніно, ти поставила крапельницю тому дідові з сімнадцятої? – спитала медсестричка у колеги.

– Звісно поставила. А горщик та повна жінка вже вміє сама діставати з-під ліжка?

– Ой, я тебе прошу! Якби ж вона менше жерла, то й рухалася б краще. Дістане, коли знадобиться... Каву ще будеш? Дощ сьогодні, як у жовтні припустив.

– Ага! І роботи нам додав. Як думаєш: житиме той покалічений мулат?

– Та який мулат, Ніно? То наш відомий киянин. Я його неодноразово по телику бачила. Просто він смаглявий, – продовжувала розмішувати каву дівчина.

– В сенсі, відомий? Актор чи що?

– Ні, адвокат. А та крихітна жінка – його молода дружина. Плаче, бідна, навіть заспокійливі не допомагають, – співчувала медсестричка.

– Так він же поки живий, чого вона плаче? – дивувалась інша. Дійсно в цій галузі люди черствіють, навіть не помічаючи того.

– Та поки живий. Але ж у них ще й дитинки не стало. Мабуть, вперше хотіла народити...

– Тю! А навіщо їй це сказали? – дивувалась напарниця.

– А ти як думаєш? По-перше, зобов’язані. Та й потім: вона ж не головою стукнулась, все пам’ятає.

– От біда! Ну, знайде собі мужика та й народить ще. Знаєш: чула я від хірургів, як з операційної вийшли, що цей довго не протягне, – зізналась медсестричка Ніна. – Ну, наливай кави, поки ще до когось не покликали.

Розділ 17. Отче наш

«Отче наш, що єси на небесах, нехай святиться ім’я Твоє, нехай прийде Царство Твоє, нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі...»

Кіра продовжувала шепотіти молитву і не звертала ніякої уваги на дівчину, що вкотре прийшла вколоти їй якусь гидоту. Ні, вона не вдарилась головою в тому місці, що відповідає за відчуття болю. Навпаки, він спопеляв її зсередини – такий моторошний і пекучий, що якби ті ін’єкції робили лопатою чи сокирою, Кіра навіть не помітила б цього.

Маленька колібрі не була супергероїнею чи біологічним роботом. Вона все-все відчувала, просто періодично поринала у відключку та марила. Тоді до пацієнтки викликали чергового лікаря, щоб порадитись: що з хворою робити далі? А зробити вже ніхто й нічого не міг. Бо Кіра розуміла, що саме тепер остаточно втратила все. Тому, як тільки вона зможе встати на ноги, то придумає: як звільнити цей світ від своєї присутності. Адже доля весь час настирливо натякає їй, що пора відійти й дати місце іншим, нормальним людям, жити їх звичайним нормальним життям...

Не дивлячись на численні травми, Кіра Корабльова залишалась при здоровому глузді й аналізувала своє коротке життя, як муку, дану їй невідомо за що? Народитись і вирости без мами, залишитись без батька-п’яниці, поховати дідуся й бабусю та, не відчувши кохання стати жертвою ґвалтівника – все це наразі здавалося їй дитячими забавками долі. Чимось на кшталт випробування перед неочікуваним раптовим даром: неповторним Коханням чоловіка вдвічі старшого, але такого доброго й чарівного, що з ним не зрівнявся б ніякий юний принц.

А ще, зовсім ненадовго, вона встигла відчути радість материнства. І нехай в порівнянні з прекрасними місяцями й роками, які проживають молоді матусі, це була лише коротка мить, але крихітне божественне створіння в ній жило. А тепер вона піде за ним слідом... Бо все її життя – то минуле.

Здавалось, ще тоді восени Кіра могла утнути якусь дурницю, та Він не дозволив! І подарував їй такий блаженний світ щастя, що більшого й уявити не можна. Тисячі людей на землі проживають довге й сумне життя без Кохання та йдуть у вічність, думаючи, що в них усе було добре. А вони, Кіра і Тимур, залишать навіки серед зірок яскравий слід, який ще довго буде сяяти і їй зовсім-зовсім не страшно...

