Олег Говда - Воїн-5. Місто мертвих, Олег Говда

Розділ 5

— Дивлюсь я на небо

Та й думу гадаю.

Чому я не сокіл?

Чому не літаю?

Невелика кімната: п'ять кроків завширшки, сім — завдовжки. Замість дверей — ґрати з товстих лозин, як у поліцейському відділку. Віддушина у дві долоні під стелею. Дерев'яні нари, у кутку — дірка у підлозі для природних потреб.

Сиджу на нарах і намагаюся зібратися з думками, але ті, як коники стрибають з місця на місце і аж ніяк не хочуть ставати в стрій. Отже, доводиться задовольнятися окремими фрагментами, які вдається вихопити з цього миготіння.

Імператор прийняв нас у малій трапезній. Сам сів на чолі столу, гостям запропонували місця у протилежному кінці. Причому позаду кожного став гвардієць. Хоч ми й беззбройні.

Слуги поставили перед нами горнята, пузатий жбан з квасом і нехитру їжу: паляниці, нарізаний товстими скибками сир і шинку. Гулгадар відразу почав набивати черево, а роль посередника і переговорника дісталася Захірду. І він, не поспішаючи, з притаманною гномам докладністю, почав переказувати імператору всі події минулого дня, починаючи з того моменту, як орки підійшли до Міста.

Імператор уважно слухав, Гулгадар періодично видавав якісь звуки, що означали схвалення слів гнома, а я мовчки сидів, не встряючи, і потягував з кухля густий, запашний квас. Встрявати не мало сенсу. Захірд все описував докладно і точно, додати нічого. Та й віри, судячи з суворих поглядів імператора, якими він зрідка мене обдаровував, словам гнома було більше, ніж тому, що я міг би сказати сам.

Розповіді вистачило приблизно на годину... Після чого гном ще відповів на десяток запитань, що стосувалися останніх хвилин битви, коли невідомий чаклун пустив на нас хвилю праху.

Потім імператор подякував гномові за докладну розповідь, сказав, що шанує договір і тому більше не затримує. А щоб орки та гноми «не заблукали» дорогою додому, наказав гвардійцям проводити їх до кордонів імперії. Мене ж, як свого підданого, попросив затриматися… Гулгадар щось спробував пояснити щодо мене і духу Оркгріма Мудрого, але імператор стояв на своєму. Я — людина, а отже, тільки він має право розпоряджатися моєю долею.

Розпорядження було швидким та коротким. Як тільки гном із орком вийшли з трапезної, за знаком імператора, мене схопили і відвели до в'язниці.

Опиратися не мало сенсу, та й утомився я. Настільки, що зрадів навіть нарам. І як тільки ліг, міцно заснув.

 

— Пшшш…

Ривком розвертаюсь… готовий тікати з усіх ніг.

Море ліниво накочується хвилями на пісок і з тихим шипінням йде назад. Море?

Ну так. Я знову на своєму острові. Трохи далі горить багаття, а навколо нього, як дванадцять місяців, хлопці з мого взводу. Усі ті, хто залишився там, — у горах.

— Привіт, Влад! — піднімає руку Сергій Чернецький. — Все воюєш?

— По ходу, відвоювався вже... — Відповідаю. — Зараз сплю в каталажці. А як ви тут?

— Нам-то що, — знизує плечима Андрій Юрків. — Нам поспішати нема куди. Ось сидимо, перекурюємо. Ляси точимо…

— Топай сюди, чого завис, як не рідний? — Посувається трохи Вадим Джонс, даючи мені місце біля багаття. — Сідай. Поговоримо…

— Дякую… Радий бачити вас, хлопці. Хоч і уві сні.

— Ну, брате, це все відносно, — відмахується Сергій. — Сон — лише інша форма буття. Тож не напружуйся. Падай... Закуриш? — Протягує пачку «Орбіти».

— Із задоволенням… — тягнуся за цигаркою. — Прикиньте, хлопці, у тому світі, де я зараз знаходжуся — тютюн не росте. Спочатку аж вуха пухли, так курити хотілося. Тепер звик трохи, але затягнуся із задоволенням.

Витягаю з напівпорожньої пачки цигарку, довго розминаю в пальцях із задоволенням нюхаючи тютюн, потім беру з багаття палаючу гілку і прикурюю. Розумію, що все це уві сні… А як інакше можна було б прикурити від вогню, який не обпікає, хоч сідай на багаття? Але всі відчуття настільки реальні, що намагаюся про це не думати.

— Чули, ти напередодні в конкретну веремію потрапив? — Запитує Андрій.

— Було діло… Сунулися з орками та гномами в підземелля, а там якийсь крутий маг мешкає. Вичарував хвилю праху... Ледве ноги виніс. Купу народу без користі поклали.

— Даремно нічого не буває, братику… — філософськи зауважує Вадим. — Пам'ятаєш? Якщо зірки запалюються, значить, комусь це потрібно… От і тут так. Була б інша доля прописана, ти б до того замку ніколи не знайшов дороги. А якщо знайшов, значить, це не просто так.

— А сенс? «Окрім мордобиття, жодних чудес»

— Не скажи, братику, — перехоплює розмову Сергій. — Тепер ти знаєш, де шукати головне зло цього світу. Тож ціна не дарма сплачена.

— Угу… Тільки мене ось-ось стратять за наказом імператора, за те, що договір порушив, разом із усіма знаннями.

— Та, гаразд… — посміхається Андрій. — Такий Колобок, як ти, та щоб від лисиці не втік? Нізащо не повірю. Все буде як слід. Ти вже повір.

— Вірю… — я й справді відчув впевненість у своїх силах. — Але що робити далі, розуму не прикладу. Якби ви, хлопці, бачили, що це чаклунство творить. Жодною армією не підібратися до замку.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