– ...Прокинулась? От і добре. Зараз подивимось: як ти можеш рухатись, – відірвав Кіру від «підготовки до відходу у вічність» міцний чоловік у білому халаті.

– Що? Навіщо? – не зрозуміла його пацієнтка.

– Так. Підіймаємось тихенько і сідаємо поки що на ліжку. Дивись сюди, – лікар поводив перед її очима якимось ліхтариком, потім обережно помацав забинтовану голову й попросив: – Тепер вставай на ноги.

Кіра зрозуміла, що це її провідник на той світ та покірно виконала його вимогу. А лікар притримував хвору під лікоть та продовжував обстеження.

– Що ж, стоїмо. Це добре. Запаморочення, нудота присутні?

– Так, але мені байдуже, – тихо відповіла дівчина.

– Зате мені не байдуже. Е-е-е... – він підхопив маленьку пацієнтку й обережно посадив на ліжко. – Ясно. Вставати ще ранувато, але з опорно-руховою системою, в принципі, все в порядку. Я думав везти сюди апаратуру, але не варто. Завтра дівчата супроводять тебе на МРТ, а там побачимо. Я твій лікар, мене звати Костянтин Павлович.

– Дякую, але мені все це ні до чого, – спокійно сказала Кіра.

– Як це: ні до чого? А чоловіка хто буде виходжувати? Я? Так у мене вас багато. Тому закінчуй з хандрою і починай одужувати. Ти йому знадобишся: здорова й сильна.

– Що Ви сказали? – сама піднялася з ліжка Кіра і світ захитався, але встояв перед її очима. – Тимур живий?..

– Звісно живий. Чого йому пертися на той світ, коли тут така жінка за ним страждає? Ну, звичайно трішки пом’ятий, але точно живий і відчувається, що він хоче жити. А це завжди допомагає.

Від радощів про почуте Кіра втратила свідомість, але травматолог був дядьком міцним і уважним, а тому легко підставив руки та поклав її на ліжко.

– Дівчата! Приведіть хвору в порядок. Помийте, переодягніть в іншу сорочку, ця вся в крові. Що за бардак ви тут розвели? Залишитесь без квартальної премії! – різко скрикнув лікар і пішов до наступної палати, рятувати нещасних.

А Тимур Буянов дійсно був живий, правда виглядало це зовсім не так, як показують у кіно. Насправді підключений до системи медикаментозного сну пацієнт мало схожий на живого і взагалі картина ця не для слабодухих.

Адже коли в тому «польоті» він прикрив собою дружину, то звісно врятував її тендітну, від жахливих травм чи навіть смерті. А от сам, крім найвищого ступеня струсу головного мозку та чисельних поривів і порізів м’яких тканин, отримав найгіршу із проблем: враження спинного мозку. Це неймовірний біль, від якого пацієнт все одно миттю втрачає свідомість. Саме тому його й помістили в камеру з системою медичного сну. Поки що.

Життєві показники витривалого, середньостатистичного хворого давали надію на те, що він оклигає від усіх травм м’яких тканин та навіть, з часом, переборе струс мозку. А от з опорно-руховою системою – тут біда!

Так, сучасна медицина буде боротись за його одужання, але часу на це піде хто його знає скільки, а ще внутрішніх сил та бажання самого пацієнта. Ну і звичайно було б зовсім непогано, якби ця крихітна краля не кинула його, а допомагала з одужанням, тоді може щось і вийде.

Так розмірковував травматолог-ортопед, сидячи в кабінеті чергового лікаря центральної клінічної лікарні, і чомусь йому було дуже сумно. Відповідно до своєї професії, він постійно бачив багато людського горя та навіть смертей. Тому сам не розумів: чим ця постраждала в сьогоднішній ДТП парочка зачепила його за живе? Мабуть, у звичайному житті вони виглядали доволі екзотично: йому сорок, їй двадцять. Лікар згадав, що колись навіть бачив відомого столичного адвоката по телевізору, у зв’язку з якоюсь гучною справою. Тоді це був смаглявий, впевнений у собі красень, а сьогодні лежить у них у відділенні, наче відбивна...

А вона? Ота крихітна дівчинка, що тільки-но стала дружиною відомого дядька і схоже не за гроші чи славу, а через справжні почуття. Шкода звісно, що не встигла стати мамою, але які її роки? От тільки чи вистачить у неї сміливості, сили волі та витривалості, щоб бути з калікою? Адже раніше він, мабуть, дарував їй якісь подарунки та возив на курорти, а тепер буде ходити під себе й стане злим та роздратованим. Скільки витримає з ним ця мала? Скоріше за все, зовсім недовго. Але ж коли лікар повідомив, що її Буянов живий – як засяяли до цього мертві смарагдові очі красуні! Може в них щось і вийде?

Так, треба трішки поспати. Поки не привезли ще якусь зламану Снігуроньку чи Арагорна. Лікар натиснув на кнопку гарного високого крісла й воно повільно перетворилось на м’який напівлежак. У них в клініці таких було декілька – подарунки їхнього мецената, дядька гарного, але доволі своєрідного... Лікар солодко позіхнув і склавши, як любив, руки в замок на грудях, заснув.

Коли вранці, перед здачею зміни, травматолог забіг до палати Кіри, вона була вмитою та в чистій сорочці, а ще в її очах бриніли іскри надії.

– Лікарю, будь ласка... Я повинна його побачити. Я Вам вірю, але мені це дуже треба, – перше, що почув Костянтин Павлович від хворої.

– Але ж Ви поки не можете нормально ходити, Кіро. Потерпіть пару днів...

– Якщо треба, я до нього поповзу, але бачити повинна, – впевнено й монотонно відповіла побита пацієнтка.

– Зрозуміло, вперта. Ну, може, так воно навіть краще. Дівчата! Везіть сюди крісло-візок, – скрикнув лікар до медсестер, в коридорі.

Він хотів допомогти, але Корабльова відмовилась:

– Дякую! Я повинна все робити сама. У мене попереду багато справ.

– Ого! Сподіваюсь, що діло буде, – навіть посміхнувся лікар і сам повіз настирливу малу до ліфта та скоро підрулив візок до скляної стіни. Там, на високому ліжку, схожому чи то на трон, чи то на гроб, весь в трубочках і скріпках лежав Тимур Буянов і, може, бачив сни про свою колібрі. Кіра глянула через скло, схопилась рученятами за личко та вкотре втратила свідомість.

Травматолог зітхнув, покликав персонал, щоб вкололи жінці ліки та відвезли її до палати. Він зібрався йти додому відпочивати та перед цим дав суворий наказ: слідкувати за пацієнткою з одинадцятої, щоб вона не поперлася до чоловіка в реанімацію. Звісно, її туди не пустять, але собі клопоту ця нестримна наробити може.

Коли Костянтин Павлович приїхав додому, він якось занадто щиро обійняв дружину й сина. А потім довго стояв під душем і в голові лікаря маячила одна філософська думка: «Який нестабільний та норовливий цей світ...»

Розділ 18. Ціна питання

Через кілька днів Кіра Буянова встала. Нормальна дівчина, у якої є тато й мама та жилетка для сліз, ще, мабуть, довго вважала б себе хворою. Але у Кіри на світі не було жодної рідної душі, а родина яку вона так настирливо намагалась створити – знову розпалась. І тепер для розради, чи скоріше для страшного болю в неї залишався лише Він: нещасний, побитий, недієздатний.

Та маленькій пташці не вперше бути на краї прірви й тому вона почала з найпростішого. Вставала та вперто ходила по палаті, спочатку притримуючись за стіну. Так, її ще хитало і в очах темніло доволі часто. Але ж поверхом вище, в тому страшному «акваріумі», прикутий до купи медичних жахіть лежить найдорожчий у світі. А значить вона повинна ходити та набиратися сил, щоб згодом вилікувати і Його. Повернути ті сяючі щастям прекрасні карі очі, що випромінюють кохання і відданість лише їй одній. За це маленька колібрі, не роздумуючи, віддасть життя...

– Молодець, Кіро! – похвалив її лікар, що зайшов до палати.

– Та де там, Костянтине Павловичу. Я ледве рухаюсь і перед очима весь час бачу ряботиння, – невдоволена собою, сказала Кіра.

– Ну, шановна! Струс мозку це ж не чарка текіли. Потрібен час і все пройде. Ви молода, швидко відновлюєтесь та маєте до того непереборне бажання. І результатами Ваших аналізів я цілком задоволений. Явно йдете на поправку. До речі, в мене є до Вас запитання, відносно лікування чоловіка.

Кіра забула про ряботиння в очах і втупилась поглядом у лікаря:

– Слухаю Вас, уважно.

– Розумієте: майже все, що ми робили до цього, було передбачено фінансуванням Мінздраву. Але операції з відновлення хребта несуть у собі великі фінансові затрати і я повинен дізнатись: на які кошти Ви розраховуєте?

– Віддам все, що маю, Костянтине Павловичу. Гроші в мене є, – миттєво ляпнула Кіра.

– Це добре. Тоді можна планувати серію операцій, що набагато покращать стан Вашого чоловіка.

– Я згодна. Тільки в мене нікого немає, а картка вдома. Я можу з’їздити на таксі, – окрилено відізвалась пташка.

– Ну-ну! Роз’їздилась вона. Яке таксі? У Вас картка валютна чи гривнева? – спокійно розмірковував лікар.

– Звичайно, гривнева. Я навесні хатинку в селі продала. Тому сплачу, як скажете...

– Хвилиночку. Що Ви продали? – засумував ортопед.

– Будинок у передмісті, – знизала плечиками Кіра.

– Я, звісно перепрошую, але про яку суму йдеться? – розумів лікар, що пацієнтка далека від дійсності.

– П’ятдесят тисяч гривень, – гордо бовкнула Кіра про свої «мільйони».

– Бідолашна дитино, але ж цього вистачить лише, щоб покрити Ваші нинішні витрати на бинти та ліки, – ще сумніше відповів медик і щиро жалкував, що в системі все так недосконало та дорого.

– Добре. А скільки треба, щоб поставити Тимура на ноги? – спитала Кіра й точно не розуміла, що вона випала з гнізда на землю, де ходили зовсім інші гроші.

– На ноги, не знаю. Але для усунення проблеми з хребтом знадобиться кілька операцій, і вартість їх може сягнути більше десяти тисяч доларів.

Кіра раніше не відчувала себе панянкою зі старих фільмів. Але від почутого знову втратила свідомість. Ну, а лікар вже стабільно, підставив сильні руки та поклав на ліжко. Він взяв з тумбочки аміак та поводив у неї під носиком. Дівчина прийшла до тями, залізла глибше під ковдру й сказала:

– Вибачте, я ще не зовсім добре сприймаю всі ці новини. А якщо я віддам нирку, на скільки операцій Тимуру цього вистачить?

Тепер лікарю стало ще більше соромно за свою професію, за ціни які диктує сучасна медицина і за те, що саме йому довелось озвучувати маленькій знедоленій жінці подібний прайс.

– Кіро, це не варіант. Вам потрібні будуть неабиякі сили для реабілітації та пристосування чоловіка до нового життя. Повірте, це дуже важко. Тому ні про які Ваші нирки й мови бути не може. А що як Ви колись захочете мати дітей? Навіщо ж так ризикувати? Особисто я, категорично, проти.

– А я зможу? Бо десь читала, що втрачена перша вагітність перекреслює всі наступні, – тепер вчепилась в іншу тему про майбутнє мрійниця-колібрі.

– Господи, де Ви таке читаєте? Я не гінеколог і не знаю Вашої медичної карти в цьому напрямку, але ті дурниці писались за комуністичних часів, ніби пропагуючи «здоровий спосіб життя», якого тоді зовсім не було. Тому про все, що не на часі – поки забудьте. А от про фінанси на лікування Тимура Анваровича думати треба доволі швидко та настирливо.

– Добре. Я зрозуміла. У нас ще є квартира. Нова, гарна. Вона звичайно особисто його, але ж як дружина і на лікування, я маю право її продати? – спокійно розмірковувала Кіра.

– А жити Ви де збираєтесь? – наче екзаменував на витривалість пацієнтку лікар.

– Костянтине Павловичу, але ж Ви сказали «жити». А якщо Тимур не зможе, то й мені життя не потрібне. Тому, думаю, будемо орендувати. Або повернемось до мене в село. Там хати недорогі та й мене всі знають, – все впевненіше про страшні речі казала маленька дівчинка й викликала у досвідченого лікаря справжнє захоплення.

«Мабуть, не вперше цій крихітці мандрувати серед біди?» думав наразі він.

– Добре, зараз я принесу Ваш телефон. Всі інші речі, що на зберіганні, все одно прийдеться викинути. А гаджет нормальний. Зможете зателефонувати друзям адвоката. Я вважаю, що їм саме час підключатися, – знову допоміг порадою медик.

Кіра зітхнула і звісно розуміла, що ні про яких друзів свого коханого вона й поняття не має. Ну, бачились вони на концерті Стінга з якимось молодиком, з колишньої адвокатської контори та лише сфоткались. Тому наразі дівчина почувалась зовсім безпорадною.

– Вибачте, що довго Вас затримую, Костянтине Павловичу, але ми одружились зовсім недавно і в моєму телефоні немає зв’язків Тимура. А можна взяти його айфон? – щиро зізнавалась поки єдиному спільнику бідолашна.

– Кіро, я б з радістю! Та все, що залишилось від айфона адвоката Буянова – то кілька шматочків пластику, не більше. Я звісно пошукаю сім-карту, але скоріше за все, не знайду. Згадайте: як називається контора, де він працював останнім часом. Ви ж розумієте, що за назвою фірми людей теж можна знайти, – розійшовся з допомогою медик.

– Лікарю, я не знаю! Тимур пішов від них, щоб працювати у нас в КПІ, поряд зі мною. Він хотів вберегти нашу родину від кримінального світу з його минулого, тому й пішов. Ось і зберіг... – Кіра не витримала й залилась сльозами, а лікар взяв її за руку й гримнув:

– Все-все! Перестала! Тобі сльози не допомагають, а лише шкодять. Потім будеш жаліти себе. Зараз потрібно вистояти. Піду погуглю. Добре, що адвокат Буянов не голка в скирті сіна, а скоріше скабка. Тому може щось і знайду.

– Знаєте, лікарю, я думала звернутись до його колишньої родини, але чомусь боюся. Мені здається, що нічого хорошого там не світить. За кілька годин до аварії він познайомив мене з донькою. Вона посміхалась, але очі були зовсім недобрі. Так мені здалося, – озвучувала Кіра свої думки, а медик вже справді дивувався її розуму та недитячій мудрості.

– Тут ви праві, Кіро. Не треба наразі змішувати все до купи. Дійсно, минулі стосунки мало приносять користі сьогоденню. Піду пошукаю, може щось і знайду. А Ви йдіть на обід. Вже можна, я не проти. Починайте повертатись до реального світу. Хоча з наших розмов я розумію, що від реальності Ви й не відривались.